Володимир Віхляєв

Володимир Віхляєв

Від автора

Віхляєв Володимир Вікторович народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя.
Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України
Магістр права та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності. Адвокат. Проректор з правової роботи – головний юрисконсульт ректорату Класичного приватного університету. Голова Комітету з юридичної освітньої політики Асоціації адвокатів України.
Автор книг «Код Шевченка» (2008 р.), «Чорний пролісок» (2010 р.), «Родовий портал» (2018 р.). Співавтор книг «Кращі історії адвокатів» (2020 р.), «Людина без Батьківщини» (2020 р.; перекладів з киргизької мови оповідань Айдарбека Сарманбетова).
Стипендіат Президента України в галузі літератури (2020 р.).
Лауреат Міжнародних літературно-мистецьких премій: імені Пантелеймона Куліша (2019 р.), «Світ пограниччя» (2020 р.), «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (2020 р.)
В 2019 році нагороджений Всеукраїнською відзнакою «Адвокат року 2019» в номінації «Кращий юрист-митець» та орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня.
В 2020 році відзначений Міжнародною патріотичною відзнакою «Медаль Мазепи» та нагородою «Діамантовий Дюк» на міжнародному конкурсі імені Дюка де Рішельє в номінації «Поезія».
Твори включені до навчальної дисципліни «Література рідного краю» спеціальності 8.02030301 Українська мова і література у розділі «Творчість запорізьких поетів-сучасників», а питання «Філософська спрямованість збірки «Код Шевченка» Володимира Віхляєва» є одним із питань на залік.
Твори та біографічний нарис про Володимира Віхляєва містяться у монументальних виданнях: «Антологія сучасної новелістики та лірики України» 2017 р., «Письменники Запорізького краю (кінець ХХ початок ХХІ століття). Антологія прози і поезії» 2017 р. (яке отримало гран-прі міжнародного фестивалю «Книжкова толока»), «Література Запорізького краю: хрестоматія творів кінця XX- початку XXI ст.» 2019 р., «Антологія письменників Запорізького краю «Не міліють джерела Дніпрові» 2016 р., «Альманах «Скіфія-2017» / Осінь» 2017, «Твори молодих літераторів «Молода перлина» 2008-2010 р.р.

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • *****
  • *****
  • *****
  • *****
  • *****
  • КОД ШЕВЧЕНКА
  • ХОРТИЦЯ
  • I.

Ми носимо вишиванки під ділові костюми.
В кишенях рузвельтів й франклінів більше за лесь і франків.
І поки в судинах наших хоч трохи лишається струму –
життя наше буде лакшері (нехай і коротким таким).

Самбуку і кавові зерна замінять горілка і сало:
і тут не у звичаях справа – із віком прийде прагматизм –
лишатись в веселому стані, як пенсія буде мізерна,
і днину таку не боятись ще раз повторити на біс.

В драконячих криках багаття почути древлянів молитву
і пращурів відчувати прадавнім своїм єством
допоки онукам нашим не прийде пора голитись
й від муз приховати враження традицій лавровим листком.

Зробити шот-дрінк самостійно, спаливши жидівську кнайпу
(та у толерантному світі про це я і снити боюсь)…
З каналів російськомовних все кличуть чи «Шайку!» чи «Шайбу!»
«Борітеся і поборите!», – сліпий промовляє дідусь.

Скільки ти випив води, та чи став менше спраглим?
Скільки ти випив біди, та чи став менше щасливим?
Скільки ти випив, та чи став менше п’яним?
Скільки ти випив, та чи став менше пити?

Скільки шукав ти на Землі правди?
Скільки шукав ти у житті сенсу?
Скільки людей стрінуть тебе радо?
Скільки ще крові вип’є твоє серце?

Скільки веселок ще вип’ють твої очі,
щоб не дощити, а сяяти понад світом?
Скільки любові! Та я лиш одну хочу –
тільки на двох із тією, яку стріну.

Скільки ще друзів спіткаєш у просторі й часі
(може і тих, що зірками на неба погонах)?
Скільки ще постріли наших дітей зустрічатимуть?
Тільки батьки нас чекатимуть ввік вдома!

