Списую зошит думками чужих півкуль
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй…
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Мов правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину, як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.
Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!
Вкотре передають дощі, затяжні тумани й вітри.
Знову книги й коти стануть найкращими друзями.
В згустках твоїх фантазій та силі зміцнілих крил
Діє поле любові, прямо пропорційне силі ілюзій.
Якщо не складається поки з коханням – і Бог з ним!
Зацикленість зменшує дію закону притягнення.
Місто твого дитинства зранку закутає дим,
А день приведе дощі…Душу ховай роздягнену!
Ходиш, ходиш по колу.
Країв нема.
Дім твій – сира стодола,
Душа – зима.
Серце твоє кручене,
На чотирьох.
Місяць. Вода свячена.
Відкритий льох.
Лижуть кочерги комин,
Клубочать дим.
Ходиш, ходиш по колу,
Снуєш за ним.
Лий молоко в пательню
Став до печі.
Тільки-но стане темно –
Сядь при свічі.
І на старій ряднині
Коло зведи.
Дідькову волосину
Висмикни з бороди.
Потім мерщій до сходів,
Впускай вітри.
Чорна вода відходить,
Попід поли.
Коло – то дві спіралі,
На вас обох.
Дівко, не час печалі –
Відритий льох.
Будь собі вкрай обачна,
Мовчи ім’я.
В льохові сиро й лячно.
Живе змія.
Дай їй вітрів на сполох
І молока.
Щоб розірвала коло
Твоя рука.
Щоб розкрутила коло
Зміїна тьма.
Дім твій – сира стодола,
Душа – зима.
Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?
Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лиш було все…
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
Та приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
Ти від них відрізняєшся… з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.
Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Неодмінно мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
У їхні закриті серця й душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або задушить.
Та тільки розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь. —
Поговоримо!
Все, що тебе спіткає – має причину:
Скасований потяг, зіпсований день чи ранок,
Дивний сусід, відкладений відпочинок,
Сукня, в якої відкриті плечі, і та зім’ялась.
Кожна така деталь проростає в ребра,
Потім загубленим нервом тисне зі споду.
Ти нарікаєш на світ. Переживаєш даремно,
Що він асфальтним катком по тобі проходить.
Їдеш голодна й втомлена в дорогій машині,
Бажання знайти причину тисне під горло й вище,
Коли телефон продірявлює тишу, як ширму,
А вся напруга у тілі лише пульс пришвидшує.
Після дощу весна сама проситься до легенів.
Вона компенсує холодні недоспані ночі…
Зупиняєшся. Світлофор. Діти ідуть на зелене
Щасливі. Разом з дорослими із дитсадочка.
Здається, світ тримається зараз на волосині….
Хочеться криком послати до біса чужі поради.
Та тільки побачиш усміхнені очі сина,
Як світ перетворюється разом із ним на радість.
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.