Ти повернешся знову туди, де з'явився на світ,
Бо у інших місцях не залишиться навіть і слід.
Бо не те там повітря, не ті там земля і вода,
Ти повернешся знову туди, до старого гнізда.
Твої трелі досвітні – пекучі слова на вустах.
І проникливо кличе самицю сумний одинак,
Ніби скапують нотами сльози пташині ось ці,
Мов журливе кохання бринить у міжлисті густім.
Як співає цей птах, віддзеркалений в краплях роси!
Перехоплює подих від нього у сивих осик,
Розсипаючи срібло в долоні зрадливих вітрів,
Наче після зими він один на землі уцілів.
Вздовж тернових доріг вухо вловлює лагідний звук,
Мов тонку павутину заводить отруйний павук,
І напившись п'янкого напою його самоти,
Не вдається нікому від грішних думок утекти.
Хто ж виляскує там, між зелених гілок, розкажи,
Між можливим й незбутнім на цій ілюзорній межі,
Чий народжує дзьоб незрівнянні ритмічні дива,
Мов не пташка на гілці, а янгол небесний співа?
Тільки відповідь хитро відносить чимдуж вітерець,
І збиває з пуття, зводить нáчисто все нанівець.
Але знову лунають невпинно десь там, угорі,
Його ангельські виспіви о світанко́вій порі.
Поміж ра́нішніх зір та гілок промайне силует.
Хто співа, ніби з космосом він у цю мить тет-а-тет,
Хто душею тече, наче світла сльоза по щоці,
І своє відображення бачить в небесній ріці?
Не завжди́ наша доля – обставин сприятливий збіг,
Знов під ранок мороз і згори проривається сніг.
Коли прагнеш зробити абищо, аби уцілів,
Залишається тільки єдина надія – на спів.
За законами всесвіту з мандрів вертають не всі,
Тож з роками стихає співзвуччя близьких голосів,
Все тісніше кільцем огортає глуха німота́,
Відчайдушна самотність углиб суєти пророста.
Та всесильне духовне тяжіння до рідних земель,
До покинутих так необачно садів та осель,
І коли наковтаєшся пилу заморських доріг,
Знову тягне магнітом сюди, на знайомий поріг.
Тут коріння твоє і твій витік, начало начал,
Тут родинне гніздо – найрідніший у світі причал.
Тут, хто молить богів, щоб тебе оминала біда,
Охоронцем приставлений потай до твого гнізда.
Бо без пі́сні твоєї дзвінко́ї сумує наш край,
Розжени сивий смуток та голосно ще заспівай,
Вбережи усіх нас від олжі і сліпої вражди,
Я чекатиму… Тільки додому вертайся завжди́.
Сліпуча мряка сірої пори,
Де буревій розгойдує негоду,
Здіймаючи непотріб догори.
І звідси ані виходу, ні входу.
Світ – маячня, мереживо провин,
Невдалий витвір скульптора з розп'яття,
В якому ти – побічний блудний син,
На сто віків забутий грізним батьком.
Не переймайся брудом чи сміття́м,
Усупереч обставинам і часу,
Лише поширюй власні відчуття
У межах словникового запасу.
Не забувай: політика – це зло!
Але його не видерти з корінням.
Не каламуть ним віршів джерело
І тем огидних уникай сумлінно.
Цей світ недосконалим був завжди́
Й залишиться таким, либонь, наза́вжди.
Любові в нім бракує, а вражди
Уже до біса – він вже чорний майже.
Не лізь угору по чужих кістках,
Будь стриманим та скромним повсякденно.
Душі знайди роботу і рукам,
Та не живи заплакано й злиденно.
Якщо багатим прагнеш бути – будь!
Чи знаменитим? Що ж, легкої ноші!
Не втрать в собі одне лиш – власну суть,
Яку так часто нищать слава й гроші.
Когось і щось в нещастях не вини,
Бо ти не жертва, досить сльози лити.
Коли в собі не визнаєш вини –
Не здатен анічого ти змінити!
Прийми життя у всій його красі,
У всіх різноманіттях гри та вражень,
І перемоги, і поразки всі
Люби у нім без сумнівів й обтяжень.
Цей хижий світ, у котрий ти прийшов,
Не райський сад, а чорні негативи:
Щомить тут ллються сльози, піт і кров…
Та в тебе не було альтернативи!
Тож не звертай уваги на лихе –
Воно повсюди, начебто повітря.
Хай серце стане до нещасть глухе
Й гнітючий сум нехай розвіє вітром.
Ще пам'ятай, що все колись мине:
Зростуть онуки, постаріють діти…
Навчишся жити так – навчи й мене,
Бо я так точно не умію жити.
Загорнися у ковдру, лягай якомога зручніше,
Розчинись в мерехтливому світлі мого свічника.
Хочеш, я прочитаю улюблені строфи із віршів?
Я таки прочитаю! Скажи лиш, з якого рядка.
Якщо хочеш, тобі погадаю, мов той Нострадамус,
Чи на кавовій гущі, чи на мерехтінні зірок?
Добре, слухай тоді: ми доволі уже настраждались,
Тільки щастя нас жде, обіцяю тобі, як пророк.
Ще надворі зима і вода по калюжах замерзла,
Ще сніжинки летять у віконне розгублене скло.
Тож розлиймо на двох чарівни́й еліксир Парацельса,
Щоб безсмертне кохання назавжди із нами було.
І приступимо ми до нічного свого окультизму,
Проживаючи те, що на людях казати не слід,
І відкриється нам крізь магічний кристал а чи призму,
Для якої мети ми насправді з'явились у світ.
