Біографія
Віхляєв Володимир Вікторович народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя.
Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України
Магістр права та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності. Адвокат. Проректор з правової роботи – головний юрисконсульт ректорату Класичного приватного університету. Голова Комітету з юридичної освітньої політики Асоціації адвокатів України.
Автор книг «Код Шевченка» (2008 р.), «Чорний пролісок» (2010 р.), «Родовий портал» (2018 р.). Співавтор книг «Кращі історії адвокатів» (2020 р.), «Людина без Батьківщини» (2020 р.; перекладів з киргизької мови оповідань Айдарбека Сарманбетова).
Стипендіат Президента України в галузі літератури (2020 р.).
Лауреат Міжнародних літературно-мистецьких премій: імені Пантелеймона Куліша (2019 р.), «Світ пограниччя» (2020 р.), «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (2020 р.)
В 2019 році нагороджений Всеукраїнською відзнакою «Адвокат року 2019» в номінації «Кращий юрист-митець» та орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня.
В 2020 році відзначений Міжнародною патріотичною відзнакою «Медаль Мазепи» та нагородою «Діамантовий Дюк» на міжнародному конкурсі імені Дюка де Рішельє в номінації «Поезія».
Твори включені до навчальної дисципліни «Література рідного краю» спеціальності 8.02030301 Українська мова і література у розділі «Творчість запорізьких поетів-сучасників», а питання «Філософська спрямованість збірки «Код Шевченка» Володимира Віхляєва» є одним із питань на залік.
Твори та біографічний нарис про Володимира Віхляєва містяться у монументальних виданнях: «Антологія сучасної новелістики та лірики України» 2017 р., «Письменники Запорізького краю (кінець ХХ початок ХХІ століття). Антологія прози і поезії» 2017 р. (яке отримало гран-прі міжнародного фестивалю «Книжкова толока»), «Література Запорізького краю: хрестоматія творів кінця XX- початку XXI ст.» 2019 р., «Антологія письменників Запорізького краю «Не міліють джерела Дніпрові» 2016 р., «Альманах «Скіфія-2017» / Осінь» 2017, «Твори молодих літераторів «Молода перлина» 2008-2010 р.р.
Писати вірші Володимир Віхляєв почав ще в дошкільному віці, спочатку, вставляючи власні слова замість забутих під час виступів у дитсадку, потім, складаючи присвяти батькам, друзям і дівчатам.
Батьки бачили, що в ньому народжується поетичний талант і робили все, щоб розвинути його. Батько – Віктор Борисович всюди водив сина: до відомих письменників і літературних об’єднань. А мати – Лідія Петрівна була найуважнішим слухачем, підтримкою та доброзичливим критиком.
Через скорочення батька з роботи (тоді – заступник директора будівельної фірми та депутат районної ради) і неможливість мами працювати (тоді – табельщиця-обліковець будівельного комбінату), оскільки вона змушена була доглядати паралізовану бабусю Володимира, з десяти років він почав працювати розповсюджувачем газет та журналів в маршрутках, тролейбусах, трамваях, роблячи оригінальну творчу рекламу. Якось мама, відвертаючи обличчя, щоб приховати сльози, висипала на його долоню з гаманця залишки монет і сказала: «Іди, синку, купи морозиво»… Поет сказав тоді собі, що його родина ніколи не знатиме, що таке злидні. Це був найсильніший стимул для нього на шляху до мрії – стати адвокатом – хоробрим лицарем у срібних обладунках з великим серцем і гострим мечем справедливості. Роздуми про дитячі злидні є в багатьох його віршах:
Ти – дитина в сім’ї звичайних батьків –
без багатства, зв’язків, особливої вдачі…
Ким ти бути у цьому житті хотів?
Хто спитає тебе? Хто пробачить
твою долю одну – на мільйони людей?
Та чи з ними її розділиш,
якщо кожна із них від такої ж іде,
щоб зустріти щасливу подію?
Може в цьому і є природний закон:
і галактики, і частинки
віддаляються. Та все ближчий Харон…
Саме він і навчає як жити!
До речі, дівоче прізвище мами поета – Парій своїм походженням завдячує найбіднішим верствам населення. Але, безперечно, найчесніших: дід Петро, будучи начальником дорожнього будівництва Приазовського району, за власний кошт сплачував за асфальтування власного подвір’я, а баба Віра, будучи завідувачем сільськогосподарського магазину, на загальних засадах придбавала товари магазину. Володимир це осмислює в своїх поезіях.
