Біографія
Капранов Дмитро Віталійович та Капранов Віталій Віталійович (Брати Капранови) (нар. 24 липня 1967, Дубоссари, нині Молдова) — українські письменники, видавці, публіцисти, громадські діячі.
Біографія письменника – це його книжки. Але людей часто цікавлять побутові питання – родився, вчився, одружився. Тим більше, коли йдеться про такий екстраординарний випадок, як наш – брати-близнюки і все таке.
Тому повідомляємо факти.
Народилися ми 24 липня 1967 року в м. Дубоссари, нині Молдова. Таким своїм “молдавським” походженням ми завдячуємо товаришу Сталіну. Бо коли нашого діда посадили як ворога народу (а це тоді було модно), бабуся не стала чекати, поки її теж посадять разом із малими дітьми, а вирішила тікати – спочатку в сусідній район Одеської області, потім в інший, а коли й тамтешнє ГеБе обчислило її, добрі люди порадили: тікайте в Молдову, тоді ваші документи підуть в Одесу, до Києва, до Москви, до Кишинева, і аж тоді до району. Ну а тим часом або щось загубиться, або Сталін здохне. Добрі люди мали рацію – Сталін невдовзі здох і бабуся з дочками залишилася в Дубоссарах.
А насправді наші предки родом з півдня: по материнській лінії з Одещини, по батьківській – з Миколаївщини. Самі ми виросли в Очакові Миколаївської області і вважаємо його своєю батьківщиною. Там-таки, в Очакові у 1984 році закінчили середню школу.
Нам пощастило – ми не вивчали українську мову у школі. Були як від зайвого предмету звільнені за станом здоров’я. І саме завдяки цьому не встигли зненавидіти українську літературу, як більшість школярів.
Крім звичайної школи, ми закінчили спортивну (греко-римська боротьба) та музичну (фортепіано).
Вищу освіту отримували в Уральському Політехнічному інституті, (м.Свердловськ) та Московському енергетичному інституті за фахом “Технічна кібернетика”. Вчилися запускати балістичні ракети та збивати ворожі літаки. На щастя, ці наші вміння не придалися – так жодного разу ні по кому й не вистрілили.
1988 року ми одружилися з сестрами-близнючками і переїхали до Москви, де за іронією долі жили на вулиці Івана Франка. Працювали на різних посадах у фармацевтичному та виноробному бізнесі, отримали досвід керівної роботи. Там-таки в Москві ми пережили кооперацію, приватизацію, бандитизм, дві революції та інші веселі події. Набралися життєвого досвіду по самі вінця.
На початку 90-х у Москві організувався потужний український діаспорний рух. Ми активно тусувалися з земляками, навіть видавали московську українську газету “Тинди-ринди” та журнал української фантастики “Брати”. Тоді ж взялися за перо і почали писати свою першу книжку “Кобзар 2000”. Писали 10 років, дописували вже у Києві, куди перебралися 1998 року. Причина переїзду банальна – ми не бачили можливостей реалізації себе як творчих людей у Росії. Українці мають жити в Україні.
Опинившись у Києві 1998 року, ми застали тут книжковий голодомор. Видавництва не видавали українських книжок, книгарні їх не продавали. Звичайно, не можна було й думати про те, що хтось видасть нашу книжку.
І ми вирішили взятися до видавничого бізнесу, побачивши в ньому ринкову нішу. Перший наш книжковий проект – каталог книжок поштою “Книгоноша”. 1998-го року ми зібрали з усіх видавництв усі книжки українською мовою, які були на складах, – незалежно від року видання. Таких книжок набралося 600 назв, усі вони ввійшли до першого каталогу. Отже 1998-го року в Україні існувало лише 600 назв книжок українською мовою, це засвідчено документально.
1999 року ми разом із телеканалом 1+1 та шоколадом “Корона” організували перший конкурс української гостросюжетної літератури “Золотий Бабай”. Переможцем став роман Василя Шкляра “Ключ”. Фінальна церемонія відбувалася у “Золотих воротах”.
2000-го року стартувало видавництво “Зелений пес”. Першою книжкою став роман Леоніда Кононовича “Я, зомбі”.
2001-року нарешті вийшов наш “Кобзар 2000” з ілюстраціями Владислава Єрка.
Сьогодні наше видавництво видає понад 60 назв українських книжок щороку і є одним з лідерів на ринку художньої літератури.
“Кобзар 2000” мав непоганий відгук і перевидавався вже 4 рази.
2004-го року Уряд України прийняв бюджет, який зупинив видавництво книжок. 4-го лютого ми на знак протесту спалили рукопис нового роману під Кабінетом Міністрів України разом з колегами-письменниками. Акція мала широкий розголос, і Уряд змушений був змінити свій варварський бюджет.
Після цього, восени 2004-го року, вийшов друком наш другий роман “Приворотне зілля”.
2006-го року читачі побачили третій роман “Розмір має значення”.
Паралельно з літературною, видавничою, торговельною та громадською діяльністю ми пишемо публіцистику та друкуємося у різних українських ЗМІ.
2007-го року видали книгу своїх статей “Закон Братів Капранових”.
Діти зростають, творчість не припиняється. Дасть Бог здоров’я і натхнення – будуть нові книжки.