Григорій Сковорода

Григорій Сковорода

Біографія

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — видатний український філософ-містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики. Мав значний вплив на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також способом життя, через що його називали «Сократом».

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.

Григорій Сковорода писав свої художні та філософські твори, а також вів листування зі своїми сучасниками, двома мовами: латинською та російською.

За життя не надрукував жодного твору.

У Гетьманщині. Спудей
Народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині у козацькій родині. Батько Сава Сковорода був рядовим козаком, малоґрунтовним, у мирний час займався шинкуванням і продажем вина у Чорнухах; помер наприкінці 1730-х або на початку 1740-х рр.

Мати Пелагея походила зі Шанґіреїв, рід яких виводиться з козаків Канівського полку, що мали кримськотатарське походження, вихрещених у часи Хмельниччини. Григорій мав старшого брата Степана, який здобув освіту у Бреслау. З дитинства ріс «чудним» хлопчиком, заглибленим у свої думки, до господарської роботи непридатним. Влітку 1730 його віддали до 4-річної дяківської школи в Чорнухах.

У серпні 1734 Григорій вступив до Києво-Могилянської академії, яка на той час перебувала на вершині свого розквіту. З перших академічних (ординарних) класів (аналогія, інфима) вивчали руську книжну, польську мови і поступово переходили на латину, яка ставала основною в подальших класах (граматика, синтаксима, поетика й риторика); також вивчали церковнослов’янську. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку. Крім того, в класах поетики й риторики за бажанням проходили екстраординарні класи грецької, гебрайської та німецької мов. Навчався Грицько дуже добре, багато часу проводив в академічній бібліотеці, опанувавши твори античних авторів. Певний вплив на нього мав викладач екстраординарних класів Симон Тодорський, заняття якого Сковорода відвідував у 1738—1740 роках. Свого часу Тодорський навчався в університеті Галле і був близький до пієтистів. У 1740-му юний Сковорода перейшов до класу філософії, який передбачав 2-річне навчання. Філософію викладав Михайло Козачинський. Філософський курс базувався на інтерпретаторах Арістотеля.

Оскільки мав гарний голос і музичний слух, на початку грудня 1741 року юного Сковороду взяли до Глухівської школи співу, звідки повезли до Петербурзької придворної царської хорової капели. На той час він ще не закінчив курсу філософії. До Петербурга прибув 21 грудня. У придворній капелі виконував партії альта в операх, літургіях, на маскарадах. У той же час, не виключено, писав духовні канти, літургійну музику, наприклад, йому приписували авторство «Іже херувими».

Наприкінці серпня 1744 разом з почтом імператриці Єлизавети прибув до Києва. Тут з капели звільнився, можливо, через втрату голосу, отримавши чин «придворного уставника», що дорівнював XIV класові Табеля про ранги і означав дворянство з титулуванням «ваше благородіє». Не бажаючи прийняти постриг у монахи, повернувся до Києво-Могилянської академії, аби закінчити курс філософії.

У центрі Європи
Наприкінці 1745 року, закінчивши штудії філософії в Києво-Могилянської академії і бажаючи побачити чужі краї, пізнати ширше «коло наук», завербувався до «Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору» під керівництвом генерал-майора Федора Степановича Вишневського (1682—1749; за походженням серб з Трансільванії, від 1715 на російській службі); Вишневський мав дім у Переяславі і йому був потрібен дячок для похідної православної церкви. Наприкінці 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Києва через Львів і Дуклянський перевал в землі Священної Римської імперії, точніше, на територію Угорщини. За 5 років Сковорода побував у Токаї, Пресбурзі, Офені, Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади, зокрема піярів у Токаї й Пешті, не виключено, і в Шарошпатаку, де існував знаменитий кальвіністський колегіум, в якому колись викладав і намагався реалізувати свою передову ідею пансофічної школи Ян Амос Коменський. Існують припущення, що Сковорода побував в Італії й Німеччині, проте документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає. У Пресбурзі Сковорода міг познайомитися з містичними ідеями пієтизму, які прийшли з Галле і побутували в середовищі місцевої лютеранської громади. Можливо, на цьому позначився вплив Симона Тодорського, який до того ж у 1737—1738 роках вчителював у православних школах на території колишньої Угорщини.

У січні 1749 у Токаї помер Вишневський; керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила. Наступного року Сковорода вирішує повертатися в Україну. З черговим транспортом вина 10 жовтня 1750 він прибув до Києва, а звідти — до Чорнухів, де нікого з родини не застав у живих.

