Бідний Юра, але це не точно: рефлексія довкола роману Марини Гримич «Юра»
Щойно з’явилися перші анонси нового роману Марини Гримич із непретензійною назвою «Юра» (сиквел торішньої «Клавки»), як ті, хто вже читав історію секретарки Спілки письменників УРСР, почали задаватися питанням: а звідки ж, власне, син?!. Адже завершення попереднього роману, здавалося, однозначно вказувало на те, що «стара дівка», сирота, бідна секретарка з підвалу не згодилася на роль совдепівської Попелюшки, розчарувалася в радянській системі, а головне – в обох своїх «ухажорах»-кагебістах, тож відповідно сину взятися було нізвідки!
Пригадаймо, що перший залицяльник – молодий письменник-фронтовик Баратинський – раптово викликав у 26-річної Клавки, що вважала себе фригідною, небувалий сплеск сексуальної енергії, я навіть не побоюся зацитувати, «тваринний інстинкт», аж «від кожного доторку Бориса Андрійовича, від його запаху», дівчина перетворювалася на «хтиву, ненажерливу потвору»! Утім, щойно орденоносний красень перейшов до рішучих дій, виявилося, що не така вже ця потвора і хтива, а «на зміну блаженству прийшла огида». Чому – не питайте, особисто я вважаю, що в текстах Марини Гримич завжди були проблеми з характеротворенням персонажів, але для іронічної прози це видавалося більш-менш норм. Тут же, очевидно, авторка хотіла продемонструвати, що жіноча психологія – штука загадкова й геть не підганяється під одне лекало, а образ її героїні такий неоднозначний…
Другий кавалер – завідувач відділу пропаганди ЦК Бакланов – викликав у Клавки певний острах (чи не він відповідальний за те, що тоталітарна машина «мочить» без розбору українських письменників?!) і трішки огиди (старуватий, жовтуватий, словом – «больний»). Мало того, він іще був причетним до родинної трагедії героїні, однак коли в рекордні терміни зробив пропозицію руки і серця, у бідної дівчини ввімкнувся режим самозбереження і пропозицію вона прийняла, чим суттєво підупала в очах читачів (ну ок, у моїх очах, але я вірю, що не самотня!).
Після цієї згоди справжньою несподіванкою став фінал роману, коли на очах Клавки відбулася безпрецедентна за жорстокістю акція: «самоварів», калік-фронтовиків, що стали безхатьками, грузили в потяг і відправляли за межі столиці, аби не псувати красивої картинки повоєнної дійсності. Саме остання сцена, у якій головна героїня висловлює «свій бабський протест проти брутального насильства» і кидає в морду тоталітарній системі рядками з пісні «НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ!», змушувала думати, ніби відбулася еволюція і тепер-то Клавка точно порве з цією огидною Спілкою, ірпінськими дачами, плітками й інтригами, пошле подалі женихів-кагебістів і вирушить у світле майбутнє… Приміром, таборів ГУЛАГУ.
Можливо, десь там вона й зустріне його, того самого, незламного дисидента, а то й вояка УПА, від якого народить сина, названого на честь першого радянського космонавта… У принципі, якби роман-продовження писали Люко Дашвар чи Світлана Талан, так би, напевне, і сталося. Марині ж Гримич знову вдається здивувати (ну ви пам’ятаєте, жіноча психологія – штука загадкова!), тож, щойно розгорнувши «Юру», ми дізнаємося, що Клавка таки вийшла заміж за Бакланова. І прожила з ним цілком собі нормальне номенклатурне життя (чувак дослужився до цілого секретаря ЦК КПУ, а бідна Попелюшка – до завідувачки редакції видавництва «Молодь»). Ну часом трохи страждала, але кому тоді було легко?! Зате гарно вдягнена і який хороший син: студент, комсомолець і просто красень!
Щодо сина, то власне Юрі в романі присвячено малувато сторінок. Хоча в анотації й заявлені «лещата непростих обставин» і тяжкий вибір персонажа між затишним світом тата-кагебіста та мами, яка «тримає на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва», ці метання якось губляться на тлі переказу протоколів зборів видавництва «Молодь» (у «Клавці» подібну роль виконували протоколи з’їзду письменників), змалювання романтичного Києва 1960-х (кав’ярні, ресторани, вулички тощо – багато хто з читачів цінує в ретро-прозі саме ці моменти, тож не пропустіть новинку), історій про письменників і непослідовної поведінки його мами Клавки, яка спочатку тролить письменника Баратинського, а потім ні з того ні з сього вирішує з ним переспати («жіноча психологія»… і далі за текстом). При цьому й Бакланова, який, за логікою, уже мав би відійти у кращий світ, бо ще в «Клавці» їв тільки овочеві супчики й дієтичну гречку, шляк чомусь не трафив – у «Юрі» письменниця наділяє його усмішкою Мони Лізи (навіть не хочу уявляти) і взагалі зображає не таким уже й гадом, як можна було би очікувати від секретаря ЦК.
