Проза, таки проза: роман Василя Махна «Вічний календар»
Роман «Вічний календар» (2019), що вийшов у «Видавництві Старого Лева» — це новаторська робота в нашій літературі, яку я для себе позначаю жанрово як «роман-рух»: тут багато героїв, головних і другорядних, але, мабуть, головним усе ж є місце: певна територія, Язлівці-Чортків-Бучач, через яку котяться й котяться колеса історії, від часів османських завоювань кінця XVІІ і аж до воєн ХХ.
Свого часу я читала дискусію про те, що автори-вихідці із слов’янських націй не люблять точного позначення часу й місця, натомість віддають перевагу часу «міфічному». Але цей роман відкривається дуже знаковим реченням, ніби символізуючи нову епоху письма, у яку ми змушені вступити, щоб знати правду про себе і світ: «Розпочинається наша історія із того, що восени 5426 року від створення світу, 1666 року від Різдва Христового, 1115 року за вірменським літочисленням і 1076 року мусульманського календаря Гіждри з порту міста Ізмір відпливла ґалера-баштарда». Тут є точно зафіксовано рік, але й дещо більше: кілька систем літочислення як свідчення того, що культури співіснують у часі і просторі, вимірюючи і той, й інший у своїх одиницях. Однак це все ж не паралельні реальності, бо вони здатні бачити одна одну і взаємодіяти одна з одною. Тому можна сказати, що це ще й роман про культурну взаємодію, тим паче, що три епіграфи до нього взято із трьох різних за культурою джерел: Евлія Челебі (Оттоманська імперія), Меші Селімовича (Боснія) і Жозе Сарамаґо (Португалія).
У романі зображено війни, весілля, народження і смерті; маємо родинну історію, що простяглася на кілька століть. Роман особливо вражає зображенням етнічної строкатості регіону. Серед персонажів і лжепророк Саббатай Цві, і кілька поколінь родини Баревичів, і родина Волянських, а також трикстер Попідлідвзеленікукурудзи, отець Феліштан, солдати й офіцери кількох армій. Бачимо тут історію не тільки українців, а і євреїв, і турків, які залишили слід на цій землі. Герой другого розділу другої частини роману, рабин Довид Мойше Фрідман з Чорткова — освічена людина, справжній патріот міста, який долучається до його розбудови. Мене особисто загіпнотизував сам Саббатай Цві, і взагалі зображення культури османів. Це не очуднення і не Іншування чи екзотизація, це радше, навпаки, освоєння, зняття екзотичного як категорії. Стиль Махна у прозі — це одночасно і велика наповненість і метафоричність, або навіть метонімічність, тексту, коли ми бачимо деталь і здогадуємось про ціле, але й ощадливість та аскеза. В результаті виходить концентрований інтелектуальний та емоційний сплав, однак без найменшого натяку на мелодраматизм.
Роман приділяє багато уваги українсько-єврейським взаєминам, які ніколи не були простими, але вивчалися мало й не дуже детально. У Махна вони показані як неоднозначні, але автор не дає оцінок — це ще одна із засадничих рис його прозового творчого методу. Це насправді великий плюс, тому що допомагає бачити події та характери власне-історично, такими, якими вони були протягом років і століть, а не анахронічно, якими ми хочемо (або не хочемо) їх бачити. Якщо дивитися на регіон у цьому ключі, то локальна історія Язлівця чи Чорткова, яка також є частиною всеукраїнської історії, і, більше, історії у глобальному сенсі, постає як явище складніше, ніж взаємодія «схід-захід», до якої ми так звикли й уже майже не фіксуємо факту її вичерпності. У «Вічному календарі» власне присутній не тільки «схід-захід», а і «північ-південь» (та ж Османська імперія), тобто тут подається набагато нюансованіша картина. Можливо, епіграфами саме із «південних» націй автор і хоче привернути нашу вагу до цього аспекту, спонукати нас до укладання об’ємнішої і — скажімо правду — цікавішої мапи, яку ми ще не цілком освоїли, а тому трохи губимося у власних історії й географії.
Жанрово «Вічний календар» одразу ставить безліч запитань. Що це? Експеримент?.. Родинна сага?.. Обертання невпинного колеса самсари, якщо вже ми заговорили про колеса?.. Історичний роман?.. Можливо. В українській прозі часто історичний жанр якраз давав можливість трохи втекти від соцреалізму з його дубовими героями і наперед відомими колізіями. Ясно, що живемо в набагато «просунутішу» епоху, але я радше до того, що жанр, зрештою, добрий; та тільки цим справа не обмежується, як не обмежується вона і класифікаціями на зразок «родинної саги» чи «експерименту». А мені все ж хочеться бодай побіжно означити нішу.