У Гетьманщині. Вчитель
У січні 1751 влаштувався учителем поетики у недавно заснованому колегіумі у Переяславі, куди його запросив переяславський єпископ Никодим Сребницький. Проте викладав поетику за власною програмою, як це спостерігав, можливо, в угорських протестантських школах. Це не сподобалося Сребницькому, який наполягав, аби дотримуватися старих зразків. На це Сковорода відповів латинським афоризмом: «Одна справа жезл, інша — кіфара». Конфлікт стався десь у квітні-травні 1751 р.; у результаті Сковороду звільнили — як писав Михайло Ковалинський «не без ганьби». Драматизму додало те, що у травні Сребницький важко захворів і 12 червня 1751 року помер.

Після скандалу Сковорода проживав у приятеля, бідував. У вересні 1751 він відновив навчання у Києво-Могилянській академії, вступивши на богослов’я. Богословський курс вів видатний поет, префект академії Георгій Кониський; він передбачав 4-річне навчання і прирівнювався до вищої університетської освіти. Однак Сковорода навчання не скінчив. Влітку 1753 київський митрополит Тимофій Щербацький, на прохання свого приятеля бунчукового товариша Степана Томари (1719—1794) знайти гувернанта («інспектора») для навчання старшого сина Василя (1746—1819), порекомендував йому Григорія Сковороду як найкращого студента. Восени 1753 року Сковорода прибув у в село Каврай Переяславського полку, де був маєток Томари.

На малого Василя, який ріс доволі розпещеним, Сковорода мав значний вплив. Попри те восени 1754-го стався невеликий конфлікт: малий дав кепську відповідь на поставлене запитання, за що запальний Сковорода назвав його «свинячою головою». Про це стало відомо матері Ганні з Кочубеїв, і вона наполягла на тім, аби вигнати «інспектора».

Сковорода подався до свого приятеля, одного з переяславських сотників. За його протекцією у перших числах січня 1755 року вкупі з ієромонахами Каліграфом (Василем Крижанівським) та Іринеєм Братановичем, котрі отримали призначення до Слов’яно-греко-латинської академії, вирушив до Москви, а звідти до Троїце-Сергієвої лаври. Тут на нього чекав намісник Кирило Ляшевецький, який викладав богослов’я в лаврській семінарії і, здається, пропонував викладати Сковороді. Проте Григорій відмовився, вочевидь, через те, що не бажав приймати монаший постриг, або ж тому, що його пекла, як писав Ковалинський, «постійна відраза до цього краю». На зворотному шляху Степан Томара умовив його повернутися до вчителювання у своєму домі.

У Кавраї Сковорода почав писати поезію, латиномовну і не тільки. Низка віршів увійшла до його славнозвісної збірки «Сад божественних пісень».

Пізньої осені 1758 року він бачив віщий сон, в якому явилися різноманітні людські прошарки зі суспільними й моральними вадами. Розцінивши його як Боже Об’явлення, Сковорода почав розмірковувати над життям аскета.

Влітку 1759-го Сковорода покинув Каврай, оскільки молодий Василь Томара зібрався їхати вчитися закордон до Замостя і Відня. До свого домашнього вчителя на все життя зберіг повагу і найтепліші почуття.

На Слобожанщині. Вчитель
Влітку 1759 Сковорода прийняв запрошення білгородського та обоянського єпископа Йоасафа Миткевича викладати поетику в Харківському колегіумі. Він покинув Гетьманщину і перебрався на Слобожанщину, яку полюбив усією душею. На той час колегіум був найпередовішим навчальним закладом в усій Україні, тут, на відміну від Києво-Могилянської академії, віддавали перевагу природничим і точним наукам, поряд з латиною більше вивчали грецьку, німецьку, французьку мови. Сковорода викладав тут з ентузіазмом. Однак знову на нього чигав конфлікт. Владика Йоасаф Миткевич, маючи на меті залишити Сковороду для духовної служби, збирався вмовити його прийняти постриг — цю справу він доручив судді єпархіяльної консисторії й архімандритові білгородського Миколаївського монастиря Гервасієві Якубовичу, який був приятелем філософа по Переяславу. На це Сковорода відповів: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв?». У результаті подальших наполягань Якубовича влітку 1760 року Сковорода звільнився з колегіуму.

Надалі він проживав у невідомого на ім’я приятеля в селі Стариця, яке належало білгородському Миколаївському монастиреві. Упродовж 1760—1762 років у повній самотності розмірковував над Божественним промислом і пізнанням себе.

