Марґо ҐейкоПсевдонім

Вітражний сум готичного вікна.
Хоч сонце в нього променями б'ється –
Та намертво свинцем спаялись скельця.
В будинку – Майстер, з ним навік – вона.

Вона – йому обіцяна весна.
Весна, що не розбруниться у літо,
Квітуча назавжди, але безплідна,
Не муза, не дружина. А чи гідна?!
Весна страсна, відьомська, навісна.

Там вічний дім. І спокій-некромант
У саван сну підзахисних закутав.
Любов – вино, її ж любов – цикута,
А це буття – омана із оман.

Чи бути, чи писати той роман?
Чи безіменний мучився, як Гамлет?!
Із рани, беручи собі атрамент,
Майстри кропили гемонський пергамент,
Що їм дали Булгаков, Гете, Манн…

Готичний сум вітражного вікна
І спокій, що лиш спокоєм здається…
Вона навік із ним, у нього в серці,
Стримить пером, що Wоланд увігнав.

Я вас не кохала… Згасає заграва у млі,
Ховаються тіні у миті життєвих розколин,
Заходить зоря над водою і ніби на спомин
У келих ставка насипає несказаних слів.

Та ніч не настала, вона баговинням впливла.
Ми з вами ходили під липами, гріючи сутінь,
І все говорили про щось неважливе по суті, –
Звучала взаємність, хоча і фальшиво, не в лад.

Я вас не хотіла, – падіння ніколи не зліт,
А просто лягала в долоні довірливим воском,
Та гості у сни прилітали видіннями Босха,
Сюжети – недобрі, герої – глумливі і злі.

Лиш душу мою розпанахали ви не по швах,
Та дух застрочив і укотре усе оверложив.
Він сам собі кат, адвокат і прокрустове ложе,
А рана жива під рубцями кривого шитва.

Я вас не любила… і це вже навідмаш, як «плі!» –
Той звук, що пронизує, миттю вертає до тями,
І ти вже не ти, а летиш над всіма почуттями,
Отими, що в келих із перстнів підсипали сплін.

Свобода є свобода… До пори.
Допоки ще не втомлений від манни
І жінка до котла свого не манить,
Туди, де синє полум’я горить.

Любов на ніч? Та гріх на все життя!
І зріє він підшкірно, наче овід.
А що життя, позбавлене любові? –
Духовна брань із «радістю» звитяг.

Чому Господь свободу сотворив?
Щоб ми вбирали волю у сутану,
Спинались в небо виправкою стану –
Не плоть і кров, а справжні явори!

Та брань іде до зречень, до нестям –
Диявол з Богом бореться, а поле *
У битві сил, пульсуючи із болем
Сапає гріх і сіє каяття.

А я не явір, я – що без кори,
Душа безстидно голого платана,
Яка в своїй доступності жадана,
Проте ніхто цю голість не скорив.

І не перо, а зболена мітла
Віршує гріх, здригаючись у ритмах
Чуттів, які б вже висміяти ридма, –
Потому в ступі – випекти дотла.

Тому читай, лиш в серце не бери!
Ці строфи – шал приреченого тану,
Проб’є мій час і з півнями розтане
Любов Хазяйки Лисої гори.

Про жінку написано тисячі хронік.
Я – вчений, Іпатія, неоплатонік,
Катований натовпом в центрі агори,
Як відьма в намисті з вузлів мандрагори.

Від мене спокуса прийшла до Адама,
Дзеркалять мій лик вітражі Нотр-Дама.
Мов сарна смиренна, відверта сирена,
Тірольська Марго і троянська Єлена.

Не раз продавала себе й дарувала,
Пила із Грааля, кохала Ваала.
Я – віддана Гестія, вільна Астарта,
Про мене говорять Пальміра і Спарта.

В степу – амазонка безгруда і дика, –
Іду за Орфеєм, немов Еврідіка.
Я – символ життя, уособлення смерті,
Долоні шовкові, хоч стопи і стерті.

Я замкненим колом по терну ходила,
Від болю чорніла вугіллям кадила.
Мої почуття – нескінченна корида,
О, стільки вчинила, що плакала ридма!

Дитя позбувалась і ним помирала,
Та знову з мечів я кувала орала.
Коханка, дружина, свята і повія,
Любов і ненависть, прокляття і мрія.

За танець свій голову мала на блюді,
Христа не продала подібно Іуді,
Хоч знала про камінь, що біля порога –
Пішла і зустріла воскреслого Бога.

Я долі вершила, бувала в полоні,
Весь світ уполоненим мала у лоні,
У муках звільняла його, колисала,
Свому королю я була за васала.