Видається, що це відповідає настанові на «ліберальну та неагресивну декомунізацію», про яку Марина Гримич говорить в одному з інтерв’ю. «Кагебістів із людським обличчям» у «Юрі» не бракує. Особливо інтересним вийшов образ генерала КДБ Борового, який по п’яні ріже правду-матку всім у очі, хоч ніхто його про це не просить. Дістається, між іншим, і шістдесятникам. Тож якщо хтось, прочитавши анотацію, запідозрив, ніби в романі образ цього героїчного покоління традиційно героїзуватиметься й ідеалізуватиметься, мушу вас розчарувати (чи заспокоїти): Марина Гримич майже не торкається цієї теми. Звісно, є згадки про те, як російським шістдесятникам «усе можна», а українським – дзуськи, однак найбільш яскраво висловлюється саме п’яний генерал, який уважає, що «шестидесятники» – «не настоящие»: «…Они все члены КПСС и ленинцы: просто хотят сидеть на двух стульях одной жопой. Они хотят оплевывать, как они называют, систему и вместе с тем получать от нее наибольшую выгоду – тиражи, гонорары, премии, ордена, посады. А в кулуарах плакаться, что их, мол, бандеровщиной считают».
Отож життєвий вибір Юри, номенклатурного синка, далеко не такий складний: звісно, йому неприємно, що керівника дипломної роботи усувають через «нєблагонадьожность» чи студентів виключають з університету через участь у заборонених акціях, але насправді це не видається надмірною несправедливістю. Очевидно, «репресовані» самі винні, адже є правила, яким слід підкорятися, якщо хочеш бути на коні. Тому все, що цікавить нашого «героя», – це власні успіхи в комсомольській роботі, що їй хлопець віддається зі справжнім запалом (ну хочеться іноді почитати Стругацьких, але це ж іще не привід тримати вдома заборонену літературу!). Йому є на кого рівнятися: тато Бакланов – справжній мужик і комуніст, та й мама Клавка, попри те, що нібито «тримає могутній тил», завжди готова допомогти написати «правильний» виступ, використовуючи всі безпрограшні кліше радянської бюрократії…
Внутрішній конфлікт персонажів, на який натякає Марина Гримич, видається геть непереконливим, адже співчувати Юрі, як і його мамі (не кажучи про генералів і членів ЦК), досить складно: їх, за великим рахунком, усе влаштовує в ситому й безпечному номенклатурному існуванні. Натомість мене від нескінченних «делікатесів із совмінівського буфету», ковбаски ес-ка, сиру «Естонського», чеської біжутерії, модного кримпленчика, трикотажних костюмчиків Огрського комбінату, духів фабрики «Дзінтарс» дуже швидко почало піднуджувати (може, заздрість). Хай там як, а в цьому затхлому тексті, написаному нібито для масової аудиторії, рішучо бракує героя (чи героїні) без лапок, який би нарешті зробив хоч щось безумне, красиве чи хоча би ганебне (ні, секс із Баратинським не годиться).
Історія Юри могла би бути цікавішою, якби Марина Гримич наважилася розіграти карту інцесту, до якої примірялася ще у «Клавці». Хлопець справді трохи рефлексує, коли дізнається, що батько Рити Баратинської, із якою він зустрічається, був коханням (ну як коханням – просто «чолка встала» пару разів, але «жіноча психологія»…) його матері, однак авторка знову зливає цю розкішну можливість.
Видається, що образ Рити був потрібен лише для того, аби показати участь дівчини в політичному протистоянні в Чехословаччині 1968 року: там її «засікли» з транспарантом проти радвлади, але серйозних наслідків це не потягло (коло спілкування, знаєте, партійне, великі можливості). Та що там Рита… Якщо чесно, у мене взагалі склалося враження, ніби вся історія була затіяна письменницею лише для того, аби згадати в романі про батька Віля Гримича, головного редактора «Молоді» і безпосереднього шефа Клавки.
Звісно, назагал нічого поганого в цьому немає, як немає нічого поганого в тому, що романи Марини Гримич «Клавка» і «Юра» заповнюють у сучукрліті майже зовсім порожню нішу історичних мелодрам про відносно недалеке минуле. Добре й те, що авторка не нависає над читачем із «правильною» мораллю, змальовуючи кондові образи поганих кадебістів і незламних дисидентів. І те, що тексти Гримич читаються легко, а значить, будуть доступні широкій аудиторії. От тільки деякі люди завжди знайдуть, до чого причепитися… Так і я, пишучи цей відгук, тричі викреслювала з тексту слово «совкодрочерство», бо саме таке враження в мене залишив після себе «Юра».
Можливо, це суто мої проблеми. А можливо, – сучукрліту, де ще не вироблено балансу для озвучення ідеологічно дражливих тем, і тому кожна спроба викликає різну, часто діаметрально протилежну реакцію. Якщо причина в першому, то немає ради; якщо ж у другому, то це нормальний процес на одному з етапів розвитку літератури.