Навесні 1762 року Сковорода, приїхавши на кілька тижнів до Харкова, довідався від знайомого протоєрея Петра Ковалинського про його талановитого племінника Михайла Ковалинського і спеціально подався до колегіуму, аби познайомитися з ним. Юнак відразу припав йому до душі і тільки через те Сковорода прийняв повторну пропозицію єпископа Йоасафа Миткевича викладати в Харківському колегіумі («Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного я залишив мій такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі», — згодом писав Ковалинському в листі).

1 вересня 1762 року Сковорода почав викладати в класі синтаксими, також вів екстраординарний 2-річний курс грецької мови. Навколо нього сформувалося коло шанувальників — студенти філософії Яків Правицький, Василь Білозерський, Микола Заводовський, сам Ковалинський зі своїм молодшим братом Григорієм, учнем синтаксими, і навіть 9-річний учень інфими Яків Єнкевич. Вони збиралися в домі Сковороди, читали античних авторів, писали вірші, співали, гуляли за містом у садах. Не зразу Ковалинський потягнувся до Сковороди («Любив його серце, але цурався його ума») — аж після того, як у 1763 році йому приснився учитель, від якого навсібіч сипалися духовні іскри. У них встановилося інтенсивне духовне спілкування, своєрідний «духовний роман», листування. У листах Сковорода висловлював ідеї, які згодом розвивав у своїх філософських трактатах. Згодом після смерті вчителя Ковалинський написав його ґрунтовну біографію, на яку посилаються всі дослідники творчості мудреця. Про стиль його життя він пише:

Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав («Житіє Сковороди»)
За дружбу з юним спудеєм Сковороду в колегіумі почали цькувати. Після того як помер Йоасаф Миткевич на посаду білгородського та обоянського єпископа, хоч і аж 29 жовтня 1763 року, призначили Порфирія Крайського. Той відразу незлюбив філософа. Коли владика в листопаді прибув з інспекцією до Харкова, викладачі колегіуму влаштували йому пишну учту. Однак Сковорода не пішов («Для шляхетної людини ніщо не є таким тяжким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому перші місця посідають дурномудрі»). Оскільки дійшло до звинувачень у моральній розбещеності і духовній єресі, він перестав зустрічатися з Ковалинським і навіть писати йому. В результаті, 15 липня 1764 року Сковорода вдруге покинув Харківський колегіум. У серпні вони з Михайлом поїхали до Києва, де у друкарні Києво-Печерської лаври служив двоюрідний брат Сковороди Іван (чернече «Юстин») Звіряка. У лаврі знайомі ченці пропонували Сковороді постригтися в монахи, аби стати стовпом церкви і окрасою господи. На це він відповів: «Досить і вас, стовпів неотесаних, у Храмі Божому».

На початку навчального року Ковалинський вернувся до Харкова, а Сковорода — через кілька місяців. Тепер він проживав в околицях Харкова без будь-якого заняття. За той період в Україні скасували гетьманський уряд і автономію слобідських полків, що означало швидку ліквідацію української державності. Сковорода, однак жодним чином не відгукнувся на ці події. У цей період він практично покинув писати поезію.

Влітку 1767 року, перебуваючи в Курязькому монастирі в архімандрита Феофана Федоровського, Сковорода написав Ковалинському листа, з якого видно, що з ним нещодавно трапилася «буря», «вихор». Свого часу Ізмаїл Срезневський записав історію, котра начебто сталася зі Сковородою в 1765 році, коли він проживав на хуторах біля Валків. Згідно з нею, у вже немолодого Сковороду, який проживав на пасіці, закохалася дочка відставного майора Олена, яка жила по сусідству і яку він навчав духовній поезії і співам. Загалом філософ почував себе надто стримано у товаристві красивих дівчат, але схоже, їй відповів взаємністю. Однак коли начебто дійшло до вінчання, Сковорода не зміг дати відповідь, чи з доброї волі вступає в шлюб, і втік з-під вінця.

Скоро після того новоспечений губернатор Слобідсько-Української губернії (у 1765—1775) Євдоким Олексійович Щербинін (1728—1783) запросив Сковороду викладати у «додаткових класах» Харківського колегіуму. Для цього Сковорода написав 1766 трактат «Вхідні двері до доброго християнського життя». Однак відкриттю «додаткових класів» противився Порфирій Крайський, і вони запрацювали тільки в лютому 1768 р. По суті, це був самостійний навчальний заклад для дітей шляхти. У день смерті Крайського 7 липня 1768 р. Сковорода подав прохання про призначення учителем катехізису.

