Конфлікт атракціонів: жанрова проза відвідує цирк
Існують історії, в яких декорації стають головним героєм, і парадоксальним чином це іде на користь книжкам. Вони стають атракціоном. Питання, звісно що, у правильному виборі декорацій.
Цирк – стабільний сетінґ роману жахів, рідше – химерної прози. Випадки, коли цирк стає тлом любовних історій, не такі вже й часті. Тоді самі декорації стають основою конфлікту, до того ж за контрастом. Цирк – тут править ілюзія й позірна легкість, за якою не мусять побачити важку титанічну роботу авторів і чітко продуману систему взаємодії всіх елементів. Любовна історія – тут усе по-справжньому, тут будь-яка дрібниця править за драму, тут легкості нема місця. Цирк – це атракціон. Любов у його декораціях – трюк. В обох випадках маємо справу з доста агресивним домаганням читача, від якого потребують високу емоційну включеність і чи не миттєву реакцію.
Сара Груен, «Води слонам» – мелодрама
«Води слонам» – саркастична назва, ця ідіома означає «брехню», «обманку», «бажання здаватися причетним до чогось, до чого не маєш стосунку». Коли один із персонажів роману Сари Груен згадує, що підлітком прибився до цирку і навіть носив було воду слонам, головний герой вибухає: він реально служив у цирку при слоні й він знає, чого вартує напоїти одну тварину.
Від подій, про які розказує в романі Джейкоб Дженковскі, минуло сімдесят років. Молодою людиною він сім років працював у цирках – «Найвидовищнішому шоу братів Бензенів», а згодом у легендарному цирку братів Рінглінгів. (До речі: сім і сімдесят плюс біблійний Якоб-праотець за тезку: перед нами алюзія до «не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи», і значить, мова піде про прощення і покарання, та про гріх первородства, з якого походить зверхність людини щодо іншого тварного світу). Цирк братів Рінглінгів реально існував, його вистави й досі взірцеві для американського циркового мистецтва, особливо щодо роботи дресирувальників. «Шоу братів Бензенів» теж є свого штибу легендою, з ним пов’язана одна з трьох жахливих циркових пригод із купою смертей: звірі вирвалися на волю і пошматували чимало відвідувачів та робітників. Історія Джейкоба якраз із цієї трагедією й пов’язана, бо мстилися тоді, здається, не тільки звірі. З поваги до жінки, яку він кохав, Джейкоб мовчав про те, що насправді сталося в цирку братів Бензенів. Зараз йому дев’яносто три, він готовий розказати про події, що їм є останнім свідком. Історію свою він розказує двічі: один раз нам розказує, марить навіть, а не розказує; другий раз – власнику цирку, що розбив шатер неподалік притулку для літніх людей і куди навідався Джейкоб. І треба сказати, ми тут – не найуважніший і не дуже бажаний слухач, бо забагато нам, «селюкам» (це такі циркові «маґли»), треба пояснювати.
Джейкобу двадцять три. Він – польський емігрант у другій генерації, його батьки досягти такого-сякого добробуту, татусь володіє ветеринарною клінікою, її має успадкувати Джейкоб, який зараз закінчує навчання. Але батьки гинуть в автокатастрофі й виявляється, що клініку і дім давно закладено та вони відходять банку. Джейкоб опиняється на вулиці – без грошей, без утіхи, приналежний до упослідженої групи поляків-емігрантів, без жодних планів на майбутнє, у розпал глухої фінансової кризи початку 1930-х. Безхатченко береться подорожувати товарняками й так пристає до цирку (тоді цирки пересувалися саме залізницями). Його навички лікаря корисні, він тепер піклується про звіринець і тварин із шоу, слонихою Розі насамперед, яка розуміє команди лише польською. Співпрацює Джейкоб із подружжям дресирувальників – Августом і Марленою, психопатом і красунею.
Ветеринар посідає в цирку проміжну ланку між робітниками й акторами. Ідеться про десятки людей в одному колективі, тож ієрархія тут важить безкінечно (опис того, як працює колектив мандрівного цирку, в романі, по-перше, найцікавіший, по-друге, відповідає дійсності, Груен ретельно вивчала документи й мемуари). Робітники в мандрівному цирку – «розхідний матеріал»: коли бракне грошей для акторів, то одного, двох чи трьох робітників уночі скидають із потяга. Трішки вище в ієрархії – посади на зразок «помічник для проблемних відвідувачів», себто ті, хто взаємодіє безпосередньо з публікою. Непевний статус є в акторів, схожих тут на карлика Кінко – клоуна з дресированим собакою, він формально мав би належати до шоу фріків (дуже почесні посади), але працює як актор, а живе як робітник. Джейкоб ділить із Кінко один вагон, за сусідів їм – коні. І остання зупинка, ганебна – продавець квитків, цю посаду посідають літні актори, до цієї посади мало хто доживає, до речі.