Найяскравіші мрії
у найпохмуріших підворіттях.
У Бога сильніша віра,
коли у кишенях вітер.
В ув’язненні час найдовший,
а найкоротший – на волі.
Із друзів зраджує кожен.
Вірний лише мій ворог.
Коли він був малим, то пообіцяв бабусі Вірі, що коли виросте – обов’язково подарує їй діамантове плаття. Її не стало коли Володимиру ще не було й 10 років. Тому подарувати їй діамантове плаття він зміг лише у віршах:
Подарую тобі діамантове плаття…
Що ж я холод каміння тоді не відчув?..
А бабуся моя, у старенькім халаті,
посміхалась, а очі були із дощу…
Під час навчання в початковій школі за порадою Петра Ребра почав відвідувати Запорізьке обласне літературне об’єднання ім. М. Гайдабури, що на той час очолювала Лариса Коваль, яка і стала першою літературною вчителькою Володимира Віхляєва.
В дитячому таборі Володимир вже мав перші власні творчі вечори. Там же здобув серед дітей і дорослих прізвисько «Поет», хоча були і прозові твори, переважно фантастично-пригодницькі («Пригоди Тома Хакінсона» тощо), які він також вже читав своїм першим слухачам.
Публікуватись почав із дванадцяти років: у дитячій газеті «Клякса» надрукували вірш, який був присвячений Різдву.
Наставником юного поета став Анатолій Рекубрацький, який створив для нього окрему літературну реальність, новий світ, сповнений літературних див, пригод і відкриттів.
У шістнадцять років в обласній газеті «Запорізька правда» він мав перші поетичні добірки, деякі вірші із яких не соромно було включити до майбутніх книг:
Стогне небо, ковтаючи зорі,
в місяць кров льодяну налива.
Кам’яніє знівечене слово,
бо поет його в вічність кида.
Астматично видихує вітер
труту пісні громів гомінку.
Я із крамом скалічених літер
по рядках, як по стежках іду.
Пізніше в журналі «Хортиця», який очолював Григорій Лютий, вийшла добірка
Володимира Віхляєва, окремі вірші з якої навіть були включені до антології «Письменники
Запорізького краю» у 2017 році (до речі, ще коли Володимир навчався у дев’ятому класі
вчителька Української мови та літератури передрікала, що колись він потрапить до такої
антології):
Тут мене і тебе не було –
без землі ми насіння безсиле –
нас вітрами сюди занесло,
хоч степи про те й не просили.
Поетичний талант допоміг йому успішно закінчити школу (пару віршів-присвят класному керівнику, а за сумісництвом – вчителю алгебри й геометрії, вчителям фізики і хімії покращили атестат гуманітарія) та здобути право на безоплатне навчання в університеті державного та муніципального управління за результатами конкурсу «Абітурієнт року», де треба було у творчій формі розповісти про себе – він зробив це в поезіях.
Навчався Володимир Віхляєв лише на «відмінно», причому на двох спеціальностях одночасно «Право» та «Менеджмент» (тому по закінченню отримав обидва дипломи з відзнакою). Стипендію приватний університет не платив, тому, завдяки творчій, громадській (був секретарем студентської ради) та науковій (писав наукові статті, брав участь в науково-практичних конференціях, випустив збірку «Перші кроки») діяльності, він отримував стипендію міського голови, стипендію голови обласної ради та премію обласної державної адміністрації в галузі літератури.
Класичний стиль із самобутніми образами і світовідчуттям сподобався членам журі багатьох літературних конкурсів, зокрема, міського «Молода перлина» (кілька років поспіль) і всеукраїнського «Молоде вино», за результатами яких молодий поет посів перше місце:
Краплина ранила плече –
то плаче гілка.
І спомин зіркою пече
зрадливо-гірко.
<…>Щось шепотів тобі дощем
я про кохання.
І наростав у грудях щем,
що ти – остання…
До цього вірша («Спогад») запорізький композитор Валерій Томченко написав музику. Піснями стали й інші вірші Володимира Віхляєва: «Ця ніч – наш рай», «Душа», «Дівчинка із чату», «Ти для мене богинею стала», «Класичні рози» тощо, а також «Гімн Інституту права», де Володимир Віхляєв здобував вищу освіту магістра права.