Однак у грудні 1768 р. білгородським та обоянським єпископом призначили Самуїла Миславського, з яким Сковорода навчався в класі богослов’я у Києво-Могилянській академії. Він обурився, чому курс катехізису читає світська людина, також йому не сподобалися певні положення з трактату Сковороди, наприклад, неповага до ритуалу. В результаті Сковорода звільнився з посади викладача — десь у квітні 1769 р., на цей раз остаточно. Більше ніколи він будь-яких інших посад не займав.

На Слобожанщині. Самітник-пілігрим
Відтепер Сковорода обрав новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті — чверть віку. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою чи флейтою, і своїми творами. Слава про нього розходилася широко, і багато хто бажав його бачити й чути як речника великої правди.

Після остаточного звільнення з Харківського колегіуму він оселився на пасіці на березі Лопані в Гужвинському лісі за 10 верст від Харкова і зажив життям пустельника. Ліс належав відставному підпрапорному (титул, запроваджений у слобідських полках, дорівнював значковому товаришеві в Гетьманщині) Василеві Земборському, батькові одного зі студентів «додаткових класів» колегіуму. Тут Сковорода почав писати філософські байки (згодом вони увійшли до збірки «Байки Харківські», що стала першою збіркою байок в українській літературі) і філософські діалоги (перший з них — «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», базований на сюжеті Метаморфоз Овідія; другий — «Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе», на підставі Книги Ісуса Навина). Вірші, пісні та байки Сковорода писав українською книжною мовою та латиною, натомість філософські діалоги і трактати — химерною сумішшю церковнослов’янської, української та російської мов.

З Гужвинського лісу Сковорода навідувався до Харкова, до села Бабаї, де священником був його колишній учень по Харківському колегіуму Яків Правицький. У Бабаях навколо філософа сформувався своєрідний гурток з-поміж священників сусідніх парафій, приятелів Якова Правицького. Можливо, був серед них і власник Бабаїв Петро Щербинін, родич слобідського губернатора і майбутнього першого генерал-губернатора Харківського намісництва (у 1780—1783) Євдокима Щербиніна. Тут Сковорода познайомився з Олексієм Юрійовичем Сошальським, літнім одинаком, освіченим, оригіналом, як і сам Сковорода, власником села Гусинка.

В Олексія Сошальського він зупинявся часто, починаючи з 1770 року, проживаючи влітку на пасіці в лісі, а взимку — в панському домі; спілкувався і з його молодшими братами Осипом та Георгієм. У травні 1770 року разом зі Сошальськими Сковорода поїхав до Києва, зупинившись у свого двоюрідного брата, Юстина (Івана) Звіряки, який натоді був за «старшого» в Китаївській пустині, і прожив у нього 3 місяці. У серпні зі Сковородою трапився дивний випадок. Якось він раптом відчув неспокій, невимовне бажання покинути Київ і повернутися до Харкова. Юстин відмовляв його, але Сковорода не послухав, подався до Сошальських, які проживали на Подолі. Спускаючись із Гори, недалеко Андріївської церкви як невідома сила спонукала його повернути назад. Він відійшов на чималу відстань, потім вернувся, але знову невидима сила повернула його назад. Все ж, набравшись рішучості, Сковорода пішов Андріївським узвозом вниз, але раптом відчув трупним сморід і побіг назад. Він переказав про це Сошальським і швидко почав збиратися в дорогу, примовляючи, що в Києві буде чума. Ніхто не вірив, але 3 вересня 1770 року в Києві почався мор. Епідемія почалася у Волощині чи Молдові в турецькому війську і прийшла сюди з початком нової російсько-турецької війни. За 3 місяці в Києві на Подолі померло 6 тисяч людей. Наприкінці серпня 1771-го моровиця дійшла до Москви.

