Віктор Крупка

той батьковий віз,
ще денний, скрипучий,
все котить і котить –
вже й коні забули про перепочинок,
забули про спокій.
у цій неквапливості сонце – за вечором,
сонце – за возом,
і тиша грузька, де тіні –
предтечі чи метаморфози.
бо літо надумало спати на возі,
куди йому дітись –
на сіні під зорями
літо зібралось хоч трохи спочити.
і котиться віз до ріки,
що за Богом,
неначе сновида…
вже й коні зірками. вода – неба заводь.
і ніч – вічна відьма.

не чекати ми не зуміли… ми не навчилися.
відстань у вечір, як відстань у ввірену мить.
може, прийдешній дорозі намалювати крила?
стане від поля пташиною аж тремтливою,
вісником того, як з’явишся перелітний ти –
вітер, з яким на порозі прозріють світи.

не лишити окраєць хліба нам не дозволили…
пахне обійстя його живодайним духом,
мати-молитва назустріч покличе долю
світлу, дитинну. легшими стануть обрії,
спитими – кроки. хутче, блукальцю, хутче.
видива близько вже… теплі, гострі, живучі.

зафіранені вікна. доля тебе не бачить.
затишок надто м'ятежний.
микається між стін.
глибоко дихає тіло. радість його собача.
глибоко дихає –
множачи більшу тінь.
страхом підшкірним злетіти – врізатися у камінь.
ртуттю стечуть фантоми –
вивільнення усмак –
будуть відчутними мантри –
стануть – аж п’яними – рани –
наче й не звір – і наче не зоопарк.
стіни внизу, а вікна,
певно, народяться знову –
воля до ранку зуміє вибратись з-під табу –
неактуальна тиша –
надто далека Покрова –
ночі під силу зірватися з губ.

витікав, але продовжували
штампи і перехрестя…
співав ще незнаних пісень,
ворогів
зустрічав,
існував у неймовірній кількості
різних версій,
плакав і просинався –
не міг звикнути до прощань.
залишалося тільки слово,
неперебутне,
пташине.
поле було за порогом –
і не видно зовсім обніжків.
хотілося обітованих степів,
хотілося просто жити
там, куди поверталися молитви
найдревніші.
і сходило вічне сонце
з титлами і стежинами,
навіть Чумацький Шлях просився
у вдих і видих.
за згарами і димами цокав чужий годинник.
на днищі ховалися стрічі.
цього не міг їм простити.

у прохолоду вмочиш вечір серпня пізнього –
і яблука на постілі немов німі провидці.
мовчання глибина. пройдешні тліють місії,
а ти перегортаєш слід чужий правицею.

а ти і сам чужинець… хай крізь ніч і сполохи.
загуслий, бо межа тобі в хребет вросла уже.
слова із тіні визріли, дали душі пів подиву,
позір дали не знаним ще, тугим, як зов, оказіям.

впираєшся у персть овидь, кору чолом намацуєш.
дерева стали плинними, як спалені пробудження.
вже й у скрижалі осені шляхи тобою втрачені –
вина проллєш у кров свою і яблуко надкусиш.

тисни педалі, осене, тисни педалі.
ця глибина болить.
вона нестерпна.
врізаються у зір і подих найгостріші далі.
ніхто не зміг позбавити мене
відвертості.
і навіть контур,
що у снах напередодні, надглибокий
до згару листя
на долоні й на минущості.
сліпим ставав,
у вістря осені вростав неспокоєм,
кричав, як риба,
щось
оцій причинній суці.
побачений, пробачений,
та не почутий…
ще стільки вимірів неявлених –
довкруж –
печалі!
слова у віршах прокидалися,
мов люди.
тисни педалі, осене, тисни педалі.