Специфічне світовідчуття постмодерну та початок ХХІ ст. своєрідно вплинули на зміст поезії Володимира, але не змінили кардинально її форму, адже ламаний ритм верлібру не є природнім для його стилю:
Можливо життя це – найбільше лайно,
та поки нам м’яко і тепло –
своєї квартири туманне вікно
дорожче махновського степу
тобі і мені. Це єдине, що нас
єднає. І входить у груди
важким та кайфовим, як перший напас,
як вихід, якого не буде.
Саме тоді його підтримав відомий літературознавець, письменник-постмодерніст Володимир Селіванов-Буряк, який відкрив новий вимір творчості В. Віхляєва:
Приїду я із Харкова
у Запоріжжя. Вдома
враз музикою раковина
наповниться, мов домра.
І рушнички щенятами
об тіло стануть тертись.
І посуд всі прощатиме
ним кинуті протести…
<…>А тільки ляжу спати,
аби було м’якіше,
мені підстелить мати
рядно із білих віршів.
Коли він навчався на останньому курсі університету, ректор запропонував йому роботу юрисконсульта. Навчання в двох магістратурах, робота і парубкування паралельно дивним чином дали поштовх до нових поезій та роботи над рукописом майбутньої книги.
У 2008 році вийшла перша книга «Код Шевченка», яка в подальшому увійшла до програми навчальної дисципліни «Література рідного краю», де літературознавцями було відзначено її філософську спрямованість, а однойменний вірш вважають творчим кредо автора:
Комусь потрібен «Код да Вінчі»,
мені – Шевченка заповітний код –
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою – «Народ».
(Хай безталанний: син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать –
я кращого вже вибрати не зможу.)
Після закінчення університету ректор оплатив йому навчання в аспірантурі Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України зі спеціальності «Конституційне право» зі спеціальності «Конституційне право». Робота в університеті і над дисертацією він гармонійно поєднував з написанням віршів.
У 2010 році була видана друга книга «Чорний пролісок», у якій Володимир Віхляєв розкрився перед читачем, як ліричний герой.
Як душа розіллється повінню,
всі слідочки твої наливши, –
мої груди весною наповнять
чорні проліски білих віршів.
Але в багатьох віршах цієї книги він виступає поетом-бунтарем:
…Коли ви навчали мене
камінним вогником бути,
я прагнув стати вогнем
пожежі народного бунту.
З легкої руки Лесі Степовички назва цієї книги ототожнюється з автором, а «чорний пролісок» став індивідуально-авторським синонімом до фразеологізму «біла ворона». І дійсно не таким, як всі, вигнанцем Володимир був і в дитячому садку (одного разу няня за погану поведінку зламала йому руку зі зміщенням; звідти він одного разу втік, підбуривши й іншого хлопця), і в школі (де вчителі його не любили за вільнодумство, а учні – за прямолінійність). Ця риса характеру як певна тенденція знайшла відображення в тематиці текстів, зокрема, у вірші «Ліхтар», який увійшов до цієї книги:
Він у шерензі був ще той дивак:
шикуються вже браття голомозі –
чоло зведе граційно на дива,
неначе світу вирок оголосить.
<…>Хоч був лише звичайним ліхтарем –
скрутив собі він в'язи металеві.
I, наче сонях, голову простер
до волі та до вічності у двері.
В 2011 році, після успішного складання кваліфікаційних іспитів, Володимир Віхляєв став адвокатом. І, того ж року, членом Національної спілки журналістів України. В 2012 році – членом Національної спілки письменників України, а у 2016 році очолив Запорізьку обласну організацію Національної спілки письменників України. Проте, невдовзі перед ним постав нелегкий вибір: або усі сили й час віддавати адміністративній роботі, або повноцінно зосередитися на творчості та необхідності забезпечувати добробут родини іншою діяльністю (адвокатською). Тому за два роки він склав із себе повноваження голови.
У 2018 році побачила світ його третя книга «Родовий портал», присвячена роду Віхляєвих-Паріїв, яка є першою поетичною книгою, тоді як дві попередні є зібранням віршів, публіцистики, літературно-критичних статей, текстів пісень із нотами та малюнків. Тематика роду, народу, родини, батьків, дітей є ключовою в цій книзі.
РОДОВИЙ ПОРТАЛ
Із дірки в паркані сяйнула рука.
Схопився… зусилля… і… воля.
Ми бігли: Спаситель і я (утікач).
А звідки й куди – зна лиш доля.
<…>Ми всі із неволі колись утекли –
родились, щоб стати народом.
Бо кожного з нас – як на лісці гачок –
зв’язала одна пуповина –
портал родовий: від прабаб до дочок –
наш Всесвіт з ім’ям «Україна»!