Шоу братів Бензенів, цирк братів Рінглінгів, цирк братів Карсонів, братів Джентрі, братів Кол, братів Фоксів, братів Крісті, цирк братів Нескі, абощо. Їх усіх згадано в романі, й більшість із них реально існували. Оці «брати» тут невипадково, хоча й не родичі нікому. Скажімо, братів Бензенів як реальних людей уже ніхто й не пам’ятає. Коли нинішній власник викупив (і викрав) майно шоу, що от-от збанкрутувало, тих Бензенів уже в цирку не було, в одного з них роки перед тим вкрали (і викупили за копійки) акторів і вагончики, але міняти назву й фарбування дорого та незручно, тож так ті невідомі нікому «брати Бензені» й залишилися в назві шоу. Так і з іншими цирковими братами – нема їх тут у реалі, тільки аватари. Уява про цирк як про братерство-родину – це застаріла вивіска, яку дорого перемальовувати. Тут зжеруть тебе, якщо ти не встигнеш першим, до речі, буквально: акторів-кішок годують акторами-травоїдними, коли припече.
Тварини в цирку дорожчі за людей, це ясно. У «Води слонам» ця реалія стає основною метафорою любовних стосунків. Є доста розповсюджена річ у прозі – робити тварину такою собі метафорою жінки; Груен це робить абсолютно очевидно вже тим, що її Марлена працює зі слонихою, її чоловік шпетить дружину не менше за безвладну тварину. Але повторюся: тварини в цирку дорожчі за людей, то за кривди жінок і слонів доведеться заплатити.
Шатро в біло-червоні смуги, – підмічає Джейкоб циркове шатро біля будинку для літніх людей, – але в автентичних цирках ніколи не використовували для головної будівлі смуги, головне шатро було білим, зі смугами були лише ятки зі смаколиками чи ярмаркові шатра. Уже пізня традиція закріпила смуги за головним шатром, де давали вистави. І в парку перед Джейкобовим притулком для літніх людей розіб’ють уже смугасте шатро. Другорядне поволі перемішається в центр, але так повільно, що те лише столітні й годні помітити: «Усе це – ілюзія, Джейкобе, і в цьому немає нічого поганого. Це те, чого від нас хочуть люди. Вони цього чекають», але завжди можна відрізнити «селюка» від трюкача.
Наталія Довгопол, «Мандрівний цирк сріблястої пані» – любовне фентезі
Циркове шатро в романі Наталії Довгопол смугасте, синьо-біле. Перше речення роману нам про це розкаже, навіть більше: перше слово в романі: «Смугасте циркове шатро височіло посеред скошеного поля, простісінько на стерні, де ще вчора тітка Секлета випасала корову». Герої «Мандрівного цирку сріблястої пані» років на двадцять старші за своїх колег від Сари Груен, події роману припадають на 1910-1912 роки. Утім, мислять і діють вони цілком сучасно, якщо не сказати анахронічно (якби це слово пасувало до фентезі звісно що, та зрештою в романі Довгопол у 1910-х ласують фруктовим желе за журнальним столиком у компанії уявних друзів).
Цирком володіє фрау Ґріте Мозер, їй трішки за двадцять, вона дресирувальниця, давно в бізнесі, ще від часів невдалого заміжжя з відомим в циркових колах Вар’ятом, власником одеського кафешантану. Пані виступає в парі з величезним вовком і більше тварин у цирку немає, адже пані принципово проти експлуатації тварин у виставах. Й акторка, й її вовк мають сріблясто-попелясте волосся, даруйте, хутро, що виказує в них родичів. Вовк зветься Ойґеном, йому сімнадцять, він перевертень. У цирку є дві акторки: темношкіра гімнастка Пантера (Інґве її ніхто й не зве) і рудокоса виконавиця жорстоких романсів Нелька; обидві мають сумну історію за плечима, обидві навчені виживати в світі, де скромність молодим жінкам не пасує. Конферансьє Жорж давно й безнадійно закоханий у Ґріте. Акробат, жонглер і ворожка вшиються за першої ж нагоди, але саме вони мусять бути в мінімально укомплектованому шапіто. Зате у цьому цирку є новенька – акторка оригінального жанру, а простіше – відьма. Причинна (так здебільшого і зватимуть тут Аріадну) прибивається до цирку випадково, останні роки вона жила з сільською відьмою, та передавала їй свої знання, зараз Причинній років шістнадцять, напевно, вона мало що пам’ятає про себе і не відає ще про своє реальне призначення… Чи можна назвати любовні стосунки кафешантанної магині й циркового перевертня мезальянсом? Чи це таки службовий роман?
