Юлія Бережко-Камінська

Юлія Бережко-Камінська

Від автора

Народилася 29 травня 1982 р. на Херсонщині (с. Чорнобаївка Білозерського району). Журналіст, редактор друкованих видань. Закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка (Інститут журналістики). Автор понад 500 журналістських і літературних публікацій у регіональній і всеукраїнській пресі. Друкувалася в журналах і газетах: «Дніпро», «Україна», «Золота пектораль», «Полисадник», «Жінка», «Крила», «Одноклассник», «Летопись Причорноморья», «Отражение», «Медиа Експерт», «Алые паруса», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти» та ін. Автор книжок: «Є задля чого нам жити», «Контрасти», «Між видихом і вдихом», «Так хочеться жити», «Сад (зриме і незриме)», «Пошепки і вголос», «Невідворотне» та співавтор близько 60 літературних збірок. Книга «Пошепки і вголос» у 2017 р. номінована видавництвом «Український письменник» на здобуття Національної премії ім. Т.Г. Шевченка. Понад 45 поезій покладено на музику у співавторстві з народними артистами України Ігорем Покладом та В’ячеславом Самофаловим, а також з Оленою Карпенко (Solomia), Андрієм Степановим, Володимиром Шиловим, Тетяною Доміловською, Олександром Редичем, Юрієм Блінніковим, Володимиром Каверіним, Наталею Дидикіною та ін. Переможець Всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів і фестивалів. Лауреат всеукраїнських літературних премій ім. Г. Тютюнника, Олександра Олеся, Василя Скуратівського. Член Національної спілки письменників України та Міжнародної організації «Жінки за мир в усьому світі». Організатор численних мистецьких заходів – вечорів камерної та класичної музики, оперного співу, поезії, співорганізатор Всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні «Ірпінський Парнас», член журі Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Г. Тютюнника, ініціатор і керівник Міжнародного проєкту «Музично-поетичний салон «Камертон». Як секретар Національної спілки письменників України очолює «Кабінет молодого автора НСПУ».

Сторінка у Фейсбук

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • - 1 -
  • - 2 -
  • - 3 -
  • - 4 -
  • - 5 -
  • - 6 -
  • - 7 -
  • - 8 -

Я озираюся – гуде за мною рід
Пра-пра- далеких, вічних і незнаних, –
На кілька тисяч неохопних літ
Їх тут стоїть, і стільки ще постане,

Якщо у безмір глянути віків…
Я їх не знаю – ні імен, ні років,
Ні доль, ні того, чи були легкі
Їх душі, повертаючись у спокій.

Чиє терпіння і чия жага,
Чиї надії і слова бідові,
Упертість люта, сила і снага
Змішалися в моїй гарячій крові?

Я чую їхнє дихання зрання,
Коли туман тягучий над полями, –
Там прабабуся – молода – коня
Веде до річки навпрошки стежками.

Я прокидаюсь від тривожних снів
І забуваю – де живу тепер я?
Бо там, на Калці, бачилось, – мені
Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.

Я знаю звідкись, що то значить хліб,
І кожна крихта, і зернина кожна,
Як у криниці йде луна углиб
І м’яко ніжить рани подорожник.

Я знаю, як оглушно в холоди
Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,
І скільки крові – більше, ніж води –
Всмоктали перетоптані суниці,

І що за сила в кожній з молитов
Праматерів усіх моїх наскрізних,
Які лишили по собі любов
І голий нерв тривоги за Вітчизну.

В мені завжди незримо весь мій рід –
Мій скарб і ноша, оберіг червлений,
Молитва пісні, слова небозвід,
Які нічим не витравити з мене!

Я коси хотіла – щоб довгі і темні,
Бо що то за жінка, якщо без коси?
Вставала удосвіта: Господи, де мені
Узяти ті коси, якщо не даси?

Я б на ніч плела їх. Я б часу не квапила. 
Я в них заплітала би тиш і роки. 
Ті коси мого набиралися б запалу
І воду пили би з моєї руки. 

Ті коси зі мною старіли би повагом
І пахли б то зрілим зерном, то дитям,
Від погляду лютого і випадкового
Були б оберегом мені за життя. 