Сковорода ж, покинувши спішно Київ, за два тижні вже був у Свято-Троїцькому монастирі неподалік села Чернеччина за 4 версти від Охтирки. Тут до нього дійшла звістка про мор у Києві, і тут у монастирському саду він пережив містичний екстаз:

Прокинувшись рано, коли мої думки та почуття були сповнені благоговіння і вдячності до Бога, я рушив у сад на прогулянку. І перше, що я відчув у серці, була якась розкутість, свобода, бадьорість та здійснена надія. Віддавши цьому настрою всю свою волю й усі свої бажання, я відчув у собі незвичайний порух, котрий переповнював мене незнаною силою. В одну мить якась солодка злива ринула в мою душу, і від неї все моє нутро спалахнуло полум’ям. Здавалось, що в моїх жилах вирувала вогненна течія. Я почав не ходити, а бігати, наче мене щось носило, я не відчував ні рук, ні ніг, так, ніби весь я був із вогню, що шугав по колу. Цілий світ зник мені з-перед очей. Одне лиш почуття любові, благонадійності. спокою, вічності оживляло моє єство. Сльози струмками покотились мені з очей і розлили по всьому тілу якусь зворушливу гармонію. я ввійшов у себе, мовби відчув запевнення синівської любові, і з цієї миті присвятив себе синівській покорі Божому Духу — писав він Ковалинському.
Цей стан містичного осяяння Сковорода потрактував як своє зближення з Богом — досі його серце шанувало Бога по-рабськи, а тепер полюбило Його мов найщирішого друга.

На початку 1772 року Сковорода прийняв запрошення відставного полковника Степана Івановича Тев’яшова (1718—1790), який бажав взяти у нього кілька домашніх уроків, і прибув в Острогозьк. Предки Тев’яшова походили із золотоординської знаті, були охрещені у Московії за часів Дмитрія Донського і отримали дворянство. Степан Тев’яшов був призначений полковником харківським (1734—1757) і одним з останніх полковників Острогозького полку (1757—1763). В його садибі в Острогозьку Сковорода прожив кілька місяців 1772 року, тут навколо нього виник філософський гурток: окрім самого Степана і його сина Володимира (1747—бл.1810), дрібний місцевий чиновник колезький реєстратор Опанас Панков і дворянин Яків Долганський (1731—?) — представник колишньої козацької старшини, якого Сковорода називав «живописцем». На підставі філософських бесід із ними Сковорода упродовж весни й літа 1772 року написав 6 філософських діалогів — «Бесіда перша…», «Бесіда друга…», «Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар миру», який є найяскравішим із них. У «Бесіді першій…» дійовими персонажами вивів себе, Панкова й Долганського під оригінальним іменами.

Від Тев’яшова Сковорода помандрував до Якова Правицького в Бабаї.

У той час Михайло Ковалинський, який служив вихователем у родині колишнього гетьмана Кирила Розумовського, подався разом зі синами Левом і Григорієм до Геттінгена й Ліона. На початку 1773 року вони прибули до Лозанни, де перебували понад пів року. Тут Ковалинський познайомився з богословом і природознавцем Жаном-П’єром-Даніелем Мейнгардом (1694—1776), певний час проживав у його заміському будинку. Мейнгард був дуже схожий на Сковороду рисами обличчя, характером, поведінкою і способом мислення. Коли в 1775 Ковалинський зустрівся зі Сковородою і розповів йому про Мейнгарда, на філософа це справило велике враження; він вважав його своїм двійником і навіть підписував свої твори другим іменем «Даниїл Мейнгард».

Надалі Сковорода неодноразово бував у Гусинці в Олексія Сошальського, в Харкові у провізора Петра Пискунівського, у Великому Бурлуці в Якова Донця-Захаржевського, у Валках, Ізюмі, Куп’янську, Липці, Моначинівці, Охтирці. Його шанували і прості люди, й шляхта, запрошували жити до себе. Він відмовлявся. У вересні 1782 року Михайло Ковалинський, який на той час служив Головним наглядачем Московського Виховного будинку, писав:

Мені дуже хочеться купити собі місцину десь в українській стороні/…/Якби це вдалося, то, відійшовши від усього, я б усамітнився та й просив би вас прожити решту життя разом.
Побутувала легенда, нібито сама Катерина II, яка багато чула про Сковороду, через князя Потьомкіна передала йому запрошення на посаду придворного філософа. На це Сковорода, який сидів з флейтою на узбіччі дороги і пас вівцю господареві, в якого на той час проживав, начебто відповів:

Перекажіть матінці цариці, що я не покину вітчизни: мені сопілка і віця дорожчі царського вінця.
Михайло Ковалинський засвідчує те ж:

Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

Остання мандрівка філософа
В останній рік життя Сковорода проживав у селі Пан-Іванівка в домі колезького радника Андрія Івановича Ковалівського, який доводився вітчимом майбутньому засновникові Харківського університету Василеві Каразину. На той час Михайло Ковалинський після смерті свого покровителя князя Потьомкіна попав в опалу і проживав у маєтку Хотетово за 25 верст на південь від Орла. Старий Сковорода після 19 літ розлуки вирішив його провідати. «Попри далечінь дороги, на вкрай погану погоду й на постійну відразу до цього краю» він вирушив пішки з Пан-Іванівки. Привіз Ковалинському свої твори і прожив у нього 3 тижні. 26 серпня 1794 року, відмовившись від грошей, вирушив назад «в любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти». На певний час через рясні дощі був змушений зупинитися в Курську в Знам’янському чоловічому монастирі, де його радо прийняв архімандрит Амвросій Гиновський. Здається, Сковорода ще збирався відвідати Гусинку, але відчуваючи, що підупадає на силах, подався до Пан-Іванівки, де прожив ще місяць.

