Каріна Чернишова

В той час, коли я – не я.
Коли проти всіх ставлю зброю.
Ти знай, я насправді… слабка,
Ховаюся за спиною…
В той час, коли ти – не ти,
Коли сум накрива з головою,
Коли спалюєш всі мости –
Відчуй мене поруч з тобою.
Відчуй мої рукі тонкі,
Які тебе заспокоють…
В той час, коли ми – не ми
Давай захищатись любо’ю!
Коли впертість бере своє,
Коли злість заважає миритись
Я віддам тобі, все що є –
Аби тільки лише не сваритись.
Коли ми поміж різні кімнати
Та в душі наче кішка шкребе
Я не за що не лягу спати
Поки не поцілую тебе!…

Просто знай, ти – важливий
Я дякую тобі за тебе.
Що ти зі мною,
Що ти поруч,
Що я з тобою – така щаслива!
Просто знай, ти – особливий
Бо все в тобі – наче для мене
І твої фрази,
І твої очі,
Твої вуста – солодше ночі….
Ти просто знай, що ти, можливо
Моє – назавжди,
Моє мірило,
Моє світило,
Ти – мої сили,
З тобою я – красива!
Ти просто знай, що ти – потрібний
І не сумуй, якщо ллє злива,
І не сумуй, якщо далеко від тебе серденько моє.
На тебе в світі нема подібних.
Ти просто знай, що ти єдиний!
Ти просто знай, що я єдина…
Хто береже тебе.

Я люблю прокидатись зранку з тобою
І посміхатись тобі,
Ще навіть не розплющив очі.
Знати, що ти поряд зараз,
Був вночі і будеш поруч
Допоки ліхтарі на вулицях освічують бруківку,
Допоки зберігатимуться всі наші листівки,
Допоки ми будемо відчувати, що все не марно,
Допоки у Львові не щезнуть усі дощові хмари!
Зранку я люблю ходити оголеною
Ставити чайник на плиту,
Дивитись, як ти удаєш, що слухаєш всі мої дивні сни.
І знаєш, я вже взяла за звичай
Заварювати для тебе зелений чай з двома ложками цукру,
Як ти любиш,
Поки розповідаю тобі про ті cвої дивні сни.
Поки ми мовчимо…
Поки ти цілуєш ще теплу від подушки мою щоку,
Поки розчісуєш пальцями ще мокре від душу моє волосся…
Поки я смішненька роблю собі макіяж, фарбую вії, сушу волосся,
одягаю колготки, обираю собі наряд –
Ти такий сонний і такий діловий п‘єш чай, будуєш плани на день,
ледь помітно дихаєш і робиш мене щасливою –
Я люблю прокидатись зранку з тобою…
Зрештою тому я і люблю прокидатись зранку – бо ти зі мною…

Ми переживемо з тобою цю зиму.
Ми дочекаємося весни.
Колись тобі подарую дитину
З такими ж як в тебе очима….
Й через роки їй буду читати свої вірші.
Як зараз тобі.
Вчити говорити «тато», казати правду, малювати.
Так… Я навчу її малювати, як малює ії мати…
І навіть краще, в тисячу разів краще!
Навчу правильно тримати олівець, змішувати фарби, не залишати в
воді пензлик.
Домовлюсь із Богом аби був поряд з нею завжди її ангелик.
Покажу, як помічати прекрасне, спостерігати за всім.
А перед сном ми разом з тобою рахуватимо їй слонів.
А знаєш… навіть не важливо, кого ми створимо: доньку чи сина.
Донька обов‘язково буде красива.
Син-сильний.
Ти навчиш доньку ні в кого нічого не просити.
Сина захищати країну, любити сестру, молитись.
Колись подарую тобі дитину.
З такими ж як в тебе очима,
та лініями на долонці.
Ну, а поки за вікном жодного натяку на сонце – домалюю картину і
підпишу в куточку: «нашій з тобою доньці»…

Я буду писати тобі вірші, як не вміли твої колишні.
Я буду кохати тебе, як не наважились інші.
Я стоятиму поруч, якби раптом нам стало важко.
Мені не страшно….Знаєш: без тебе страшно!
Я змалюю наш світ своїми тонкими руками,
своїми очима зеленими, твоїми словами
І ми разом з тобою усіх і усе переможемо!
А після щастя на двох в сто тисяч разів помножимо!
І колись ми поділимось їм з нашим результатом любові…
Я вірю – немає нічого, що ми не переборемо!
І лиш хочу, щоб знав – я обрала твою дорогу.
Куди хочеш я поруч тверду йтиму з тобою в одну ногу.
Я лиш хочу щоб знав, як раніше мені б дали знати,
Що ми будем лежати з тобою в одній кімнаті –
Я б ніколи в житті не лягла би без тебе спати!
Я змалюю тебе своїми тонкими губами…
Ліниво лежатиму поруч, чекаючи на твій дотик.
І очима, що світяться від того, що ти посміхаєшся,
прошепчу ледь помітно: «я люблю тебе, котику!»

