Ірина Мостепан (Мельник)

Жінка миє волосся в глибочезній кімнаті за дверима.
«Дівчинко, — каже Він, — Я не бачу тебе, але знаю: ось твоя спина,
ось вона в тебе загоризонтною радіолокаційною дугою,
ось ти, підібгавши коліна, вниз головою
схожа на дитя в лоні, на кран будівничий,
ти — журавель у криниці, ти — квітина моя мальвовнича…
А ось горобці мокріють на гіллі, ніби синці під очима,
а ось сміється руда мокра лисиця, ніби Я — за дверима,
ось вода заливає тебе всю, і ти, як Земля в час потопу,
Я знаю, як ця розлийвода стільник твій наповнює всоте.
Ось прокльовується цибуля після дощу і ростуть її стебла —
то ти миєш волосся, ти миєш волосся,
а воно росте і старіє за тебе».
Той, Хто стоїть за дверима, охороняє жінку, яка миє волосся,
від каміння, що в неї кидають, від снів і звірів, небачених досі.
Стихає вода. Буде вечеря. Загояться стигми.
Жінка виходить і витирає ноги волоссям Тому, Хто за дверима.

Так, мені треба пояснювати,
як із синього автомата напитись газованої води
з подвійним сиропом за три або за одну копійку без,
що таке «варені» мальвіни і концтабори — пояснювати треба теж,
і як під ковдрою проявляти «Свєму», і що таке ЦК КПРС…
Ти відкидаєш сніг у дворі, я стою на станції метро «Хрещатик».
Написано на стіні навпроти: 1960-тий.
Думаю про тебе, про що можу думати ще, якщо тут написано «1960-тий»?!
Достиглі до своїх станцій, висипаються люди з дверей,
люди з очима-птахами, люди-сливи з камінцями у м’якоті грудей.
Ти не один там такий сніг відкидаєш, я тут схожа на тебе стою. Мовчу.
Стримуюсь, щоб не розкашлятись, тому і мовчу стою.
Краще синиця в небі, ніж в горлі журавель.
Ячить гортань поїздом крізь тунель.
І річ не в тім, чи є в тебе фотоапарат «Смєна» і сорочка з нейлону,
і навіть не в тім, ким ти працюєш, скільки знаєш притч Соломона,
чи мав партквиток, чому не мав, чому мав і як з цим живеш. Ти там у дворі відкидаєш сніг
і мовчиш, щоб не розкашлятись, теж.
Насправді, річ в тому, що ти тягнешся з тою шухлею і з моїм резюме,
в кухвайці і шапці спортивній «Канада», біліший від снігу —
знайти і забрати мене.
І що тобі до темряви, запаху, страху, сорому, докору, до людей?!
Ти кажеш, що теплішої майоліки, ніж на Хрещатику, немає ніде.
І літепліє в нутрі…
Є жінки-мироносиці,
а є чоловіки.

— Значить, так, хлопці, як би там не було,
але завтра прийде Різдво,
завтра впаде сніг
один на всіх,
один за всіх.
Значить, так, хлопці, завтра молимося до своїх
і до опівночі обдзвонюємо святих… —
Так переплутував замерзлі слова
на блокпосту апостол із позивним «Хома».
Малий каже: «Та яке ще Різдво?!
Нехай у наших мам там «рождає ся» Бог
із світлості, сили і перемог.
Нехай їм світить зоря і пахне хлібом,
житнім — розламаним, ніби тілом,
нашим тілом цілим.
Нехай на них падає з неба сніг,
бо землі теж треба неба і синів.
Лагідних для них лісів, степів і полів.
Ти кажеш, завтра прийде Різдво?
Ну, і як мені Богу молитись знов?
Мені що — розказувати Йому щоночі,
як треба цілитись чітко в очі?(Ні, я інколи цілюсь в серце або в плече).
Розказувати, як Він прийде,
що вчора застрелив двох…
Знову двох:
Людей двох!
А ти — про Різдво…
Коли я Йому розповім про це,
раптом Він прийде ще
зі своєю Торою і «Кобзарем»,
буде просити почитати.
І як мені після цього стріляти?
Мене й без того завжди нудить, мені постійно пече.
Мам, як тепер мені… мам, ще і ще?!»
І коли прийшло «завтра», ми відкидали сніг,
капелани, як ті пастухи, сунулись із тяжких доріг,
волонтери, як ті волхви, обдаровували, щоб ми не падали з ніг…
До мене підійшов командир, сказав, що є вісті:
мені тепер не буде чути їхніх сердець,
не буде видно їхніх очей — мене переводять у танкісти.
Тоді я зрозумів, що й до мене прийшло Різдво.

Вже для Бога було більш, як сім днів,
все було у передчутті жита і жайворонка,
але так гучно лунали різдвяні пісні,
що круки прилетіли із Крутів,
що кача припливло з Майдану і плаче,
що прилетіла Леонтовича ластівонька.
Вона була, здавалось, звичайною людиною,
вчила моральні принципи, поступалась місцем у транспорті,
але щодня за її порцеляновою сутулою спиною
чується голос солодкий і трепетний,
чується голос (аеропортний) й ніяк не мине —
534-й окремий інженерно-саперний,
провідний, січовий, юний і непоборний…
горе-голос, голий і гарний:
«Люди, вкрийте мене…
Люди, ну, вкрийте мене!»
Вона вірила: перелетимо всі Авдіївки,
і Холодні Яри стануть теплі і ніжні,
а якщо згадати ще плач Єремії:
«Над раною м'ясо зросте», — Бог так уміє,
то виростуть в ярах тих яблуні й вишні.
Вона вже, здавалось, знайшла той голос відвертий,
вона вже, здавалось, зігріла його тіло,
але чому ж герої, як молоде вино, вистояні по смерті,
але чому ж їх сотні і обличчя в них такі чорно-білі?..
І щодня їх все більше з-за спини,
і щодня вона — не людина.
Бо знову цей голос (аеропортний) ніяк не мине —
534-й окремий інженерно-саперний,
провідний, січовий, юний і непоборний…
горе-голос, голий і гарний:
«Люди, вкрийте мене! Людоньки, вкрийте мене!»

Тримає меч — рожевий абрикос,
Сидять пташки зі зброєю в руках
І бережуть з Марією від гроз
Оте вікно, відблиснуте в мечах.

Цвіте по рот смутнезний чоловік
Із ралом, перекованим з меча,
Квітує в полі вже не перший рік,
і жінка за вікном в його очах.

Тече з очей зерно, зерно, зерно.
Куди пливти — земля на те й земля.
Куди втекти — вікно на те й вікно,
Щоб він йому обличчя підставляв.
Цвітуть мечі, пташки, вікно, вона,
А він шепоче їхні імена.

Мам! Чуєш?! Я — маленька вишня.
Болять бруньки до вибуху — болять.
Мам, бачиш, руки зводять у гіллях…
Ох, ці плоди брунатні тогорішні!

Біли мене. СвітТи. Вже — вища.
Цілуй впритул. В деревах — вся земля.
Мам! Чуєш?! Я — маленька вишня.
Болять бруньки, до вибуху — болять.

Росте ген-ген не жінка — вишня.
Лелій їй льолю, люляй їй гілля.
Надовго ж бо її не віддаляй.
Бо — завжди гола, сніжна-сніжна…
Мам! Чуєш?! Я — маленька вишня.