Бути собою – Як Гендрікс
«Ноктюрни» – це п’ять варіацій на тему пошуків власного голосу в (музичному) світі й гармонійно-дисгармонійних стосунків. Винесені на обкладинку книжки історії про музику та смеркання можна було б назвати також історіями успіху і кризи, історіями пошуків і перепадів, історіями епізодичної дружби та сімейної втоми, історіями інших, які сидять усередині нас, або ж історіями стратегій і примх. Більшість персонажів книжки – або вже розлучені, або близькі до цього етапу.
Видатний у недавньому минулому співак, чия популярність занепала в умовах розквіту Beatles, просить допомоги у вуличного музиканта, з яким щойно познайомився. Подружжя, що вважає себе успішним, потребує допомоги від друга молодості, становище якого, за їхніми словами, безнадійне. Музиканти, які нарешті знайшли час відвідати батьківщину улюбленого композитора, мають шанс лише на епізодичну гармонію. Перспективний саксофоніст піддається на вмовляння менеджера зробити пластичну операцію і стає на короткий час другом героїні з іншого оповідання, що її він уважає пустопорожньою знаменитістю. Учителька гри на музичному інструменті давно відмовилася попастися на гачок професіоналізму і зберігає свій природний дар у первісному стані.
Оповідання вдало доповнюють одне одного тематично, приваблюють скрупульозним зображенням психічних закапелків персонажів і відкривають простір для розмислів над комбінаціями успішності, ідентичності, розвитку й гармонії в сучасному світі. У них є спільний тип головного героя – це молодий перспективний музикант (у другому оповіданні він хоч і не музикант та й не зовсім молодий, проте людина, відома у колі друзів своєю компетентністю у музичній царині). Як правило, головний герой перебуває поза домом, що можна трактувати як символічну деталь у зображенні персонажа, який перебуває в пошуках. Отож переважно маємо справу з музикантами, що грають для туристів і відвідувачів кафе, а також музикантами, які самі подорожують. Схоже, цей ковзький туристичний світ добре надається для зображення хисткої психіки. Та й для технологій побудови успішної кар’єри в шоубізнесі, мабуть, теж.
Не тільки тип головного героя, музика й туризм поєднують твори цієї збірки, яку правильніше називати таки книжкою, бо вона становить цілісну структуру. Є тут ще й низка лейтмотивів, які переходять із твору в твір. Зокрема спільними мотивами перших двох оповідань є прохання про допомогу та однакова музична стилістика. У другому і третьому головний герой перебуває в гостях – відповідно у друзів юності та в сестри; в обох оповіданнях є сцена з жінкою, яка на тлі розмови свого чоловіка занурена в читання. У двох ситуаціях третього оповідання виникають образи менеджерів, а в четвертому рука менеджера вже скеровує сюжет. Четверте і п’яте оповідання можна вважати двома варіаціями на тему маски, хоча це дуже різні маски і їхні функції цілком відмінні.
Найвідповіднішим до зазначеного на обкладинці жанру ноктюрну є перша новела «Співак-крунер». До певного часу в ній усе йде за каноном: вечірня пора, закохані, любовні пісні в гондолі, відчинене вікно. Проте розв’язка твору виводить за межі притаманного цьому жанрові мрійливого настрою. Те, про що йшлося в піснях, завдяки яким співак став знаменитим, і те, що він накреслив собі на майбутнє, – то дві великі різниці.
Якщо в першому оповіданні музичне звучання виконує функцію підсумування подружнього життя пари, то у другому, «За будь-якої погоди», складником успіху вважається замовчування музичної теми. Ішіґуро навіть називає те саме коло виконавців, що й у першому творі, – крунери, – що про них тепер згадувати не варто: «Просто не заводь розмови про… ну, про тих ностальгійних крунерів, які їй подобаються. А якщо вона сама про ту музику заговорить, пускай повз вуха та й по всьому. Більше я ні про що й не прошу. В усьому іншому будь самим собою».
Ключові моменти двох перших оповідань можна визначити одним словом: перспектива. Потреба в ній породжує сімейні кризи. Ось про що говорить британський письменник не менше, ніж про музику.
До оповідання «За будь-якої погоди» я ще повернуся, а наразі перейдімо до наступного. «Молверн-Гіллз». Воно теж про сімейну кризу. Єдиний у книжці твір, оповідач якого перебуває майже вдома (в хаті сестри, поблизу місць, де вони разом виростали). Та від цього гармонії в стосунках дійових осіб не примножилося. Оповідач вважає, що його використовують і дистанціюється від справ господарів дому. Хоча не менш обґрунтованою буде й теза, що поведінка гостя досить-таки егоїстична (що аж ніяк не вирізняє цього персонажа з-поміж інших; «Ішіґуро захоплюється митцями й допускає, що ті можуть бути страшенно егоїстичними», – зазначав Френк Кермоуд). Хай там як, а взаємини між подружжям господарів дому і приїжджим братом господині напружені. До того ж він ще й досить неоднозначно впливає на клієнтів кафе, власниками котрого є його сестра зі своїм чоловіком. Це оповідання, в якому нелегко вловити тематичну вісь, упіймати основну ідею. Але очевидно, що вона пов’язана з нестачею гармонії. Неоднозначною є й роль музики в розвитку сюжету: вона то сприяє налагодженню комунікації між людьми (епізод на схилі гори, в якому герой виконує свою недописану пісню), то навпаки створює між людьми бар’єри (прохання припинити вправлятися у грі на інструменті й обурення, яке те прохання викликає в оповідача).