Смерть
Помер 9 листопада (29 жовтня ст.ст.) 1794 року в селі Пан-Іванівка (на сьогодні Сковородинівка Золочівського району Харківської області) в домі Андрія Ковалівського.

Про смерть Сковороди Срезневський записав таке:

…Був прегарний день. До дідича з’їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з’явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий.
На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…». Сьогодні до неї можна потрапити, з’їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова) і далі добиратися 18 км до села Сковородинівка.

Жодного свого твору Сковорода за життя не надрукував. Окремі примірники рукописів збереглися в друзів, зокрема у Якова Правицького в Бабаях — трактати «Наркіс» і «Асхань».

 

Мова творів

Григорій Сковорода писав свої художні та філософські твори, а також вів листування зі своїми сучасниками, двома мовами: латинською та російською.

Серед дослідників творчості Сковороди не виникало суперечок щодо класифікації латиномовних творів Сковороди, однак саме класифікація віршованих та прозових творів Сковороди написаних російською мовою викликала найбільше суперечок серед лінгвістів. Не в останню чергу це було викликано тим що у творах Сковороди є чимала кількість церковнослов’янських слів, що ускладнювало завдання вчених лінгвістів по класифікації його мови.

Сьогодні ту мова якою послуговувався Сковорода вчені-лінгвісти та літературознавці класифікують як російську мову (іноді вчені послуговуються ідіомою «мова наближена до російської»). Зокрема науково довели, що мова якою послуговувався Сковорода була російською мовою такі вчені-лінгвісти та літературознавці як Петро Бузук, Юрій Шевельов та Валерій Шевчук. Так Юрій Шевельов у своїй фундаментальній праці присвяченій мові Сковороди під назвою Пролеґомена до вивчення мови та стилю Григорія Сковороди (1990) підсумував, що ″мова Сковороди — якщо відняти її сильні біблійно-церковні впливи, її яскраві поетично-індивідуальні особливості — є, в основі своїй, слобожанським варіантом нормативної російської мови, якою розмовляли в тогочасних освічених колах. Сковорода постійно спілкувався з цими колами, саме в них знаходив своїх читачів та однодумців. Від них він залежав навіть матеріально. Ці люди (а не селяни) були його питомим середовищем”. Схожий висновок надав і Петро Бузук у своїй фундаментальній праці присвяченій мові Сковороди під назвою Мова і правопис в творах Григорія Сковороди (1923) де Бузук зазначав що «головною основою мови Сковороди є російська письменна мова 18-го століття, хоча побіч неї знаходимо ще українські, польські і старослов’янські первістки».

 

Творча спадщина

 
Ставлення до релігії
Твори Сковороди за життя не друкувались, оскільки тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для чернецтва». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ’я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і:


Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.

Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.

Святість життя полягає в робленні добра людям.

Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ’я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужого як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця мета недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

Тема свободи у вірші De Libertate
Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана зі співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що має багатозначний заголовок лат. «De Libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

Оригінал

Что то за волность? Добро в ней какое?
Ины говорять, будто золотое.
Ах! не златое: если сравнить злато
Против волности, еще оно блато…
О когда б же мнѣ в дурнѣ не пошитись!
Дабы волности не могл как лишитись.
Будь славен вовѣк, ω муже избранне,
Вольности ωтче, Герою Богдане!


Переклад українською

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.

Тема дружби
Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще досі здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.

Ставлення до життя
В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого

страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо.
Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього:

Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є найкращим з усіх творінь.
Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а отже, вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов’язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.

Сам Сковорода виявляє неабияку обізнаність з медичними теоріями античних лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров’я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси — катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі:

хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (…), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, — всі хвороби тіла.
Сковорода конкретизує зв’язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м’ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за його спостереженнями, найпоширеніші серед людей: короста (scabies), пропасниця (febris), водянка (hydrops), епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаження (lassitudo) тощо.

