Ірина Каспрук

Хочу, щоб літо тривало д о в г о…
Чисті світанки і сонячні дні,
Гори і море, ми запальні,
За руки тримаємось і невагомо
Злітаємо в небо, мов кульки, легкі.
Хочу, щоб тепло, щоб сонно й неспішно…
Смакувати цю мить і босоніж пройти
Уздовж нашого серпня, торкаючись ніжно
Твоєї неголеної щоки.
Хочу у трави, у хмари, у зілля…
Напитися чар і хмеліти сповна,
Хочу в душі розчистити гілля,
Спокійною, легкою йти до човна
Наших думок. Просію крізь хмари
Сотні вагань, заперечень, питань…
Хай буде ще літо, тут, поміж нами.
Хай буде ще серпень. Хоч трохи ще. Хай…

У Бога все вчасно. Куди нам зі своїми планами?
Мов мурашки дрібні, снуємо по світу щодня.
Здивовані потім розбитим життям і капканами,
І тим, що пустою була наша вся метушня.

Про щось собі думаєм, захмарні вишукуєм цілі,
Мов білка у колесі, не стишимось навіть на мить.
А плани – фортеці з піску, і деякі лиш уціліли,
Тож будуєм нові, хай земля під ногами горить.

Відпусти і спинись. Затамуй на хвилиночку подих.
Те, що твоє – з тобою, нікуди воно не втече.
Довірся Йому. У планах Його прозорих
Є тільки щасливе, усміхнене твоє лице.

Навчись довіряти. Навчися радіти дрібницям.
Не пробуй завчасно всі плани Творця розгадати.
Він нас береже, як ми бережемо зіниці.
У Бога все вчасно. Просто навчися чекати!

Ніч огортає мереживом снів,
Вона надихає, чарує і манить.
Світлим теплом від міських ліхтарів
Ніч свою магію сонну провадить.

Вагус чаклує над нами, хоч сам
Зовсім не спить, не дрімає, чатує.
Він обіймає безсонням і стан
Легкий, невагомий, космічний дарує.

Хай вам не спиться, допоки зоря
Не заколише бузковий світанок.
Ніч накриває цей світ, мов дитя
Мати вкриває, заснувши під ранок.

Закохана в сонце… Чекаю його щоранку.
Хай ніжно лоскоче зап’ястя моє промінням…
Зігріта теплом й надіями на світанку,
Пірнаю у день, розганяючи сновидіння.

Закохана в трави… Хай шумлять крізь думки й тривоги,
Хай у собі сховають мою печаль і сум.
Трави там, зазвичай, де немає чіткої дороги,
Де життя заплітає разом і тишу, і шум.

Закохана в небо… В очах така велич блакиті…
Бездонне і вічне погляд дзеркалить враз.
Під небом одним пролітають століття й миті,
Роки і хвилини. Йому непідвладний час.

Закохана в вітер… Він грає зі мною в лови
І каже – Ти вільна! Чого зволікаєш? Лети!
У снах й наяву влаштовує перегони,
Штовхає вперед, коли вже не сила йти.

Ось так би лежати і споглядати вічне,
Бути тут і тепер, не забігаючи у майбуття.
Бути з серцем відкритим – бажання непересічне,
Та мені це вдається, бо… Закохана у життя!

Боже, я Вільна. Чи я божевільна, Боже?
Життя не спинилось, грайливо в мені бурлить.
І день, наче фільм… У фіналі любов переможе
Над часом і спогадом, над тим, що досі болить.

Здається, я сильна. Чи то мені тільки здається?
У чому ця сила і звідки вона взялась?
Можливо, у ніжності, яка цілий світ обвила
І теплим клубочком на ноги мені вляглась?

Нестримна, рішуча. Я все в цьому світі можу.
Сама – не самотня. Ця самість мені до смаку.
Усі негаразди і труднощі я переможу
І сонцем я буду крізь непроглядну імлу.

Не можу на місці – сто справ і ідей у планах.
За кроком ще крок по сходах, лише догори.
Не гублю себе – знаходжу в нових нірванах,
Коли відкриваю незвідані досі світи.

Підбори чи кеди? Я леді чи хуліганка?
Щоразу я інша, за день граю ролей кілька.
Та бути собою – потреба, а не забаганка.
Якась божевільна?! Чи, все таки, Боже, я Вільна?

Ти пахнеш полуницею і літом,
Дощем ранковим, свіжістю, озоном,
Бузковим і акацієвим цвітом,
Травою скошеною під самим балконом.

В очах твоїх блакить небес гойдається,
Смішинки, мов хмаринки, грають в хованки.
Моє життя твоїх зіниць тримається,
Коли ти мружиш очі сонно-солодко.

Несеш мені в долоньках щастя й радощі,
Обіймами вкриваєш, наче ковдрою.
Сама себе ловлю – впадаю в крайнощі,
Бо ти – мене, не я тебе виховую.

Ти вчиш мене радіти і сміятися,
І пізнавати світ цей без обмеження.
Ти вчиш робити кроки й не боятися,
Любити тишу, спокій, спостереження.

Ти – моя мрія, вимолена в Неба.
Я маю все. Чого мені хотіти?
Ти – є. І більшого не треба.
А ще бузок, і полуниця, й літо…