Як і в попередньому оповіданні, у четвертому в книжці творі «Ноктюрн» Кадзуо Ішіґуро показує епізодичне зближення персонажів в атмосфері, близькій до відчуження. Джазовий саксофоніст, що зневажливо ставиться до гламурної актриси, з мотивів, які інакше як честолюбством назвати важко, відвідує актрису, показує свою доброзичливість і дуже сподівається на визнання в її очах. Як і в другому оповіданні, події тут набувають сюрреалістичного характеру. То актриса дарує йому поцуплену статуетку «Джазовий музикант року», то вони скандалять, позбуваються статуетки, потрапляють в руки поліції, вислизають… Одне слово, життя після пластичної операції одразу стає наповненішим. Герої ще не вийшли за поріг клініки пластичної хірургії, а життя вже заграло новими барвами. Вже задля цього варто було скористатися щасливою нагодою стати клієнтом пластичного хірурга Бориса. (Чи це той самий Борис, чиє ім’я носить київський лікувально-діагностичний центр, Ішіґуро не пояснив.)
Гру з ідентичністю закладено і в останнє оповідання «Віолончелісти». Молодий випускник угорської музичної академії, який грає на вулицях італійського містечка у складі групи, не зупиняється на досягнутому (характерна риса героїв усіх п’яти оповідань) і вдосконалює свої музичні навики під керівництвом американки, у якої йому є чого повчитися. Якогось разу вона запитує, чи потрібно, щоб вона продемонструвала йому, як слід грати пасаж, який вони розбирають. На це він відповідає, що краще, звісно, коли вона описує словами, якого саме ефекту йому потрібно досягти: «Ваші слова ніби відкривають для мене віконця. Якщо ви гратимете самі, віконце зачиниться. Я просто копіюватиму». Про вчителів, які володіють такою методикою викладання, більшості молодих музикантів доводиться хіба що мріяти. Хоча – яке там мріяти: на віолончелі взагалі мало хто хоче грати. Подейкують, ніби в музичних школах на цьому чудовому інструменті вчаться грати здебільшого ті, кому не вдалося записатися на популярніші інструменти. У романі Ішіґуро про цей початковий етап навчання, не йдеться, тут мова про значно вищий рівень, коли володіння інструментом уже цілком пристойне.
Перше й останнє оповідання дещо перегукуються місцем подій і системою персонажів, однак різняться діаметрально протилежними настановами, що їх молоді музиканти Східної Європи отримують від досвідчених наставників з Америки. Якщо Тоні Гарднер («Співак-крунер») каже, що один з секретів його успіху полягає в тому, аби щось знати про публіку (наприклад її гастрономічні вподобання), то Елоїза МакКормак («Віолончелісти») спирається на протилежне: іти за особистими почуттями, бути собою.
Хоча остання фраза – «бути собою», – за Ішіґуро, теж підлягає ревізії. Ось Чарлі («За будь-якої погоди») радить: «Успіх залежить насамперед від того, чи зумієш ти постати <…> точнісінько таким, яким ти є насправді, абсолютно природним», а вже за кілька хвилин намовляє друга на ексцентричні витівки, які той виконує. Те, що було заявлено як абсолютна природність, постає у формі варварства.
«<…> Я опустився навкарачки, схилив над журналом голову й уп’явся у сторінки зубами. Смак мав нотки якихось парфумів, не скажеш, щоб аж такий неприємний. Я розгорнув десь посередині ще один журнал і повторив усе спочатку. Виявилося. що техніка тут потрібна приблизно така, як у тих ярмаркових забавах, коли вам загадують вкусити яблуко, що бовтається у воді, не чіпаючи його руками. Найкраще годилися легкі жувальні рухи, коли щелепи працювали гнучко й без упину: тоді сторінки гарно морщилися й гнулися. З іншого боку, надто акцентований укус просто скріплював аркуші докупи без особливого ефекту».
Гумору в Ішіґуро небагато, але трапляється. Специфічний, британський. Письменник, який володіє гітарою і мріяв про музичну кар’єру, в книжці оповідань, пов’язаних із музикою, ставить свого героя на коліна і дає йому завдання переконливо зімітувати сліди недавньої присутності Гендрікса в помешканні. Гендрікс – то такий неконтрольований сусідський лабрадор. А ви про кого подумали?