Світлана Ткаченко

Вересневий Поділ пам'ятає мільйон допобачень,
хай іржавіє схил, хай дощить, золотавіє сплін,
а мене він вітає місцями найперших побачень,
і скляний променад пробачає тремтіння колін.

Ще фонтани сверблять по хребтах всамураєних карпів,
не зализана спрага морозивом класу безвіз,
вже на чортовім колесі високо, як у Карпатах,
вже реберня зі Львова лягла під Андріїв Узвіз.

Піднебення тунелів смакують автівковий стогін,
і руками мостів обіймає за талію Кий,
тут мережка трамвайна пригадує сотні історій,
бо це ж він, тільки він, і завжди він зі мною такий.

Там дзвіниці вітають щасливих і скніють про втрати,
хай не завжди відкриті серця за вервечкою діл,
та це він мене вчив, як по-справжньому можна кохати,
про таке не забудеш, вертаючись знов на Поділ.

Ти питаєш мене, коли я знатиму це,
а я відкорковую дощ, запрошую вітер крізь вікна.
Що первинне під крилами, ангели чи яйце?
І я не жартую, питаю цілком амбітно.
Знаю, як зараз очі в пітьмі блищать,
малюють світи, читають казки клітинам,
виманюють з райдуги скинутих потерчат,
бояться і хочуть, знесилені, ситі, винні;
як чорне зіркове небо повище хмар
минає пороги й будує для мене карту;
як владою даною Місяцем підійма
із мене, людини звичайної, дику ватру.
Не думай про те, коли я знатиму це,
я знаю це зараз, вже янгол чаклує зілля,
це ж я віддала заговорювати яйце-
клітину простої жінки, що при надії.

Мовчи тепер. Нічого не кажи.
Почуй тремтячу хвилю суголосся,
змокрілля зелені від синіх берегів
очей, що стежать за моїм волоссям.
Лоскоче думку всивіла стерня
про сизу вірність, голубінь платана.
Нехай ранкові мітли гомонять,
так наче день ніколи не настане.
Хай голуби “скурликують” карниз,
позиркують до нас із підвіконня…
Мовчи й тепер. Торкайся десь поблиз
жахтіння серця і пульсара скроні…
А як зберуся звідси відлітать
мести з-під божих ступень хмаровиння,
лети зі мною в синяву невинну,
і говори до мене, говори мені…

Такі як я не годяться тобі в коханки,
такі як я не годяться в коханки зовсім,
нам зоряні псиці свої довіряють ранки,
нам білі ведмедиці сяють ясніше сонця.

Не в тому біда, чи тримаємо повні ясла,
то кожна зуміє, нехитра людська наука,
а в тім, що не можемо просто й завчасно згаснуть –
сердечник з графіту не спинить нову сполуку.

Коханки як я – лихоманні і фукусимні –
отруйна вода з океану в чужих чертогах,
ми потім воліємо стригтися в чорну схиму,
ми серце твоє перепалюємо в чорнобиль.

Спинися сьогодні, як жінка прошу мужчину,
ти краще від нас знаєш, як то – до скруту треба…

побачу на ранок, як псиця горить очима,
за тисячу років згоріла вона до тебе.

Коли ми навпомацки й голі стрічали серпанки,
вологі від холоду ночі й тремтіння рідин,
і ти береглася від трилерів і кіберпанку,
а я не читав ще історії всіх поколінь,

усе було просто. Дощі проминали до ранку,
калюжі всихали, тварини скликали на гін…
Та якось Господь чи гнівився, чи голосно плакав,
і виключно Ноя навчив об’являть карантин.

Гуляв той лише зі своїми і тільки по парах,
закрив навіть гадів, не кажучи вже про тварин,
і дихати ми як майбутній Чубай забували,
і вчити, як зводити стіни й квадрати сторін.

Не знали нічого, крім сну у морській абісалі,
дивились, як риби зелені воюють за дно.
Співав іще хтось про веселі часи, що настали,
а риби про дно, наше дно, нам крутили кіно.

Ні, риби не вимруть, слизька бо й численна натура,
вони від повітря ніколи не знали снаги,
єдина біда для пихи і лускатої шкури,
що знову опустяться води й зійдуть береги.

Лежатимем тут, поки нам допоможе хто-небудь?
Надія на голуба з гілкою вабить в полон.
Але відтепер замість нього лише чорний лебідь –
і нафтові крила, і дзьоб повні дивних корон.

Він їх розкидає, як Бог, що відкручує крани,
як Одін, що жертвує оком для вивчення рун.
І хтось це назве по-кіношному ковідіана,
а хтось підроблятиме на держзамовленні трун.

