Mary AnnaПсевдонім

В мареві ночі невміло купаюсь
Аж обдираю до болю лікті,
Щоб дотягнутись крізь терни стараюсь
До потаємних, забутих реліквій.

Спиною світ підпираю щосили
Тільки б не впасти, Боже, не впасти б!
Я залатаю розірвані крила,
Що підітнули у загнаній пастці.

Феніксом вилечу з попелу й бруду,
Стану рівнятись до вищих, до кращих
Волі негідних коритись не буду.
Більше не страшно. Зовсім не страшно.

Не боюсь, що наступного разу
Я вирву разом із м’ясом
Усі твої «за» і «проти»,
Аби ти стояв навпроти.
Я буду триматись горою,
Аби залишатись собою,
На всякий лукавий докір
Чинитиму гордий опір.
Без слів треба розуміти,
Коли виступають душі.
Невинні Адамові діти
Живуть на постРАЙській суші.

мені аби крихту літа, в жменьку променя,
Боже, поведи мене десь у гори, поведи.
прокидаюсь, торкаюсь колін і зап’ясть –
знову, знову я,
а у венах пульсує: гори. до води іди.
до води.
в’язні своїх думок, покровителі
світу, що нас тримає в лещатах вік.
орендуємо землю у небожителів,
імітуєм богів із рабів і калік.
загортаємо час у яскраві календарі,
відраховуєм смерті відпустку на півстоліття.
дні, як жадібні тіла нічні комарі
смокчуть кров до кінця, залишають старе лахміття.
проживи
знов шепоче день,
проживи ще раз.
відболи,
відмоли,
відсмійся і відлети.
небо і є найправдивіший іконостас.
смерть – міграційна віза у інші світи.

все начатое однажды обретет смысл и веру
возродят пустые, уставшые грешние души
невидевшие рассвета
я буду писать много букв и пускать по ветру
ибо не осквернять же слова по обыденной суши
полной лжи и запретов
как матерь дитя через грудь наполняет силой
вода меня спрячет подальше от глаз
от боли
держать все внутри, по сей день я тебя носила
до конца моей жизни,
до божьей воли.

*…і на перетині віків
хоча б на мить варто спинитись,
вклонитись пам’яті років
і пильно в очі подивитись
тому, хто поряд біля тебе,
з ким наче ближче стає небо,
подякувати, кому треба
…і Богу щиро помолитись
за тих, хто молиться за нас,
кого нещадно топче доля
…за тих, з ким швидше плине час,
з ким дихаєм на повні груди,
на жаль, живемо тільки раз,
бо всі ми смертні, просто люди
…і непідвладний нам лиш час…

Запаковані наші душі, запломбовані
Скільки років у позику щастя берем.
Всі теорії, алгоритми, стандарти спростовані
В нашім світі немає законів, систем і схем.
Ми ховаємо світло своє від безжальних дементорів
На світанку несемо до сонця на упокій
Люди так потребують аллахів, богів чи менторів,
Що готові молитись по головах навперебій.
На коліна стають, та самі віддаляються,
Бо до вищого треба навшпиньки і горілиць
Вибачаються, очі ховають і звечора каються
А на ранок у кожного пригоршня гострих спиць.
Сотня твоїх ночей – мовчазні дні моїх розмов.
Один світ поділив нам шматок неба порівну.
Тих життєвих табу в нас з тобою чимало та знов
Ти будуєш мости до мого глибокого сну.

Таке моє щастя, мамо,
день, як хвилина,
і спати несила.
І тисячі миль між світами, мамо,
я би здолала, перелетіла б!
Бог дав мені сили,
та не дав крила.
Таку маю, мамо, долю,
ти дорікала, а я не молилась,
Тепер би до поля
і душу на волю,
води стереглась,
а в людині втопилась.