Пальчики вітів і грона бутонів,
Їм до цвітіння всього кілька днів.
Вишні нові вибирають фасони —
Післязимове продовження снів.
Плаття білесенькі з пишного цвіту,
Маревом ніжним рясні пелюстки…
Тож для розмаю існує в нас квітень:
Пуп’янки, цвіт і зелені листки…
Прагне душа твого теплого слова,
В мрії моєї крила ростуть.
Вишні цвітуть, одяглися в обнови.
Трішки зі мною сьогодні побудь.
Там, де весна — там нема супокою:
В лісі, у полі, поміж людьми…
Голубе милий, що ж ти накоїв?
Вишеньку білу — мене обніми!
Куди ж ти, Мавко? Знову до людей?
Зове кохання? Глянь:сестра-вербиця
Зеленою…Буяє все, цвіте…
Така краса — не можна надивиться.
Сопілка грає! Серце спопелиш,
А мо’ й сама згориш у тім багатті…
Спинитись можна…Вітерець принишк.
Весни розмай. У тебе днів багато.
Не слухала. Побігла…Що ж тепер?
Не допоможе зілля приворотне.
Обманута, покинута…Завмер
Старезний дуб: " Твоя помилка вкотре?
Чи вартий він хоч крапельки сльози
З очей твоїх? Яка ж бо ти наївна? "
Веселі в лісі чутно голоси…
То люди. Ти ж бо — лісова царівна!
Вмиває дощик черемхові грона,
Прозорих крапель срібний переспів.
Для радощів цей дощ не перепона,
Якщо весною ти любов зустрів.
Буяє навкруги, цвіте, пишніє.
Кипить життя. На те воно й весна.
Як поруч ти — то небо й день ясніє.
Тебе нема — я зморена, сумна.
Розсипані смарагди днів травневих.
Бурхливий Прут несе потоки з гір.
Гуляє дощик у садах вишневих.
В моєму серці сонечком "Повір".
Я ж трепетне пташа! Спіймай в обійми!
Царівна я чи мавка лісова?
Моя весна ти і життя, і біль мій.
Я серце віддала тобі сповна.
Поміж пахучих лілій і троянд,
Котрі тобі сьогодні дарували,
Знайдеш, немов коштовний діамант,
Від мене ніжну квіточку зів"ялу.
Ой, то не квітка — крапельки душі,
Що від любові стали буйним цвітом.
Згаса від зчерствілих збайдужінь.
Вона несла тобі надії світло.
Тепер в полоні сну розчарувань
Любові квітка…(Бачили чаклунку)…
До серця пригорни в травневу рань.
Прокинеться вона від поцілунку.
Я трепетно й легко рукою торкаюсь…
Це рідне обличчя, ці брови, долоні.
Твій подих відчула…З тобою, коханий,
Гублюся в цілунках, в обіймах сьогодні.
Я бігла до тебе крізь темряву ночі,
Летіла над морем солоним думками.
Пробач хвилювання, заплакані очі,
Сльозини прозорі, що ллються щоками.
Принишкли пташки у ранкову годину.
Самотність розгублена кинулась в гори.
Дивлюся сполохано, мило, невинно.
Чому ти нічого мені не говориш?
Тепло сильних рук, їхній дотик, мов спалах.
А щастя накрило мене з головою.
Це сон! Я заснула…Ледь-ледь задрімала.
Не йди! Я ще трішки побуду з тобою.
В садах доспіли яблука останні,
Скотилась грушка, проситься в долоні…
Дрімає Прут під ковдрою туманів,
Багряний жовтень жмуриться на троні.
А вересень пішов. Усі листочки
Не встиг розмалювати, ще зелені.
Мережить осінь жовтневі сорочку,
Рубіном, злотом обсипає клени.
Горіхи лупають очицями до тріску,
З городів котять качани капусти.
Безкарний вітер обійняв берізку.
Ой, що ж то буде? Листячко обтрусить!
Цілує сонце ягоди калини
І горобину гріє промінцями.
Царівна-осінь журавлиним клином
Злетіла в небо, смутком над полями.
Пора весільна! Вдарять гучно бубни,
Цимбали в танець всіх запросять дзвінко.
Хтось восени останню мрію згубить,
А хтось покличе дівчину за жінку.
Чи мандрували ви колись у горах,
Де б’ють громи, злітають блискавиці,
Ховається за хмари Чорного́ра,
Дзвенять потоки, запах моху, глиці.
Там пахне ялівець, рододендрони,
Цвіт арніки, мов сонце, в полонині.
Смереки і дуби, як охорона…
Чи ви колись були в Карпатах синіх?
Між скель гірська ріка біжить змією,
Вгорі на чатах – непролазні дебрі.
Орли злітають гордо над землею.
В лісах предвічних водяться ведмеді.
Спивають гори молоко туманів,
Йде спраглий олень вранці до потоку.
Чи ви ходили в гори на світанні,
Рюкзак узявши, мрію і неспокій?
Малює осінь пензликом Карпати:
Берізки, клени, молоді дуби.
Ой, де ж їй стільки золота набрати?
Ще й бурштину потрібно віднайти.
А холод — ворог, мачуха погана
До хати рветься хутко уночі.
Коли виходиш зранечку на ґанок,
Аж запарі* заходять, хоч кричи.
Пора пригнати вівці з полонини,
Ваги додали влітку, зазвичай.
Ґазда перераховує маржину.
Все, що віддав на пашу — повертай.
За всі труди зарплата чабанові,
Ще бербениці, будзу боханці.
Перезимують,тож зустрітись знову.
Повільно йдуть овечки, баранці.
Скінчилось полонинське літування.
Ба? Навіть в гості завітав ведмідь.
Були і збитки і страхи до рання,
Хоч відчували це заздалегідь.
Ще трішки посидіти біля ватри,
Щоб не лишилась іскорка мала.
Ватагу це потрібно пантрувати,
Інакше — погорить усе дотла.
Вертають полонинники в долину,
Старанно все зробивши, до ладу.
Карпатська осінь устеля стежини
Зів’ялим листям…Вівчарі ідуть!
* запарі – зашпори
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.