«Компот із патисонів»: як позбутися сірості
«О, вона знає що таке патисони, — це вже цікаво», — подумав я, звиклий до того, що в нашому суспільстві ще повсюди трапляються люди, які думають що «зірочки» — то ті самі кабачки, або взагалі вперше їх бачать. Компот? О так! — пригадалась бувальщина, розказана колегою з херсонського Берислава, який із батьком возив до Москви в 1990-х фрукти-овочі: базар, москвичка з подругою дивиться на баклажани й бідкається: варіла-варіла із ніх кампот, ну таакой невкусний! Компот із книжки Ольги Карі був присмачений аличею, а закатані з нею шматочки патисона мали грати роль «ананаса» — це такий вам спойлер. І третя думка, яка виринає, коли вже починаєш занурюватися в текст, це те, що Ольга Карі, прочитавши чотири книжки історично-художніх репортажів від видавництва «Темпора» про «ліхіє 1990-ті», що стосувалися Ужгорода, Івано-Франківська, Дніпра і Сум, вирішила що: а) у цій плеяді бракує жіночого тексту; б) він може бути автобіографічним; в) він буде з погляду дитини. І як база — Чернігів, такий насправді маловідомий українцям обласний центр, транзитний лише до сусідньої Білорусі.
Перша книга художнього репортажу Ольги Карі, якою вона задебютувала 2019 року, була про вірмен і Вірменію: «Рибка дядечка Завена» . Згадую про неї тут, оскільки цей фактор висітиме над дитинством Олі, а відтак постійно присутній у «Компоті з патисонів»: дідусь героїні був відставним офіцером-лікарем, вірменином. Із дідусем і бабусею та батьками Оля доростала й постійно воювала із казарменно-традиційними укладами дідуся, якого безумовно дуже любила. Батьки мами — українці, в книжці дуже часто так і звуться — мамині батьки. Дідусь походив із Кисловодська — міста на Північному Кавказі, куди прибилися на початку ХХ століття біженці від турецької різанини в Західній Вірменії, що нині на території Туреччини. До Кисловодська Олю відправлятимуть на літо до родини потягом «Каштан», і це будуть одні з найсвітліших моментів її «похмурих 90-х».
Тепер до справи, тобто до 1990-х. Власне, ідеться не лише про них, оскільки народжена у 1983-му авторка непогано застала «закат застоя» у 1980-х, занурення в «полярну ніч на українському Поліссі» початку й середини 1990-х і повільне вигрібання із безпросвіття наприкінці оних. Оскільки я не набагато різнюся за віком від Ольги — старший лише на 5 років, на перший погляд може здатися: ну, що мовляв такого нового в описі віяльних відключень електроенергії, чхання з високої гори на традиції жовтенят-піонерів у школах, вимушеної праці човникарів із картатими торбами до сусідніх країн, таку ж вимушену необхідність домашньої консервації, захват від новомодних штучок із Заходу тощо. Але комплексність, із якою Ольга підійшла не тільки до опису, чи то пак збирання інформації, за яке у присвяті дякує батькові, а й до розвитку процесу — накладання одного на інший, виринання замовчуваних явищ і подій, дуже вражає. Тому й обсяг у 384 сторінки також виправданий.
«Дитячий» стиль розділів книжки Ольги Карі мені особисто пригадав принцип Ольги Токарчук: писати «з точки зору жаби» — тобто знизу, збоку тощо. Ох ці дорослі, та що ви розумієте! Попри пхикатими чудачествами всіма улюбленої донечки та онучки цілком зрозуміла її особиста дитяча трагедія: виростати у хрущовці в трикімнатній квартирі вп’ятьох, не мати власної кімнати, ба більше — за авторитарним повелінням дідуся всі кімнати мають бути відчиненими одна до одної. Милуватися богемським кришталем у радянських стінках і могти його потримати в руках лише раз на рік — перед Новим роком під час генерального прибирання, коли разом із ним діставалися «соусниці, карафки для вершків і настоянок, три чи чотири комплекти тонесеньких келихів для шампанського і вина, тумблери для віскі, сніфтери для коньяку і горнятка для пуншу, відерця для шампанського, тортівниці й підсвічники, кавовий сервіз із золотим намальованим павутинням, скляну гондолу з маленькими порцеляновими чарочками різних кольорів, а ще ажурний кришталевий дзвоник, яким передбачалось скликати родину до столу на обід». А ще «крюшонниця», зі справжнім призначенням якої родина не розібралася досі.