А після усього покрилися б росами
І дівчинка якось спитала б мала,
Чи жінку ту знав, що за довгими косами
Довіку ховала два білих крила?

Май собі втіху – тримайся мого крила!
Тільки наважишся – небо нас пустить вище!
Що тобі з того, ким я тобі була б?
А головне – навіщо?

Не озирайся.
Боятись тобі кого?
Пий моє літо – допоки воно медвяне.
Скоро дощі накриють рядном вогонь –
Наш, полум’яний.

Я тобі – туга за тим, чого нам не дано.
Ти мені – небо, і як тебе не хотіти?
Просто – тримайся!
А там уже – все одно.
Поки не вітер.

Хто тебе так піднесе,
Пронесе у собі,
Вимучить, виточить, виплаче і всотає?
Видихне площа крилами голубів…
Глянеш – мене немає…

Ти говорив, говорив, говорив
Зволоженим голосом ночі південної –
Тужавіли зорі,
Вмовкали двори,
Займались рум’янцем яблука
І смиренною
Я поверталася через поля,
Через ріки,
Ліси
І збирала тебе по слову,
Як грецьку амфору,
Шаленіючи від опромінень твоєї краси,
Та жила…
Та жила серед гамору,
Серед писаних
Дрібно
У стовпчик
Днів,
І життя оберталось колесом,
А в мені говорив –
Весь мій світ говорив –
Твоїм голосом!

Так дощ іде, не обрива струни, 
Так осінь входить – тихо і волого,
І вже не озивається нічого
На світ пливкий, відпущений у сни.

 
Так сад усе – до спомину – скида,
Як літо – теплі віддихи літепла,
Так непомітно проникає в стебла
Відчужена і вистигла вода. 

Так ти ідеш – нічим не завинив,
Згортаєш час, не вивірений нами…
Десь високо дощі стають снігами – 
На висоті невимовлених слів. 

Так ти ідеш…
З мого серцебиття,
І перший сніг приглушує прощання,
Так яблуко зривається останнє
З самісінького дерева життя.

Чи може бути далі щось за це
Безмежжя тиші – вічне й нерухоме,
Де місяця знекровлене лице
За кимось тужить над аеродромом,
Закинутим так само, як і я
На гул вітрів, корозію звикання,
Де гвинтокрили, сховані в бур'ян,
Ще пам'ятають небо – до останнього,
Неначе хтось прийде і забере
З піску і глини, гіркотрав'я степу,
Щоби підняти вище від дерев,
Дзвіниць і бань в прозорий холод неба.
Але так тихо в теплих полинах…
Й мовчить безчасся в лініях надрізу…
Що й небо в найніжніших півтонах –
Слабка подоба пам'яті заліза.

Я за собою лишаю право на тишу.
Втім
Навіть мовчання голос зірвати може.
Однак
Якщо ти
Все ж мене приймеш іншу –
Море твоє не буде на тебе схожим.
Невже
Й справді не бачиш,
Як хвилі твої остигли
І сіра твоя вода – що риб’яча луска?
Лусне
Сонце тривожне,
В вітрах і у хмарах біглих, –
Як фортеп’янова музика.
Що ж –
Знай мене іншу!
Обвітрену, необережну…
Сіль на губах проступає шершаво-білою…
В час,
Коли ти
Торкнешся мого побережжя –
Я тебе виловлю!

Яблук вродило густо.
І густо – болю.

Що то було за літо – й сама не знаю…
Сходить пекучий місяць над сивим полем,
Струшує зрілі зорі за небокраї.

Звідки ключі у тебе від цитаделі
Серця мого?
Нащо забрав у полон ти?
Котяться зорі десь у світи паралельні,
Літо відходить за лінію горизонту.

Що для нас вічність?
Просто – взаємна тиша,
Зміна вітрів, ослаблення гравітацій,
Спокій в неспокої
Й осінь – настільки інша,
Ніби зійшла на випадковій станції.

Всесвіт прошитий нервами пам’яті кожного
Променя, каменя, дерева, кореня, равлика…
Яблуні входять у перші сніги, спустошено
Все ще тримаючи подумки пізні яблука.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Коментарі

12:21:02, 03 Чер 2020 | Вікторія

Чуттєво і глибоко! Прекрасно і зболено! Поезія, що торкається душі…