Головне і тим симпатичне фентезійне припущення роману Довгопол – жінка-антрепренерка, до того ж сильно молода і злегка розлучена. Ґріте походить із професорської родини галицьких німців. Вона є вундеркіндкою. Дівчині пророчили світле майбутнє в науці, але замість кафедри вона опинилася на арені. Хоч би як переконливо звучало оце «замість» у романі, що там, що там вона залишається фріком, «замість» створює ілюзію вибору, і то вдалого вибору. Бути потворою в цирку – це значить, бути фріком на своєму місці, за власним вибором і шануватися ним. Коли історія завершиться, Ґріті на думку не спаде повернутися в науку, вона стане власницею кафешантану. Вибір уже зроблено давно, не варто в ньому розчаровуватися.
Те саме здебільшого стосується і родини. В «Мандрівному цирку» Довгопол родина – результат свідомого вольового вибору, що і є найбільшою, либонь, ілюзією цього шапіто: раз прийняте рішення ніхто не годен поміняти. Випадкові люди об’єднуються, аби покращити свій рівень життя (психічного так само) – і звуть цей союз родиною. Причинна, яка не можу зрозуміти, що ж її так тягне до цирку, наприкінці роману буцімто відкриє цю таємницю: витіснений спогад про цирк, який вона відвівавала разом із біологічною матір’ю, був останнім, що пов’язувало її з жінкою, яка Аріадну народила. Робила отож щось, про що не пам’ятає, із кимсь, кого немає. Підстава любити-шанувати цю мить до скону.
Так, усі герої певних причин не мають біологічних батьків: померли, зачаровані, убиті. Натомість від названих батьків тут, здається, у всіх так само суцільні проблеми: батько привів в дім мачуху – тепер син зачарований на перевертня, бо батько не міг не шастати по теплих ліжках інших жінок; чоловік урятував сироту-африканку з рабства, припинив тортури, які полишили сліди на її тілі та психіці – познайомимося: це головний антагоніст повісті, він сала за шкуру тут усім заллє, з названою донькою включно; старенька удочерила дівчинку-калічку, піклувалася про неї, лікувала і навчала корисного ремества – дівчина прожила десяток років у наркотичному маренні, втратила родину, ледь живою втекла й успадкувала від старої відьомській талант, який їй триста років треба. Складається враження, що родина – хоч біологічна, хоч «сурогатна» – це таке, де всі тобі роблять якомога краще, а тобі від того чомусь вовком вити треба чи в рурку скрутитися захочеться (і це буквально, до речі).
Розбалансування добрих намірів і поганих наслідків – на цьому тримається магія «Мандрівного цирку».
Змінюються родини – іде поступовий рух у бік «міської родини за вибором». Змінюються фінансові структури: у романі то тут, то там промайнуть мажори, які мають успадкувати цукрові фабрики чи цегляні заводи батьків – на арену виходять великі гроші в другій генерації. Словосполучення «науково-технічний прогрес» знають тут уже навіть просунуті домовики. І що важливо для цього світу, змінюються структури й запити індустрії розваг, точніше – формуються. Мандрівні цирки еволюціонують в стаціонарні кафешантани, які таки мали потужний вплив на формування міських культур початку століття. Роман, який починається з поля тітки Секлети закінчиться шоу в центрі Одеси.
Найвдаліший, либонь, «елемент» роману Довгопол – юний кучерявий повітряний гімнаст Лазар Вайсбейн. Ми цю людину знаємо як Леоніда Утьосова, який насправді кілька років у юності служив у цирку. І цей «реальний» герой приведе в роман іще одного, назвавши його: силача Івана Бороданова, із яким виступав у балагані на Куликовому полі в Одесі і з яким пов’язаний розквіт таких шоу. Ці двоє відповідають у романі за історію української циркового мистецтва (не кажіть, що їх мало, вони роблять усе, що можуть). Чарівний гімнаст цілком за законами жанру миттєво закохується в Причинну і пропонує податися з ним на гастролі. Та ж натомість передбачає йому неймовірну славу: він розважатиме і втішатиме людей та скоро його життя поверне туди, куди й не чекав. Пересічний циркач стане видатним актором естради, поєднає світи. Але Причинна Лазарю, ясно, що відмовила, попри все, вона ж циркового вовка любить.
Часом бувають історії, в яких декорації на тлі значно активніші за тих, хто перебуває на сцені. І хоч як дивно, саме це робить такі історії цікавими.