Ви почули, як конкурує пафосна радянська показуха, привезена нерідко з перебування у притлумлених СРСРом Будапешту чи Праги, із галицькими слоїками з мармелядою та кавниками зі сторінок Сняданко чи Софії Андрухович? Я — так. Оскільки Ольга Карі є також фуд-блогеркою, у її книжці доволі багато написано про їжу. Зокрема, як її добували по квартирах працівниць м’ясокомбінату, бо дідусеві на обід шмат м’яса мав бути в тарілці обов’язково. І звісно, про святкові застілля, компоненти на які збирали по кілька місяців. І про закрутки — окрім винесеного в заголовок компоту з патисонів ви почитаєте також про «гриби з баклажанів», і про справжні гриби, збирати які родина почала знову через 10 років після Чорнобиля. Але оскільки в родині був присутній вірменський і по бабусі грузинський компонент, то «Грузія озивалась у бабусі неперевершеним гарячим новорічним сациві, долмою у виноградному листі, печеним лобіані з волоськими горіхами та найсмачнішими у світі пиріжками з м’ясом і картоплею». Відповідно, у родичів у Кисловодську, чи в посилках з Вірменії — вірменські смаколики.
А де ж похмурість 1990-х, запитаєте ви? Вона у книжці є, її багато. Бо чимало з описаного вище теж треба було «діставати», «вибивати», добиватися по зв’язках, як-от путівку для Олі у Євпаторію, вигризену дідусем зубами в поліклініці. Черги. Крадіжки білизни з-під хрущовки. Безбарвний смак «фруктового» морозива, юпі замість компоту, брикетики Маггі замість бульйону. Збирання по сусідах грошей на похорон. Солдафонський стиль учителів старої закалки. Намагання провезти в Білорусь кілька пляшок перцівки і повернутися зі жменею «зайчиків». Просто це все було поруч доростання дітей 1990-х, і з їхнього боку було радше зачудованим спогляданням.
Але також паралельно було й дозрівання. Хто такий Бог («нікуди ти до тої секти не підеш!!»). Що таке смерть («попрощатися і провести в останню путь»), відмінності у ставленні до смерті українців і вірмен. Чому, старіючи, дідусь і бабуся «забувають» чи «відсіюють» щоразу більше друзів. Фізичне дозрівання — цілий розділ присвячено «жіночим дням» та еволюції прокладок, ставленню до цього явища в пострадянських школах і взагалі в родинах — «у мене теж болить, терпи!».
Зрештою, дозріванню як громадянки України — відверте зізнання, що мовою спілкування була російська, в телевізорі дивилися Інтер, а не 1+1, власне те, що про Чернігів багато пояснює. І це при тому, що книжку написано бездоганною українською. Ольга визнає, що її прапрабабця в Кисловодську обурювалася: як це не вчити Олю вірменської — зрештою кілька слів вона тепер знає, у дитинстві це було «джур» (вода). Читаючи цю книжку, отримуєш відповіді, не тільки як говорив радянський гуморист Задорнов, «как мы стали такими», а й що ми зробили, щоб стати кращими, змінитися. Під цим оглядом книжка Ольги Карі є маніфестом проти пострадянської сірості, безглуздих заборон і пересудів, книжжка бунтарки і яскравої особистості.
P.S. А про «дєвочковий» компонент — ляльки, розмальовки, сукенки, туфельки — я не писав свідомо: читайте й насолоджуйтеся!