Тільки в 1798 році у Санкт-Петербурзі вийшов друком його перший твір «Нарциз, або пізнай самого себе», та й то без його прізвища. У 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім у Москві в 1837–1839 рр. вийшли окремо деякі його твори, і лише в 1861 році видрукувано першу, але зовсім неповну збірку його творів. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харкові під редакцією професора Д. Багалія. Тут видрукувано 16 творів, причому з них 9 уперше. Крім того, надруковано тут біографію Сковороди та деякі його вірші. Ще одне видання творів Григорія Сковороди вийшло в 1912 році в Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут видрукувано кілька творів філософа і його біографія пера М. Ковалинського, що був учнем Сковороди. Але повного видання творів філософа й досі нема, бо різні його рукописи знаходяться по різних архівах та бібліотеках.

 

Особливості байок Г. Сковороди

«Сковороду можна вважати зачинателем жанру байки, який набув широкого розвитку в українській літературі у 19 столітті, досягши високого художнього рівня у Є. Гребінки і особливо у Глібова». (С. Пінчук)

Байкам Сковороди притаманний глибокий зміст, про ідею байки він сказав так: «Байка тоді нікчемна та баб’яча, коли в простому та чудному лушпинні своєму не ховає зерна істини». Сковорода вважав байку «мудрою ігрушкою, яка приховує в собі внутрішню силу».

Байки Григорія Сковороди зроблені у прозі, алегоричні образи птахів і звірів не завжди носять українські назви, багато з них взяти з Біблії або античної літератури. Людські персонажі є рідкісними, вони з’являються у таких байках, як «Старуха і Горщечник», «Вітер і Філософ».

Байки Григорія Сковороди поділяють на 4 ідейно-тематичні групи:

  • про те, що справжню цінність людини визначають не зовнішні якості, а внутрішні (розум, милосердя, великодушність, справедливість). Зокрема, «Голова і Тулуб», «Ворона і Чиж», «Жайворонки», «Баба і Гончар», «Олениця і Кабан».
  • тема «сродної» праці (тобто такої, що відповідає природним здібностям і схильностям людини). Єдине джерело добра — праця. Наприклад, до байок цієї категорії слід віднести «Змія і Буфон», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Собака і Кобила», «Зозуля і Дрозлик», «Бджола і Шершень».
  • викриття згубних для людини прагнень і пристрастей, протиставлення їх з точки зору тодішнього часу доброчинним ідеалам (прагнення до знатності та багатства). Зокрема це байки «Жаби», «Чиж і Щиглик», «Щука і Рак», «Мураха і Свиня».
  • уславлення дружби та розуму. Зокрема, «Пес і Вовк», «Собаки».

 

Вплив Сковороди на сучасників

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не лише своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов:

…досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400 .000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка… — (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).
Попри те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під сільську стріху: Згадаймо Шевченкову згадку з дитячих літ:


Зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду, Або „Три царіє со дари“…

Як бачимо, Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора…» (там само).

Про популярність Сковороди писав і Микола Костомаров:

Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам’ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (Воронізької губернії) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім’я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя — предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандрівні співаки засвоїли його пісні — на храмовім святі, на торговищі нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права»… — (Слово о Сковороде. «Основа», 1862, № 8 (рос.)).

 

Творча бібліографія

 
Збірики пісень та байок

  • Байки Харківські (Басни Харьковскія) — збірка з 30 байок вперше виданих посмертно у 1837 році
  • Сад божественних пісень, що проросли із зерен Святого Письма (Садъ божественныхъ пѣсней, прозябшій изъ зернъ священнаго писанія) — збірка з 30 пісень вперше виданих посмертно у 1861 році

 
Пісні та фабули

  • De Libertate
  • Fabula
  • Fabula de Tantalo
  • Фабула
  • Разговор о премудрости
  • Все лице морщиш, печалей всегда ты
  • Похвала астрономіи
  • О delicati blanda etc
  • In natalem Jesu
  • Est quaedam maerenti flere voluptas
  • Quid est virtus?
  • Epigramma
  • Similitudines ex Virg(ilio) 2 Aeneid(a)e
  • In natalem Basilii Tomarae
  • In natalem Bilogrodensis episcopi
  • De sacra caena, seu aeternitate
  • De umbratica voluptate