Крізь призму любові до дружини Яни та сина Володимира автор з тривогою дивиться на українські реалії, зокрема, на війну на Сході України:
ВЕДМЕДИК
Не засинай без таткових обіймів!
І ти, кохана, спати не спіши!
Я так любив, що прихисток віднині –
ведмедик – моїй плюшевій душі!
Ви чуєте, як він «Люблю» шепоче
і «На добраніч» – голосом моїм?
Тепер я з вами, зіроньки, щоночі!
Не бійтеся – я з вами – обійміть!
Ця тема не полишає Володимира Віхляєва і в поезіях, присвячених батькам:
Мої батьки, іде війна навколо –
для чого ж дали добре ви серце, що тепер безжалісно щемить?..
Мої батьки, я хочу, щоб ніколи
не розвела долоні на трьох єдина доля – ні на мить!»
Болючою для молодого поета є тема української еміграції:
Ми, можливо, звідси всі поїдем згодом…
(І батьки, і діти будуть змінам раді).
Та фантомний біль пуповини роду
нам не дасть забути, хто ми є насправді!
На сьогодні у творчому доробку Володимира Віхляєва три книги, готує до видання четверту, проте до нарисів про свою творчу діяльність висловлюється самоіронічно:
Хто з нас був у дитинстві безгрішним –
до підручників правки не вніс?
Вже й мені домальовують ріжки,
окуляри і довгий ніс…
Зауважте: іще по живому,
не чекаючи риски між дат.
Та радію, побачивши знову
домальовки – ще хтось прочитав.
Для розуміння специфіки творчої манери В. Віхляєва варто апелювати до поняття традиціоналізму як специфічної форми поетичної свідомості. У його поезії традиція не усвідомлюється, а скоріше органічно трансформується через призму юнацьких почуттів, серед яких значимими є питання патріотизму, самовизначення, протесту, і, врешті-решт, кохання. Вона наснажується високим рівнем громадянської свідомості, силою родової пам'яті, романтичним світовідчуттям, колективізмом (який ще подекуди зберігся й у сьогоденні). Риси традиціоналізму визначаються своєрідною народною ідеологією, яка утримує різні аспекти етики, психології середовища, до якого тяжіє душа поезії В. Віхляєва. Таку позицію автор висловлює і у своїх літературно-критичних виступах та інтерв'ю: комерційні стратегії є неприйнятними для молодого автора (своєрідний поетичний маніфест – вірш "Код Шевченка"), найвищою цінністю, яка формує простір його текстів, є народ, родина, людяність, повага до національної культури та історії.
Традиціоналізм у поезії В. Віхляєва визначається такими факторами, як: громадянська тематика ("Президентам не пишуть вірші", "Коли моє життя немов цеглина…", "37-й", "Собака 32-го"); специфічна інтонація (яка примушує пригадати естетичні принципи неоромантизму), у якій прочитується пафос народницької ідеології у її варіанті початку і
середини ХХ ст., що її реанімували деякі представники руху шістдесятництва; вміння бачити дива в буденних явищах (уперше помітив цю рису А. Рекубрацький) – літературознавці кваліфікують таку рису як наївний реалізм; юнацький максималізм і емоції; синтез інтимного і соціального ("…не дівчину вподобав я, а націю…"; "планетарність" світовідчуття, хоча й дещо притлумлена реаліями часу (літературознавчий концепт, яким послуговувалися при характеристиці поезії та прози 60-х рр. ХХ ст.).
Найвагомішою частиною творчого доробку все ж можна вважати інтимну лірику поета, яка засвідчує еволюцію автора, неповторні мотиви та досить своєрідні метафори. Саме в цих текстах можна простежити індивідуальність ліричного суб'єкта поезії, який, попри декларований традиціоналізм і протистояння ірраціональності, усе ж не може уникнути "викриття" і "зраджує" собі в окремих деталях, у яких з'являється той справжній Володимир Віхляєв, постать якого вияскравлюється у стосунках із жінками, рідними, Мамою. Ця тенденція особливо посилюється в останній збірці поета: параметри чуттєвості урізноманітнюються, метафори стають ще більш чудернацькими й вибагливішими ("у вигрібній ямі твоєї любові колишні кохання, зради і пристрасті"…), форма ускладнюється й посилюється філософічність.
Збірки поезій: «Код Шевченка» (2008), «Чорний пролісок» (2010), «Родовий портал» (2018).