Українське жіноцтво та бандерівське оповідання Антона Чехова
Приводом до написання цієї книжки стала близькість двох дат: 2020 року невдовзі після ювілею Антона Чехова померла українська архівістка зі США Оксана Міяковська-Радиш. Оксана Забужко була знайома з панею Радиш – дочкою шевченкознавця, першого директора Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка в Києві, в’язня у справі так званої «Спілки визволення України», секретаря Президії Української Вільної Академії наук Володимира Міяковського. Близькою подругою Міяковської-Радиш, архіваріуса УВАН, була Оксана Линтварьова – племінниця трьох сестер Линтварьових, з якими Антон Чехов пов’язаний дружбою, творчістю і, кажуть, любов’ю.
Як відомо, Чехов прожив коротке життя. Зате обидві згадані Оксани прожили приблизно по сотні літ і цікаві вони для нас не тільки як носії інформації про російського класика, який називав себе «хохлом» і «малоросом», вони (Оксани) заслуговують на увагу й самі по собі. Це типажі зниклого виду аристократії, сформованого ще в дорадянський період, з величезним зарядом мотивації до праці та непересічними біографіями. Племінниця сестер Линтварьових Оксана, двох чоловіків якої у 1930-х роках було розстріляно, вийшла заміж утретє, завдяки чому набула нового, лояльного до радянської влади прізвища, а під час Другої світової без чоловіка й дитини від третього шлюбу вирушила з дітьми від перших шлюбів на Захід, по дорозі, у Львові, зблизилася з Юрієм Шевельовим (він згадує про це в книжці «Я – мене – мені… (і довкруги)») й вийшла заміж за Левка Чикаленка, який покинув свою другу дружину. Через пів століття мешканка Нью-Йорка познайомилася зі своїм уже немолодим сином – тим, якого залишила маленьким на другій півкулі світу.
Невелику книжку Забужко не втиснути в рамки біографічного жанру, фактажу тут небагато, це радше польове дослідження з українських постколоніальних студій, «мікс мемуару, літературознавчої розвідки та інтелектуального детективу», як обіцяно в багатообіцяючому жанрі анотації. Оксана Стефанівна заходить на територію російського класика та фіксує там численні українські сліди. Частково цю роботу зробили раніше інші дослідники, але деякі моменти зі студії «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу» можна назвати відкриттями.
«Людина в футлярі» – одне з найвідоміших оповідань Чехова, програмний твір, через який проходять усі школярі. Хіба можливо, щоб у 2021 році про цей твір з’явилася нова важлива інформація? Ви, мабуть, пам’ятаєте про українську ідентичність персонажів оповідання: вишиванка, в якій ходить учитель Коваленко; українські пісні, що їх співає його сестра Варвара… Та це – поверхня твору, що потребує читача, спроможного заглянути підспід, поставити правильне запитання та знайти переконливу відповідь. Чому зображені в тому оповіданні учитель і його сестра, які мають маєток у Гадяцькому повіті на Полтавщині й тужать за ним, застрягли в російськомовній глибинці? (До речі, Чехов сам хотів купити маєток на Полтавщині, щоб бути ближче до Заньковецької і до Линтварьових, але зараз не про це.) Так от, повертаючись до запитання… Мабуть, в Україні всі свідомі громадяни чули про Емський указ. Але чи до Забужко хтось десь публічно висловлювався про те, що дію цього указу висвітлено в оповіданні «Людина в футлярі»? Та й узагалі – чи читав хтось той Емський указ, чи ми знаємо лише про окремі його пункти, як їх подано в довідковій літературі? Я от, напевно, не читав його після одруження, бо мав би знати, що в пункті одинадцятому є прізвище моєї дружини. А пункт восьмий, який наводить Забужко, вимагає переводити запідозрених в українофільських тенденціях учителів з малоросійських губерній у великоросійські, а на їхнє місце призначати вихідців з останніх. Оповідання «Людина в футлярі» написано в 1898 році, в часи, коли підписаний понад 20 років перед тим в Бад-Емсі документ не втратив чинності. Зрештою, весь період діяльности Чехова вкладається в часи активної дії цього репресивного документа. Чехов, який удома говорив «по-хохлацки» ще до того, як вивчив російську, а в дорослому віці дружив з Линтварьовими, які відкрили недільну школу, де навчали забороненої української мови, а ще він обіцяв написати п’єсу для Марії Заньковецької, до того ж українською мовою, не міг не знати про ті утиски, яких зазнавала українська інтелігенція. Мабуть, що й продумував перспективу спільного життя з однією з сестер Линтварьових, у яку, кажуть, був закоханим. Немає сумнівів у тому, що зображена в оповіданні реакція учителя Коваленка на донощика Бєлікова відбиває авторське ставлення Чехова до переслідувань активної частини українства.
