Археологія нашого Сходу: рецензія на книжку Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям»
Рік тому я спитала в Арундаті Рой, що саме, на її думку, об’єднує Індію, таку розмаїту мовно, культурно, економічно країну. Тоді Арундаті не знайшла єдиної відповіді і сказала, що мусить подумати. Насправді схоже запитання я ставила собі багато років поспіль: а що саме об’єднує нас? Я відчуваю цю складну країну як свою єдину Батьківщину, однак пояснити такі відчуття словами буває непросто. І кожна книжка про наш Схід сьогодні – черговий шматочок складного культурного пазла.
Читайте також: Олександр Михед. «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід (УРИВОК)
Те, що робить Олександр Михед у нонфікшні «Я змішаю твою кров із вугіллям», можна назвати «археологією знання». Однак якщо «археолог знання всієї Європи» Мішель Фуко надавав перевагу віддаленим темпорально епохи, аби потім прогризти до них шлях, Михед обирає регіон нашої ж країни, втім, так густо заліплений політично-рекламними гаслами й стереотипами, що він, здається, навіть далі за таку близьку безвізову Західну Європу.
Матеріал для книжки зібрано під час поїздок сходом України із проєктом «Метамісто: Схід». І тут, звісно, одразу можлива ризикована позиція у дусі «тягаря білої людини»: письменник, мешканець столиці, їде на Схід, якщо не просвічувати темні маси, то бодай високочоло осмислювати, розділяти на «тут» і «там», класифікувати, змішувати і помічати те, що йому хочеться помітити. Ми ж бо всі сформовані із певною оптикою, і кожен не з нашого середовища, за визначенням, є іншим, отже, чужим. Коротше, все в дусі Майна Ріда, якби він писав сьогодні нонфікшн. Так справді могло б бути. Якби Михед не зробив одну просту і водночас мудру річ: дав слово самим місцевим. Не лише культурним діячам родом зі Донеччини, Луганщини (власне, нашій же культурній бульці), а й тим, хто там виріс, лишився, хто бачить ці далекі містечка щодня: таксистам, бібліотекаркам, музейним працівницям, просто безіменним людям на вулиці. Всі вони промовляють, жаліються, сподіваються, часом жартують, і їхні репліки становлять велику частину тексту. Живі свідчення, необроблені і майже без коментарів – така собі пряма мова цілого регіону, відкритий мікрофон на вільній сцені книжки.
До приїжджих промовляє колективний мешканець міста, і його свідчення суперечливі: Лисичанськ – «місто-сад», а вже в наступному рядку – «дуже сіре місто». «Де ж тут правда?» – запитає читач. Ніде і всюди. Авторська робота у цьому тексті полягає ще й у тому, про що казав Алесь Адамович: обрати саме ті голоси, що сформують хор, поліфонію, ораторію, а не унісон. Працювати делікатно, однак без поблажливості. І головне – чутливо і обережно, бо художній репортаж мусить існувати за законами лікарської етики: важливо нікому не нашкодити. Множинні досвіди годі узгодити, вкласти в один-єдиний текст або цілісний образ, та й в цьому немає сенсу, адже міста виглядають об’ємно саме тому, що вони підсвічені з різних боків. Безіменні голоси, часто суперечливі, не дозволяють авторові монополізувати наратив, запропонувати один-єдиний варіант бачення місцевої історії. Через таку розпорошеність майже всі варіанти видаються можливими, бо ж фактичні знаки пам’яті часто підмінені або давно зникли, як-от таблички із датами закладання споруд, що їх крадуть мисливці на чормет. Коли не лишається фундаментальних фактологічних стовпів, ними мусять стати міфи, тільки от питання, хто за цими міфами стоїть.
Міста Сходу постійно перетравлюють власну ж історію, виходить такий собі уроборос, до якого майже неможливо підступитися. Тут болюче реагують на зміни: місцеві намагаються бодай у такий спосіб втримати тяглість. Навіть якщо йдеться про радянські назви або якесь паралельне минуле, що його насправді ніколи не було (пишатися не тим, що побудували саркофаг для Леніна, а тим, що «могли б побудувати»). На Сході важливо говорити не про «перейменування радянських міст», а про «повернення втрачених імен», бо саме відчуття тяглості там і бракує. «Куди ми йдемо?» варто питати вже після двох інших важливих запитань: «Звідки ми прийшли?» і «Хто ми?»
