Боже мій мовчазний, Боже багатоголосий,
Боже дахів і підвалів, Боже дверей і стіни…
Боже, з усіх кутків витікає невпізнана осінь,
Облизує мертвим рани, загортає бинтами у сни.
Дивися, у храмах Твоїх розстріляні стали фресками,
Ніч вигорає в свічках і зиркає з кожних склепінь.
Тиші глибокий нарив час до часу озветься сплесками.
Боже, кому бережеш Ти стільки своїх спасінь?
А літо таке тонке – ріже пальці висока трава.
Даленіє за кожним днем мить, з якої ми почались.
Мій одинокий Боже, не втомися робити дива,
Я ж вірю у них тепер так, як вірила в них колись.
Вона не випитує, де ти, хто ти,
Дає рушники, простирадла і дотики,
Вмийся з дороги чи перед дорогою,
Вже роси упали на трави тривогою.
Хто приходить вночі,
тому ранки – колючими,
Води – холодними,
підлоги – скрипучими,
Ліжка – пустелями…
А можна я скраю…?
Від воєн усіх
тебе заховаю.
Усе, що він каже їй: ще потерпи.
Це небо тримають Карпат непохитні стовпи.
Щовечора білі сни випливають з морів.
Не згуби молитов у цю пору вітрів.
Лише не розхитуй хмари, щоб я зійшов.
Цю землю болить кожен вузол і кожен шов.
Тільки мої птахи не спиняють лет,
Ніби у кожного з них – свій бронежилет.
Місяць горить вночі, наче круглий щит.
Той, хто мав би усе пояснити, безмірно мовчить.
Він німує щодня, затуляє вуха від цих громів,
Він хотів би усіх врятувати, але не вмів.
Він то підходить ближче, то десь здаля.
І шепче Тому, що вище: Воля Твоя…
Отця засипає зерном питань і порад.
У їхніх садах днями достиг виноград.
Розрізує хліб на дуже дрібні шматки.
А можна, я тих птахів погодую з руки?
А можна, візьму з морів хоч би трьох рибин?
І вийду до них нарешті, вийду один.
сліз вже нема, сльозам теж потрібно сил,
померлі виходять з міст, а не з могил,
простягаючи руки, що стали давно крильми:
чому ми?
померлих ніхто не покличе,
бо як?
куди?
за ними лишає зима почорнілі сліди,
за ними – вогонь і попіл, і вічна тінь,
Світе, ти бачиш,
як наші міста
стають цвинтарями?
Амінь.
Щоранку весна виходить з усіх укриттів.
Здається, ти знову маєш усе, що хотів.
Повітря тепліє, нема в ньому жодних тривог.
Поля свої до посіву готує Бог.
Рілля під ногами панцирна і тверда.
Люди, у вас війна, та не в цьому біда.
А в тім, що в коморах споловіло зерно після зим,
І не скаже ніхто, чи добре засіється ним.
І не скаже ніхто, чи точно воно проросте.
Знаю лиш я, однак промовчу про те.
Бо кожен має сіяти все ж своє,
Поки зерно ще є і земля ще є…
Бо сміливо весна покидає усі укриття.
Люди, у вас війна, та вона не здолає життя.
Повітря ламає навпіл розквітлий Бог
І ще теплим дає вам на двох чи на трьох.
Їжте, беріть, хай нині смакує всім.
А про безсмертя пізніше вам розповім.
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.