Ми бачили це, як оті, що чекали Титанік,
зриваючи маски, шукали твердині глибин…
…коли ми навпомацки й голі стрічали серпанок,
вологі від холоду ночі й тремтіння рідин.

Фізично лід справжній. Аш два о. Два атоми водню на кожен атом кисню хрумтять кристалічною решіткою під полозом, під підбором, під теплою термошкарпеткою, під ступнею. Здавалося б: їдь і радій! Вдихай аромат мертвої води під веселеньку музичку і мерехтливі вогники, які тьмяно віддзеркалюються від холодної поверхні.

Він їхав поруч, напружений і мовчазний. Полози його ковзанів неритмічно збивались, чіплялись за неіснуючі нерівності, спотикаючись об власні зубці. Чорна тканина джинсів промокла навколо щиколоток і помітно відтіняла рух верхньої частини тіла від ніг, зафіксованих гирявими черевиками. Ті наче зав’язали у підніжному холоді. Обличчя не видавало нічого крім зосередження.

– Знаєш, ходімо звідси. Поверхом нижче можна посидіти біля води, оранжерея хоч і штучна, але вода ж у ній плескоче справжня. 

– Не справжня. – Він навіть не повернувся, пробуркотів, уважно перебираючи ногами. Раптом втратив рівновагу, незграбно забалансував, але не впав. – А! До біса! Ходімо.

Мені було все одно, куди з ним іти й про що говорити. Будь-яке його слово на мою адресу – на вагу золота. Це траплялось так зрідка і так затишно, про що б не йшлося. Нині, як і завжди, він переважно мовчав. Зрідка я відчувала на собі непомітний, скрадливий і злегка навіть боязкий погляд, так наче він навмисно стримує бажання відкрити очі й подивитися прямо. А я поруч із ним заповнювала цю прогалину спогадами про колишні спільні розмови, прокручуючи ті чи інші миті з пам’яті. Вони могли трапитися п’ятнадцять або тридцять років тому, я однаково ясно бачила ту мить у голові. 

От він складає мені олімпійського ведмедика з будяків. Колючі липкі кульки утримують п’ять «кілечок» з дрібних рожевих квіточок на округлому черевці. Він дає мені його в руки, і я не знаю, як взяти, щоб не сколоти пальці. Дивуюся, як весь цей час можна тримати те голими руками. Він простягає мені якийсь лопух, щоб я підклала до рук, а потім все одно забирає: «Давай, я сам додому донесу». Але я вже майже плачу, виймаючи колючки з дитячих пальчиків. Ведмедик симпатичний, здається, навіть усміхається точнісінько як на розвішаних кругом емблемах, як та дерев’яна скульптура на в’їзді до Києва, що повз неї тато привезе мене з канікул.

От він разом з моїми батьками стрічає мене з літака. Я кудись їздила. Пам'ятаю: жалкувала з того, що він приїхав на кілька днів раніше за мене. Він повернувся з армії й говорить тепер російською з чудернацьким акцентом. Купує пепсі у скляних пляшечках і жувачки. Я соромлюсь рожевої кофтини з об’ємним візерунком і крупними дірками, що мені сплела мама, бо виглядаю в ній товстою. А найстрашніше, що крізь ті дірки сліпить білим мій перший ліфчик.

От хлопці з сусідньої секції після тренування чіпляються й підгикують, коли я виходжу із залу. Він забирає мою тренувальну сумку, вішає собі на плече зі словами: «Ребят, отвалите, это моя девушка». Їх було троє, і вони нічого йому не сказали, навіть не заіржали.

От ми регочемо, коли він описує мої п’яні рухи, пригадуючи, як ховав мене від мами «бо її інфаркт хватив би, якби дізналася, що доця шампанського ковтнула». 

Я стою навпроти нього так близько вперше за… хтозна скільки років. Десь під ногами тріпоче струмочок, поруч біжить по стіні штучний водоспад. Над головою ніби існує інший вимір, справжнє життя. Що у ньому, я ще не знаю.

– Мовчиш? Скажи. 

– Що?

– Ти тоді правду казав? Я справді твоя дівчина?

– Вже, мабуть, про заміжжя пора говорити. – Він вперше за цю зустріч подивився прямо у вічі. З блакитних очей бігла цівочка. Бліді щоки у штучній зелені оранжереї мали землистий відтінок.

– Серйозно? Ти кличеш мене заміж? – Тепер я менше за все сподівалася це почути. – Чому ти плачеш?