Відсутність згадки в оповіданні про Емський указ можна пояснити. Потрібно розуміти, що то був таємний документ. Юрій Шевельов у праці «Українська мова у першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус» писав: «Російський уряд ніколи не опублікував ані указ 1876 року, ані додаток до нього 1881 р. Вони були таємними і мали б лишитися незнаними для людности. <…> Інтеліґенція в Росії довідувалася про указ із закордонної преси <…> У роках 1880–1882 леґальна російська преса в межах Імперії широко обговорювала питання антиукраїнського законодавства. Принаймні дванадцять періодичних видань [поклик на ґрунтовне історичне дослідження Федора Савченка «Заборона українства 1876». – І. К.], а серед них такі поважні журнали, як «Вестник Европы» та «Русская старина» брали в тому участь». Звісно, Антон Чехов, який мав дуже серйозні хронічні проблеми зі здоров’ям, не бажав кидатися у вир боротьби за українську мову, що загрожувало б йому тюремним терміном, тож висловившись достатньо прозоро як для художнього тексту, він проте утримався від називання конкретного урядового документа.
Забужко називає оповідання «Людина в футлярі» «бандерівським» і каже, що воно взагалі не повинно було потрапляти до шкільної програми радянських часів. Дивно, справді, що воно там було, бо насправді відбиває й репресивні механізми радянської доби. Відсутність вказівки на конкретний документ якраз розширює його універсальність.
Бандерівське оповідання пережило Радянський Союз, але віднедавна зазнало дискримінації з боку програми Нової української школи. Припускаю, що не зумисно, а через неусвідомлення справжньої суті цього художнього твору. В СССР і теперішній Російській федерації Емський указ – тема маловідома й малоцікава. У нас же про нього за останні 30 років переговорено мільйон разів, але коли потрібно розпізнати дію цього розпорядження на конкретному матеріалі, то вдається не завжди. Гадаю, для укладачів програми Нової української школи таке завдання теж було надто складним, тому вони вирішили позбутися обговорення на уроках цього чеховського твору, відсунувши його в список літератури, рекомендованої для позакласного читання. Звісно, в такому форматі школярі якщо й читатимуть цей твір (у чому я сумніваюся), то шансів докопатися до його глибинних семантичних пластів їх фактично позбавлено, бо зробити це без допомоги нової книжки Забужко навряд чи вдасться.
Діалог з оповідання «Людина в футлярі», який я наводжу далі, – можна сказати, відбиває рівень дотеперішнього сприйняття цього твору. На місці учителя можна уявляти себе або, скажімо, укладача програми з зарубіжної літератури Енка. На місці учителевої сестри Варвари – Оксану Стефанівну Забужко.
«От вам сценка: іде Коваленко вулицею, високий, дужий здоровань, у вишитій сорочці, чуб з-під кашкета падає на лоба; в одній руці пачка книг, у другій товстий сукуватий кийок. За ним іде сестра, теж з книгами.
– Та ти ж, Михайлику, цього не читав! – сперечається вона голосно. – Я ж тобі кажу, присягаюся, ти ж не читав цього зовсім!
– А я тобі кажу, що читав! – кричить Коваленко, грюкаючи кийком об тротуар.
— Ой господи, боженьку мій, Минчику! Чого ж ти злишся, адже в нас розмова принципова.
— А я тобі кажу, що читав! — кричить ще голосніше Коваленко».
(Переклад Василя Козаченка)
Та не подумайте, що в книжці «Як рубали вишневий сад…» є критика шкільної програми. Цього там точно немає. Зате є інше: переплітання сюжету про Чехова з українською літературою другої половини ХІХ століття та жіночими сюжетами ХХ століття; намагання пояснити новаторство Чехова в російському контексті впливом української культури; легкий, інтригуючий і місцями трохи патетичний стиль викладу, у якому, трапляється, дещо провисає аргументація на тлі категоричности суджень (маю на увазі загальну характеристику російського театру, с. 28). Загалом – черговий важливий зразок есеїстики Оксани Забужко, від якого можна рухатися на всі сторони світу: до Чехова, до Линтварьових, до Чикаленків, до Міяковських, до Шевельова, до Свідзинського (хоча його в цій книжці й не згадано), до жіночої інтелігенції ХІХ століття і до жіночої агентури ХХ століття, до історії театру й історії фіскальної служби, до репресій за часів царату й репресій за часів пролетаріату, до самогубств і довгожительства, до пологової травми модерної української ідентичности й до альтернативної історії, яка не має ні початку, ні кінця.