У стосунку до «Вічного Календаря» я вже встигла прочитати зауваження щодо того, що в романі немає «центрального» героя. Український читач переважно звик до одного «центрального» героя, довкола якого вибудовується наратив. Але тут ми маємо справу з текстом, де «героєм», чи радше «протагоністом», виступає не одна людина, а певний простір, територія, клапоть землі. Другий тип зауважень до роману — це що він становить «прозу поета». Я не те щоби цілком не довіряла цьому терміну, бо, напевно, є випадки, коли він доречний, але він все ж викликає деяке занепокоєння власне тому, що вживається надто часто: мовляв, якщо поет написав прозу, то це автоматично «проза поета», хоч би як цього поета звали: Василь Махно, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, ну і так далі. Сам термін насправді нічого не пояснює, бо поети дуже різні, і тоді що ж — виходить, на кожен поетичний голос є якийсь свій спеціальний прозовий, чи просто всі ці різні поети, коли пишуть прозу, пишуть її однаково? Питання радше риторичне.
Так чи інакше, і «центральний» герой, і проза «прозаїка», пробачте за тавтологію (саме вона, сказав би Фуко, є найкращим маркером того факту, що первинний термін — «проза поета» — надто хитка конструкція, яка не відображає суті), спонукають мене придивитися до літературних парадигм і традицій інших культур, аби, можливо, знайти там відповідь на наші термінологічні питання. Тож коли йдеться про романи, де головним «героєм» є певний простір, чи територія, чи навіть громада, мені одразу на гадку спадає письменницька традиція північноамериканських «людей кольору»: корінного населення (раніше знаних як «індіанці»), афроамериканців і чікано. Зокрема я хотіла би зупинитися на романах «Ті, що їдять сіль» Тоні Кейд Бамбари і «Церемонія» Лезлі Мармон Сілко.
У центрі роману Тоні Кейд Бамбари — життя «чорної» громади, зокрема, жінок-активісток, і ритуали зцілення, які проводить одна із старших жінок. Але сам настрій роману — це єднання, життя не однієї людини, а цілої спільноти. «Церемонія» Лезлі Мармон Сілко — це історія, знову ж таки, зцілення (і знову — у центрі саме громада, спільнота) ветерана війни у В’єтнамі, який повертається в резервацію. Написано роман за принципом «павутини», але, звісно, не у значенні world wide web, яка обплела нас соцмережами й неврозами, а радше в захисному сенсі. Клаптики, чи, точніше, нитки цієї павутини витворюють візерунок нелінійної оповіді. Обидва романи — про принцип екології, у найширшому сенсі слова, тобто не тільки про захист довкілля (хоча і про це також, особливо в Бамбари), а про підставову спорідненість усього з усім. Тут не спрацьовує західний принцип індивідуалізму так званого «головного героя» (якого Роберт Гаер, психіатр, автор книги про психопатію, у деяких випадках і назвав би власне-психопатом за виламаність із громади, свавілля і нездатність до командної гри — згадаймо улюблені трилери, та і не тільки).
Я свідома того, що механічно переносити моделі на нашу літературу немає сенсу, і не беруся стверджувати, що Василь Махно робить у «Вічному календарі» те саме, що роблять у своїх романах Бамбари і Сілко. Але створення об’ємного світу, де все переплетене й усі взаємозалежні, — це, без сумніву, у Махна є, і я сказала б, це творилося свідомо. Я назвала «Вічний календар» «романом-рухом»; я додала би ще, що це є роман глобальної емпатії, того самого екологічного принципу, який є засадничим у згаданих вище літературних парадигмах.
…Значний обсяг історичного фактажу в романі не притуплює чуттєвості. Образи спалахують яскраві й деколи болючі, як-от кров яничарів у досі сухому басейні, або пологи в підвалі, поки нагорі стріляють. «Вічний календар» має притчеве письмо, а притча, як і календар, зрештою повертається на круги своя. Одна з моїх улюблених сцен роману — це розмова двох мулів, одного з яких звати Обпечене Черево, а другого — Червонобоке Яблуко. Вони озвучують біль війни так, як людям іноді не до снаги, бо люди звикли до своїх слів. Біль війни — одна з чільних тем роману (і нашої історії). Триває зима 1915–1916 року, триває Перша світова. Мули працюють у санітарній роті. І от настає Різдво, ніч, коли, за повір’ям, «худобі дозволено розмовляти» — отой самий «міфічний» час-без-часу, час-до-часу, який існує поза (вічним?) календарем, мов притулок чуда. Про що ж розмовляють тварини, ці заручники людських воєн? Історія не звикла включати в себе тварин, з невеликими винятками — змія, яка вкусила Клеопатру, кінь, якого Спартак заколов перед останнім боєм… Мули розмовляють про війну, про снаряди, про колишніх господарів. Про свої рани і опіки. «Як ти думаєш, ця війна коли-небудь закінчиться?» — питає Червонобоке Яблуко. Відповідь товариша засмучує його: той каже, що ще два роки, якщо не довше. Червонобоке Яблуко каже, що хоче повернутися додому, проте вони обоє згадують, що дому в них немає і що так живуть усі, включно з людьми. «То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої?» — питає Червонобока Яблуко. Товариш відповідає ствердно, а тоді Різдвяна ніч закінчується, і з нею для мулів закінчується мова.
Можливо, для того, щоб початися для нас.