 
Трактати. Діалоги

  • Убуждшеся видѣша славу его (1765–1766) (Прокинувшись, побачили славу Його)
  • Да лобжет мя от лобзаній уст своих! (1765–1766) (Хай цілує мене поцілунками уст своїх!)
  • Начальная дверь ко христіанскому добронравію (1766) (Вступні двері до християнської добронравності)
  • Наркісс. Разглагол о том: узнай себе (1767) (Наркіс. Розмова про те: пізнай себе)
  • Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе (1767) (Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе)
  • Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко
  • Бесѣда 1-я, нареченная Observatorium (СІОН)
  • Бесѣда 2-я, нареченная Observatorium Specula (еврейски — Сіон)
  • Діалог, или разглагол о древнем мірѣ (1772) (Діалог, або розмова про давній світ)
  • Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни № 91;Разговор дружескій о душевном мирѣ № 93 (Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті) (1773–1774)
  • Кольцо (Кільце. Дружня розмова про душевний світ) (1773–1774)
  • Разговор, называемый алфавит, или букварь мира (Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу) (1774)
  • Книжечка, называемая Silenus Alcibiadis, сирѣчь Икона Алківіадская (Израилскій змій)
  • Книжечка о чтеніи священнаго писанія, нареченна Жена Лотова
  • Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим
  • Пря бѣсу со Варсавою
  • Благодарный Еродій (Вдячний Еродій)
  • Убогій Жайворонок (Вбогий Жайворонок)
  • Діалог. Имя ему — Потоп зміин

 
Переклади з латинської та грецької мови

  • Ода (Сідерун де Госе)
  • О старости (Цицерон)
  • О спокойствии души (Плутарх)

 

У масовому мистецтві

 
Сковорода у живописі

  • Васильківський С. «Народ слухає пісні Сковороди»
  • Їжакевич І. «Сковорода в дорозі»; «Т. Шевченко-пастух виспівує Сковороду»; «Посланець Катерини запрошує сковороду до Петербурга».
  • Касіян В. Гравюра Г. Сковороди до 150-ї річниці його смерті.
  • Литвиненко В. Серія естампів «З життя Сковороди».
  • Павлович Ю. Акварельна сюїта на різні мотиви з життя Сковороди.
  • Трохименко К. «Григорій Сковорода серед народу».
  • Яблонська Т. Портрет Г. Сковороди.

 
Сковорода в скульптурі

  • Кавалерідзе І. П. — автор пам’ятників Сковороді в містах Києві, Лохвиці, Харкові та Чорнухах (з 1972 року — експонат Чорнухинського літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди);
  • Луцак В. П. — автор пам’ятника Сковороді в м. Переяславі;
  • Зарічний І. С. — автор пам’ятника Сковороді в м. Переяславі;
  • Олесь Сидорук і Крилов Борис — автори пам’ятника Сковороді в м. Київ, на території МАУП.
  • Сейфаддін Гурбанов — скульптор пам’ятника Григорію Сковороді в м. Любляна (Словенія).

 
Сковорода в кіномистецтві

  • Кавалерідзе І. П. Художня кінобіографія «Григорій Сковорода», 1959 р.
  • Роллан Сергієнко. Документальна кінострічка про Григорія Сковороду «Відкрий себе», 1972 р.
  • Юрій Зморович, Анатолій Кучеренко. «І світ мене не впіймав…» , 2004 р.
  • Олексій Лябах. «Григорій Сковорода» із циклу «Великі українці», 2008 р.
  • «Григорій Сковорода» із циклу «Обличчя української історії», НТК України, 2011 р.
  • Олена Хмирова. Документальний телефільм «Таємничий Сковорода», 2013 р.

 
Сковорода у літературі

  • «Предтеча» — роман Василя Шевчука про Григорія Сковороду.

 
Сковорода у музиці
Сковорода грав на скрипці, бандурі, гуслях, флейті. Багато віршів Григорія Сковороди покладені на музику. Український композитор Леонід Грабовський створив цикл «Temnere Mortem» (1991).

Крім того, існують відомості про композиторську діяльність Григорія Сковороди. Зокрема, йому належать пісні «Ой ти птичко жолтобока», «Стоїть явір над водою».

Поодинокі записи музики Сковороди збереглися у рукописних збірках кінця XVIII — початку XIX століття. Цю музику виконував ансамбль Святослава Крутикова «Camerata Taurica», згодом — Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені.

Вірш «Всякому городу нрав і права» входить до репертуару багатьох сучасних кобзарів-виконавців: Сергій Захарець, Тарас Компаніченко, Ніна Матвієнко, Олександр Тріус, Ярослав Крисько, Олександр Савчук, Юліан Китастий.