Таїсія Цибульська

Намалюю найгірший яскравий грим,
і шпаргалку із текстом в кишені сховаю,
я сьогодні бездарний актор-пілігрим,
що постійно слова головні забуває.

Я стою не на сцені – на лезі ножа,
і сталеві хребти упиваються в ноги,
і скрегоче іржею покрита душа,
розкриваючи суть інтернет-діалогів.

У мого режисера уява слабка,
і сюжет застарів років тисячу тому,
та у звичному жесті злітає рука,
і я знов про любов декламую глухому.

У фіналі зберу колючки від троянд,
і піду до сліпця танцювати до ранку,
почеплю я на стіни три сотні гірлянд,
і станцюю для нього гарячу циганку.

А на ранок… удар від жорстоких прозрінь,
і зіпсований грим, і пусті монологи,
я бездарний актор, я ховаюся в тінь,
і даремно чекаю на мить допомоги.

Гільйотина вже поруч, нагострено ніж,
аплодують актору фінальної сцени,
ну ж бо, кате, не стій, пілігрима розріж,
і нехай порадіють хоч раз манекени!

Помережило нас мережами,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено,
зазирає нам світ у шпарки.

Порахує всі смайли й шерики,
і сміятиметься з наївних,
які вкотре відкрили Америку
задоволень сумнівних.

Ерогенні шукати зони
надто довго й нужди немає,
все відверто, аж до оскоми,
нас мережа давно роздягає.

Помережані ми, поділені,
і розфренджені, і забанені,
в "чорні списки" життям поставлені,
і осуджені, і окрадені.

Заколисані, фотошоплені,
павутинням надійно оплетені,
закривавлені, знерухомлені,
обіцянками ошелешені.

Помережило нас мереживо,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено
зазирає нам світ у шпарки.

Заридала під горою річкова вода –
то зустрілися на стежці Щастя і Біда,
зіштовхнулися сестриці на одній межі,
наче вчора були рідні, а тепер чужі.

Затремтіла під ногами згорблена гора,
то накрила чорна хмара береги Дніпра,
заридала під горою річкова вода –
то змахнула над землею хусткою Біда,

і штовхає зі стежини молоду сестру,
засіває-розсипає жменями журу,
і гуляє над водою чорне вороння,
закололо десь у серці, наче та стерня.

Затремтіла під ногами згорблена гора –
то накрила чорна хмара береги Дніпра,
заридала під горою річкова вода –
то зустрілися на стежці Щастя і Біда.

А край дороги розігралась драма,
трагедія квітневого весілля,
не має вітер совісті ні грама,
акацію довів до божевілля.

На сцені афродита білопінна
свої безжально розриває шати,
і вірить щиро, завтра неодмінно
із вітром шлюб освячений узяти!

І бути персню і шаленій ночі,
алхімію кохання не здолати,
та хитрий вітер лиш ховає очі,
нестримний від п'янкого аромату.

І падає акація в безодню,
іронія квітневого весілля,
кричить пророцтва чорне гайвороння,
отрутою кидаючи у гілля.

Ідилія розвіється на ранок,
і вітер зникне привидом зі сцени…
"Вона лише одна з його коханок…"
– зітхнуть печально два високі клени.

Я – завжди трофей, ти – мисливець,
я – здобич з оголеним тілом,
з оголеним нервом, схилом
котилася вниз, летіла
у пащу твого бажання,
у море безжальної муки,
до крові подерті руки
хапалися за вітрило.
І я проклинала вкотре
Ассоль, як останню дурепу,
я – не в кораблі, я – у склепі,
потрощена і розбита,
мов лялька із божевільні,
із висмиканим волоссям,
яку на смітник виносять,
вона вже нічого не просить,
вона не голосить.
В багрянці, немов королева,
остання на ешафоті,
а десь на високій ноті
душа її кришталева
розсипалася на друзки,
тримають свою Галатею
кохання багряні мотузки.

Дозволь мені
Бути банально-простою
Сьогодні,
У капцях м'якеньких,
При світлі
Старого торшера,
Мовчати…
А кішка муркоче,
На нас поглядає,
Немов із партера,
І байдуже їй,
Чим закІнчиться
Нинішня ера,
Бо гарно
Сьогодні
Мовчати…
Бо серпень,
Бо зОрі
ПопАдали в небо!
Так треба
Сьогодні…
Бо поряд із ліжком
Дрімають
Дві пари
Щасливих
І стомлених капців,
У світлі
Старого торшера…

У хаті тихо.
Аромати трав
Хвилюють тіло.
Кіт дріма на лавці.
А їй не спиться,
Мов голодній мавці.
А їй би випити
Росою з молоком,
Холодну ніч!
До денця, до краплини!
Померти в насолоді!
І з гріхом
Родитися,
Мов світ – із насінини!
Відьмацька ніч.
Розхристана душа
Зривається до місяця в обійми,
Завжди по лезу
Гострого ножа,
Завжди по краю проляга межа
Її любові…
Відьма спокуша.