“Колишня моя”.
Зазвичай, своїх колишніх ненавидять. Зазвичай, про колишніх або
багато говорять поганого, або взагалі не говорять, уникаючи зі
словами «не хочу говорити про ту падлюку».
А я…
А знаєш, а я хочу…
Хочу говорити, яка б ти не була – ти колись була моя!
Ти була моїм вибором.
Тому…
Колишня моя, я просто хочу подякувати, що ти була.
Що ти була поруч, коли я того найбільше потребував.
Що ти надавала кожному дню сенс,
Що з тобою був класний секс.
І навіть коли його не було, з тобою все одно було добре.
Добре було лежати після робочого дня і відчувати щось тепле й
пахуче поруч з собою.
Дякую що давала мені тримати свої руки і дякую що мастила їх
кремом, бо вони від того були як шовк по моєму тілу.
Дякую, що робила мені цими руками масаж, м‘яла мою шию цими
руками перед сном, і дякую, що перед сном розповідала мені щось
дуже цікаве: щось так про дівчат, любов, макарони та всілякі інші
ваші жіночі забобони, під які я, власне, і засинав.
А коли прокидався я відчував, що комусь потрібен.
Тобто не комусь, а саме тобі.
Так, я був потрібен саме тобі.
А коли відчуваєш свою потрібність – хочеться жити!
Дякую тобі, колишня моя, за твій потрачений час на миття посуду,
прибирання, вислухування моїх розповідей, які тебе не мали б
цікавити.
Дякую, що чекала мене з роботи, з футболу, з застілля після
футболу, з бані, з бару задовбаного, п‘яного, немитого.
Ти чекала мене і роздягала мене, і мила мене, і сварила мене і
ображалася на мене.
Дякую тобі, що ображалася на мене.
Дякую тобі, що сварила мене, що роздягала мене, що мила мене і
особливе дякую, що чекала мене.
Дякую тобі, колишня моя.
Дякую, що була. Дякую.

Ми пролежали з тобою цілу суботу…
У суботу тільки і треба що лежати…
Лежати і пити каву,
лежати і їсти тости,
лежати, курити, курити, лежати ,
пити вино,
відкривати вікно,
щоби було чутно про що там говорять птахи, звірі, люди, машини,
дерева, примари, хмари, жінки які цокають підборами,
чоловіки які шелестять пачками чіпсів і пляшками…
А ми лежали з тобою і слухали всю ту муть на вулиці, все те життя
воно десь за вікном
а ми тут
разом вдвох, ніби з ними, але окремо від всіх…
Ми лежали з тобою цілу суботу…
Ти мені грав на гітарі, я тобі жахливо підспівувала, бо не вмію
співати
та…хоча кому це важливо?
Нам нічого було не важливо аби лежати, співати, пити вино,
спати…
Спати, спати, спати
разом обійнявшись,
закинувши ноги, тіло все, що в мене є на тебе:
твою гітару, каву, тости, вино.
Врешті закрити вікно, щоби я не змерзла і не в якому разі не
захворіла,
бо потім тобі ще лікувати мене, рятувати мене,
міряти мені температуру,
заварювати ті порошки з лимоном, які я страшенно не люблю, не
люблю пігулки і хворіти.
Взагалі хворіти хрєново взимку,
взагалі хворіти хрєново в будь-яку пору року…
Тому ти встав і заченив то пластикове вікно і вкрив мене ковдрою…
Спи, моя люба, засинай…
ще тільки третя година дня
спи
а я поки тобі пограю на своїй старій гітарі…

Дівчина з темним, як кава, волоссям
Якщо покохала то раз і назавжди!
Любить білі сорочки, темну помаду і ранню осінь.
Надає перевагу гіркій правді.
Дівчина з тонкою, мов скрипка, фігурою
Фотографує усе що бачить.
Її характер – це тиха буря,
Вона ніколи при всіх не плаче.
Вона зневажає усіх хто пліткує,
Усіх хто скаржиться на невдачі.
Вона про все на світі міркує,
Ставить надскладніші задачі.
Дівчина з темним, по плечі, волоссям
Якщо покохала – то раз і назавше!
Вона відпускає, хто йдуть назовсім.
Під сильний характер, сум свій сховавши.
Закрившись в кімнаті, пише картини,
А вечорами п‘є терпке вино.
Її картини висять на стінах,
Любить курити, відкривши вікно.
Їздить літом у гори, зимою на море
Любить великі простори, не любить великі міста
Весь одяг її – це чорний й червоний
Вона часто пише йому листа.
Вона часто малює йому портрети
Леона й Матільду з фільму.
Він називає її Матільда
І тушить її сигарети.
Вона вміє дивитися тільки в очі.
Він дивиться як на дитину.
Вона любить його велику щетину
Він любить проводити з нею ночі.
Вона кохає його до кінчиків пальців
Щоб він не робив, щоб він не казав.
…Коли вони спали разом рано вранці
Хтось червоною ниттю назавжди їх зв’язав…

Вдень вона п‘є безкінечну кількість горняток кави.
Будує плани, поки мелить кавові зерна.
А якщо зранку настрій раптом поганий
Вона мріє про хмари і ясне небо…
Мріє літати й бачити як на долоні весь світ!
Мріє літати й бачити, як повільно падає сніг.
Як вітер стихає. Як сонце палає.
Мріє літати й з висоти неба чути дитячий сміх.
В каву вона додає свої особисті спеції: свої думки, свої сни, свої
власні секрети.
Мріє колись побувати в Греції.
Мріє весь світ облетіти.
Вона – повітряна, тонка й криштальна.
Очі її блакитні, волосся її замріяне.
Сама собі протилежність, лиш любить дещо брутальне:
Носить чорний колір, п‘є кави неміряно.
Її стихія – дорога.
Часто подорожує. Спостерігає за пасажирами. Запам‘ятовує
орієнтири.
Її число – двадцять чотири.
Довго не може сидіти без діла.
З нею про все можна помовчати. Поговорити.
Часом любить засумувати… Зварити кави…
…і полетіти….