Рука моя скіпетр і посох тримала,
Халупи й палацу було мені мало.
Терзали мене хижаки на аренах –
Там терен цвіте на кривавих теренах.

Церкви мої вкрили подвір'я Афона,
Присутність моя там, утім, незаконна.
Молитви, анафеми, вироки, оди
Складають мені повсякчасно народи.

Даровано жінку було чоловіку,
Життя я дарую йому споконвіку.
Я – перша і друга, цнотлива й чуттєва –
Пречиста Марія, спокуслива Єва.

«Я, підданка своїх обов'язків, я, васал свому королю»
Ліна Костенко

Осінь іде невблаганно і нас не мине.
Серцю так тепло, коли пригортаєш мене!
Сонце заходить і сходить між нами, тоді
Гріє, щоб ми не лякались торкань холодів.

А на душі матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну…

Милий, не хочу нічого, мене лиш почуй –
Хочу тебе і нічого твого, тож втечу,
Я утечу від дощу у твою таїну,
Нас не здолає спокуса осіннього сну.

Лиш у мені матимеш ти радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну…

Ніжно тримай і не кинь на поталу дощу.
Знай, полоню я навік, а за мить відпущу.
Промінь любові розвіє осінню імлу,
Доля цілунком ковзне по твоєму чолу.

А на душі я воскрешу радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну!

Перелітні птахи відспівали впокоєне літо,
На литво огорож нанизалася жовта листва,
Пересохлі джерела ставку наказали – міліти!
Натягається лід і рахунок іде день-за-два.

Лебедина сім'я відлітає у вирій остання,
Обертається й кличе своє однокриле дитя,
Що у хроніках ставу лишилося знаком питання,
Де товстішає крига – там тоншає смужка життя.

І щоніч до води, як на прощу, приходить лисиця.
Не лисиця, а так, зголодніле руде лисича.
І тоді їм обом до світанку тривожно не спиться,
І обом їм з дорідного явору сови сичать.

Спорожнілий ставок затискає холодні обійми,
Так Господні творіння негода рубає з плеча –
Нічиє лебедя потрапляє до гусей у прийми,
А в замерзлих кущах лисичаті згортається час.

І омита дощами, накрита рядном листопаду,
Спочиває земля, бо таке вже у неї єство.
Нескінчена селянська робота далеко позаду
І дітиська в костюмах анге́лів святкують Різдво.

Навесні закурличуть батьки понад гребенем хати,
Де ворожі, як роги, кути у нових подушок.
За городом – болото, немає чому і всихати,
Тільки явір лишився, розбрунився й раптом пожовк.

Час утікає, ми вслід летимо,
Звикли життя відкладати, немов
Жити попереду безліч віків –
Тоншають дні і без того тонкі.

Жовтень укотре змінив листопад,
Шелест листів – шурхотіння цикад.
Різні мотиви шепочуть вони:
Світлі – весною, сумні – восени.

З неба чекаємо снігу й чудес,
Пси скаженіють, це значить, що десь
Знов журавель їх хрестом осінив –
Землю лишають пташині сини.

Кожна доба має безліч шухляд.
Вічність бере на приціл журавля –
Задля сорок не здіймає курка,
Їй не здригнеться кістлява рука.

Здобич приносить вдоволений пес,
Янгол зсувоює плахту небес,
Крилами струшує сонми птахів,
Плаче під ними пожовкла Рахіль.

Сутеніє і сни напливають на місто,
Протомісяць намісник іде у притвор,
Де розкаяна ніч розірвала намисто,
Де за зграями ангелів – сонми потвор,

Під снігами вугілля, за маскою маска,
З-під напульсника видно нерівні рубці,
Де тамуючи «ні!», промовляють: «будь ласка!»,
На щоці поцілунок і меч у руці.

Ти укотре один, ти – шкатулка з секретом
За письмовим столом поміж стосами книг.
Анапестом пульсує аорта поета,
Анапестом крокує ліричний двійник.

Той, що вірить в любов – ні за що, ні навіщо,
Хто готовий за друга віддати життя,
І якщо це про жертву, то міра найвища,
І якщо про служіння – до повних звитяг.

А байдужа зима заглядає у вікна –
Від старечого подиху гинуть шпаки,
І звикай – не звикай, чи до спокою звикне
Той, хто всупереч жив і чинив навпаки?!

Втім, є час для війни і для справжнього бою –
Нанизати на вервицю мідні зірки,
І піднести меча, тільки вже над собою,
Усмиряючи лезо торканням руки.