А ми все даленіємо від тих,
хто нас творив – від матері, від Бога,
від друзів, від коханих… і від того,
хто в нас самих живе… чи може… жив?

Куди ми поспішаємо? Скажи!
Чиюсь спинивши думку на півслові,
чиїсь надії, вірші, душі, долі
розвіяли, бо зайняті завжди…

Для чого мчу знервованим авто
(в червонім світлі тіл і світлофорів),
немов комусь боюся дати фору,
мов біля мене не стоїть ніхто…

Лише, коли з дороги у пригоду
потрапимо, як в пекло пізнання, –
свої ми душі вернемо народу, –
тоді нам стане ближчою земля!

Ти – дитина в сім’ї звичайних батьків –
без багатства, зв’язків, особливої вдачі…
Ким ти бути у цьому житті хотів?
Хто спитає тебе? Хто пробачить
твою долю одну – на мільйони людей?
Та чи з ними її розділиш,
якщо кожна із них від такої ж іде,
щоб зустріти щасливу подію?
Може в цьому і є природний закон:
і галактики, і частинки
віддаляються. Та все ближчий Харон…
Саме він і навчає як жити!

Крізь медичні маски видніші наші обличчя.
Проявляється плівка реальності в час цифрових носіїв
в ностальгійних затемнених спогадів душних приміщеннях,
де ти мріяв так сильно, неначе все мав і умів.

Ті, хто в рот нам дивились, блукають очами розгублено
по тканині – червоному килиму для наших слів
(найчастіше вони і стають нам єдиною згубою,
а не віруси-вбивці, якими залякують світ).

І боюсь я не хворих на грип чи смертельну застуду,
що порушують часто обмеження у карантин –
я боюсь світу масок, в якому ховаються люди,
що не зможу не маску – людину не зможу знайти.

Комусь потрібен „Код да Вінчі”,
мені – Шевченка заповітний код –
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”.

(Хай безталанний: син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать –
я кращого вже вибрати не зможу).

Хоч подалось і щастя в жебраки,
і ребрами моя хатина світить.
Із „Кобзаря” як пташка із руки
збиратиму я зерня заповітне –

код України – генетичний код –
Шевченком код записаний у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”,
якому цікавіший „Код да Вінчі”.

Про Балі і Гаваї мрію,
та коли приїжджаю сюди –
вибігають назустріч рідні
річка, скелі, степ, ліс і сади.

Ніби діти, такі прегарні –
як би ніжив і пестив усіх!
Мов рояль, Дніпрогес щось грає –
неможливо втримати сліз.

Наче знак зодіаку, косуля,
озаряє мій настрій і шлях.
Тут про все, що на світі люблю я,
чайки Богу розкажуть в піснях.

Тут дідів моїх храм і фортеця,
санаторій для тіл, і для душ…
А кабан хвалькувато сміється,
що міцніший за Хортицький дуб.

Тут нескорене все – навіть баби
із каміння віками стоять…
Острів дихає гротами-зябрами.
В’ється полозом сатана.

Мов корали, жива і вразлива,
та від кожного кроку людей
кам’яніє. Лиш жолуді сиплють
із дерев і природи очей.

Я іду скам’янілою стежкою.
І Вкраїна зі мною іде.
Тут шукаємо ми незалежність
і знаходимо знову себе.

пам’яті Героїв АТО та ООС

В торшерах гнізд горить птахів життя –
як в череві твоєму рід мій світить.
Так сонячно, що ластівки летять,
немов жарини із багаття світу.

Ти спалахнеш – розпечене ж усе:
й міських будинків нетривке каміння,
і домени вечірнього шосе,
що, наче дрова, спалюють країну.

Я біля тебе буду грітись вік,
який мені судилося з тобою.
Та у червоній степовій траві
ти – лиш земля, а я – колишній воїн.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Коментарі

14:31:23, 12 Гру 2020 | Яна Буряк ( AnRe)

Чудовий вірш сина України!