Шість дуже різних міст: Костянтинівка, Покровськ, Добропілля, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут. Вони об’єднані в наших головах хіба всюдисутніми стереотипами. Геть не європейська територія (однак тут жили та працювали греки, бельгійці, вірмени, британці). Комуністичний, пролетарський, плакатний простір (однак тут був потужний рух спротиву у радянські часи, і не лише шахтарсько-профспілковий, а страйкувати на цій території означало «доводити собі, що ти вартий своїх пращурів»), вугільний регіон (хоча поруч із шахтарями мешкають хлібороби). Гомогенний (але ж у книжці стільки облич, що можуть стати твоїм «обличчям Сходу»).
Те, що відбувається в тексті, має шанс пережити й сам читач, хай і опосередковано, – процес поступового болючого вкорінювання у наш Схід. Момент, коли образ міста починає формуватися у твоїй голові, знайомий кожному. І, звісно, в усіх постануть свій Бахмут і своє Добропілля. Потім, під час других, третіх описаних відвідин читач пізнає місто глибше, почне сперечатися з мешканцями й автором, обурюватися знищенню вже дорогих йому об’єктів, дивуватися абсурдності пропозицій намалювати на вулицях Сєвєродонецька Біг Бен і Ейфелеву вежу. Нарешті, розуміти і приймати маркери місцевості – навіть папужок у заскленій клітці фоє шахти. Ця територія тримається водночас на ефемерних мріях і аж надто строгих установках, яким ти маєш бути, якщо вже тут народився чи мешкаєш. Регіон, здається, занурений не стільки в історію, скільки у мрію – і всі проблеми постають саме з цього.
У тексті безліч харизматичних деталей, які допомагають уявити химерний простір: у Костянтинівці в одній будівлі розташовані ритуальні послуги «Реквієм» і зала «Парадиз», в останню – не потрапити. Величезний хрест «Спаси и сохрани» зустрічає при в’їзді в Покровськ. Вулиці Театральна і Фестивальна у Добропіллі поруч, однак там немає ані вистав, ані фестивалів. Колажність, постмодерна іронічність, плинність будь-яких визначень, рекламність назв (місто як привабливий бренд, що продає емоцію) – все це є на Сході. Втім, все це також є і в наших рідних містах, просто останнє зблизька помітити складніше. Препаруючи далекий простір, ми водночас експериментуємо з власним тут-буттям.
Поруч із мозаїчною реальністю – історичний і міфічний вимір. Костянтинівка як місто скла, Склоград, де виготовляли безліч однакової форми ялинкових іграшок. Михед пише про прозоре і відкрите місто, мені ж згадується Смарагдове місто, де в тебе обов’язково має бути із собою певна оптика. Покровськ як колишній Красноармійськ, і так нещодавно колишній, що частину вивісок ще не змінили – ніби змія, яка скинула лише половину шкіри і ніяк не виборсається з решти. Сєвєродонецьк, який міг би стати Світлоградом, однак не судилось. Коли читаєш про ялові символи міста: алею троянд у Бахмуті, засипану снігом, побудовані розмаїтими компаніями церкви у Костянтинівці, усвідомлюєш, що актуальну урбаністичну мапу завжди формують місця, де фотографуються молодята у день весілля. Найточніший маркер важливості конкретної точки в цей історичний період – інтуїція весільного фотографа. Це він – геній місця, а не поети-дисиденти.
Найболісніші сторінки – останні, де йдеться про загибель артінсталяцій, скульптур, побудованої у Бахмуті «вільної сцени». Утопічні мрії виявилися закрихкими і не встояли супроти суворої реальності. Що це – ефект розбитих вікон? Інстинкт руйнації? Підлітковий бунт? Гадаю, радше темний відчай місцевих через постійний стан загроженості, коли будь-що привезене сприймається як потенційна вибухівка, як снаряд «Смерч» у Лисичанську, що простромив два поверхи – і так і лишився стирчати у будівлі. Чужі як чистий аркуш, на якому можна записати власні думки, – це одне. Чужі, які привозять щось і починають зводити на твоїй вулиці, – це вже геть інше. Локальний патріотизм і нехіть змін часто є сильнішими за глобальні уявлення про благо, і то не лише на Сході.
У тексті згадано бельгійців, які побудували собі в Костянтинівці кегельбан ще у 1900 році. Цей образ став для мене ключовим. Не лише тому, що кегельбан є гімном непрактичності, епікурейству, що суперечить закладеній згодом Союзом «місії регіону». А й тому, що міста на Сході, на перший погляд, схожі, ніби кеглі. А водночас, як кеглі, – геть різні, позначені плином часу. «Немонолітний» Донбас, як сказав в інтерв’ю Жадан. Нам видається, що ворожа куля розбила Схід вщент, однак не встигнеш озирнутися – а він знову стоїть. Не «їхній Схід», а наш спільний Схід.
«Легко полюбити Сан-Франциско, а ти спробуй Костянтинівку полюби», – із докором каже місцевий авторові. Полюбили.