– Не хочу, щоб ти була тут! Іди! – Він відпихає мене сильною рукою.

В моїй голові мутніє, образа заливає щоки, перехоплює подих, я продираюсь крізь кольори, що поволі тьмяніють, перетворюючись на непрозорість брудного заяложеного ковзанами льоду. Холод пронизує кістки протягом непорахованої миті. І вже тут, на межі ідеального шторму в душі, я чую протяжний крик звідти, я знаю відповідь, я повторюю її у своїй свідомості вже своїм голосом з ним в унісон:

– Яааа/Тиии мертвий!

…………………………..

– Я меееертвий! Все! – кричить хлопчина, якому вже вкотре поцілили клюшкою по ногах.

– Ти в порядку? – питає мій чоловік, простягаючи руку.

Я підводжуся на коліна, впиваю зубці ковзана у лід, вирівнююся, роблю коло навколо своєї ноги, відштовхуюся, розганяюся, згадую, як робиться задня перебіжка…

– А! До біса ці штучні катки! Ходімо звідси.

Донині у них все було добре. Ну хіба що не було собаки. Жінка навіть не замислювалася, чому так захотілося мати пса. Великого, могутнього і на все здатного заради неї. Життя було привітним, налагодженим, звичним і влаштовувало всіх у їхньому просторі. Хороша робота, дитина, суботні сніданки в кав’ярні, відпустки та виходи на світські раути.

– Їй пощастило, – подумки або вголос казали колеги та знайомі поза очі. У вічі ж виказували щире захоплення: ідеальна родина! Їй було байдуже, що кажуть за спиною. Вона ніколи на це не спиралася. Його цинамоновий погляд, упевненість рухів, рівний голос – це все, що було потрібне для рівноваги. Чи знала вона, що робитиме, коли ця рівновага порушиться? Ні, вона про це не думала.

Одного лінивого ранку, коли вона неспішно поралася, почула, як він говорить з кимось по телефону. Нічого особливого: «Вітаю. Треба поговорити. О третій». Зазвичай вона не дослуховувалася, як хтось говорить телефоном. Нізащо. Просто пощастило проходити повз. Голос, у якому бриніла усмішка, звучав дещо вкрадливо. А може їй просто здалося? Одразу ж вона відчула себе сукою, якій за мить дадуть команду «фас!» Німотна вібрація горлянки перехопила подих. Непомітно для ока зігнуті ватні ноги довелося напружити до тремору в колінах і сідницях, щоб спромогтися йти далі. Зайшла в кімнату саме тієї миті, коли він ховав телефон у кишеню, і заглянула в очі. Довкола них розправлялись зморщечки, що секунду тому підкреслювали радісний вогник.

– З ким говорив?

– Та так, зустріч призначав. По роботі.

– Щось трапилось?

– Що? Ні.

– В нас щось трапилось? – вона пильно подивилася йому в обличчя. Відкрите, світле й допитливе, сьогодні воно не здригнулося жодним подивом.

– Все добре, люба. – Проходячи повз, він автоматично ковзнув рукою по талії дружини.

О третій вони зустрілися. Мужчина – у щойно випрасуваній дружиною сорочці. Молода особа жіночої статі, гарна, можливо, вродлива – на підборах, з фіолетовим французьким шаликом, обачливо-недбало перекинутим на одне плече. Перемовлялися за кавою, насолоджувалися першим адреналіном флірту. Його рука торкнулася коліна на сантиметр нижче спідниці і затрималася лише на мить, поки зіщулилися очі, відтінені шаликом, поки вдих став трішечки глибшим. Цього було досить.

Вона стрімко підійшла до столика й звернулась до шалика:

– Ви знаєте, що ці руки сьогодні були у моїй вагіні? – І далі, не спиняючи натиску, звернулась до нього. – Можеш вже планувати майбутнє, та хоч і з нею, але сину тепер потрібніший батько, тому він житиме з тобою. – Вона так само рвучко відійшла від них. Зачинила двері кав’ярні – й побачила, як шалик не втримався на гострому плечику й повільно сповз.

Тепер, не стримуючи розпачу й жалю, сльози лоскотали обличчя, ноги слабшали, ледь несли тремтяче тіло до найближчого скверу. Важко осіла на вільну лавку й завмерла, бо не мала сил рухатися. Її не мучили запитання на кшталт – що вона зробила не так, або чи була достатньо сексуальною й доглянутою? Вона думала про те, чи зможе колись простити.

Поруч терпляче перебирало лапами замурзане цуценя із цинамоновими очима.