Талант митця народжує світи,
Які стають реальніші, ніж справжній.
Таку уяву має щирий майстер,
Що плід її спроможний поруч йти.
Коли тобі герої гарних книг
Зі сторінок яскраве щось розкажуть –
Не просто "оживають" персонажі,
А робляться живіші від живих.
Ось лицарі сідають у човни,
Шукаючи пригод. Чи вроду дами
Оспівують чарівними рядками…
І прагнеш жити гідно, як вони.
Якщо у цьому світі ти ізгой,
Уявний світ тебе чимдужче кличе.
Наслідуючи їх характер й звички,
З героями і ти уже герой!
…А десь на хвилях радісних відлунь
Гойдаючись, той посміхнеться тихо,
Хто вигадав це все тобі на втіху –
Замріяний мудрець, простий чаклун…
– Що станеться, коли земний скінчи́ться шлях?
Коли відлі́чить всі, до крайньої хвилини
Годинник днів моїх? Як трісне світ по швах?
– Не бійся і не плач, улюблений мій сину!
Не бійся і не плач, ти зовсім не помреш,
Не зі́йдеш назавжди́ в холодну пастку ночі.
Тут темряви нема, тут світло ллє без меж,
І від його краси не втомлюються очі.
Не бійся і не плач! Не морщ своє чоло,
Бо кращі почуття тут випорснуть на волю.
Вагання пропадуть, немов і не було –
У царствії моїм ні сумнівів, ні болю.
Мотив небесних сфер тут ублажає слух,
Амброзія й нектар повсюди під рукою.
Тут радості буття твій полум'яний дух
Набуде врешті решт у хвилях супоко́ю.
– Але який в тім сенс – не бачити вінця́
Моїх зусиль й трудів, карбованих у ча́сі?
І рівновага щось не знаджує ось ця:
Без ві́дгомону слів співати нащо птасі?
– Не бійся і не плач! Згадай-но мій завіт:
Там, ставши молодим із пружною ходою,
Відкриєш ти новий, найкращий з кращих світ:
Достатньо в нім чудес, щоб справитись з нудьгою!
…Ось так зі мною Бог ще довго говорив,
І навіть обіцяв роботу після смерті,
Й тепло його промов дощем лилось згори,
І всі слова були ласкаві та відверті.
Торкався, як ніхто, всіх за́кутків душі.
Я слухав та питав, роздумуючи всує.
Погоджуватись з ним допоки не спішив:
Бог знає, що він ще мені запропонує.
Розмовляти з вітрами та слухати шерхіт мишей
У прихованім всесвіті богом забутого дому;
Не знаходячи вихід у нетрищах мовних кліше,
Працювати чимдуж й не звертати уваги на втому.
Почуватися схимником серед магічних книжок
І на аркуш паперу дивитися як на ікону;
А коли пролунає натхнення сріблястий ріжок –
Мов з оточення, дертись за межі свого лексикону.
Досхочу напиватися світлом густої роси,
Що розвісив намистом павук на тонкім павутинні;
Розрізняти, як зорі співають на всі голоси
По безсонних ночах в невблаганнім одвічнім кружінні.
І приреченим бути самотнім у кожній юрбі,
Від її посягань захистившись безпомічним віршем;
Роздивитися те, що дозволено тільки тобі,
Але тільки для того, щоб очі відкрилися іншим.
О граціє жіночої ходи!
Коли нечутно й м'яко, наче кішка,
Чарівна пані пружно ставить ніжки,
Повз тебе поспішаючи кудись…
В цю мить ти небом обраний, вважай,
Якщо краса очам твоїм підносить
Цей стан-туман, ці плечі, груди й коси
Зі смаком неприхованих бажань…
Як щирість і сакральність молитов,
Момент, лишись наза́вжди невагомим,
Як вічна вірність ремеслу і дому,
Як віра в Бога, правду та любов,
Бо ти – поет, тож відчуваєш ритм
Епох і пульсу власного народу,
Тобі дісталась роль громовідводу,
Перо твоє вже магмою горить!
Тож не ховайся, підставляй чоло
Під блискавки моральної цензури,
Трибрахії, морфеми та цезури
Відточуй, поки пальці не звело!
Та будь готовий в будь-якій добі
Виконувати задуми шалені…
…Вона пройшла – й не глянула на мене,
На згадку вірш лишивши по собі.
Дивак дивився у звичайний світ,
І світ ставав одразу надзвичайним!
В нім барви мрій з'являлися негайно,
Фантазії здіймались у політ.
Дививсь дивак – і коїлись дива,
І небувале відбувалось в світі!
Бо жодної не забруднивши миті,
Лише про світле дбала голова.
Він просто знав, що все колись мине.
Тож ворожнечі всі та нелюбові
Не застилали очі дивакові,
Він бачив тільки справжнє, осяйне.
Знайшовши душу лагідну, тремку,
Яку ніщо уже не перевершить,
Світ задивлявся в нього, як уперше,
І щиро дивувався диваку.
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.
Коментарі
Прочитала Ваші нові поезії. Зворушливо і ненав’язливо про головне в нашому житті. Дякую Вам. Успіхів на самобутній ниві української поезії.
,,Ти повернешся…” Так, неодноразово дорога приводила до рідного порогу. Хоч як би важко не було, куди б не вели шляхи а дорога додому найлегша, найсокровенніа. Глибока, щемна розповідь. Навіть якщо втрачена віра, все одно є надія – ти повернешся. Дякую Вам.