Галина МирославаПсевдонім

Оповідання з книги ,,Маю Вам сказати”

Шоколадні палітурки

    Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось
працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору
шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед
різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло
налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять
ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним
кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного – улюбленого
кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того
спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, і
пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується
зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як самозаглибленість
синього. Дивишся на полицю – тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який
на певний час допомагає тобі забути про мирське та таке суєтне. Іноді достатньо
лише потримати книгу в руках – і від тихої коричневизни, що не дуже поривається
наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці
наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст,
захований за палітуркою.

    Одного ранку, який, як завжди, абсолютно не рахувався з моїм бажанням поспати
трохи довше, я виткнулась з-під ковдри, зачепивши ненавмисно муркотика, що
похропував побіля моїх ніг, і ковзнула поглядом по кімнаті. Щось було не так, хоча
всі речі чемно розташовувались на своїх місцях. Світло вливалось через
привідчинене вікно звичним способом – не допікаючи. Тонкий запах ранку,
принесений вітром, теж не мав у собі нічого незвичайного, а кімната перебувала в
тому стані охайності, в якому знаходилась перед вимкненням світла на ніч –
жодний павучок не виплів собі помітної павутинки, жодний стільчик не пересунувся
бодай на трохи видну відстань. Та все ж щось відбувалось. Аж раптом я
здригнулась від пронизливого відчуття, що це щось ховається за моєю спиною.
Мить завагавшись, я таки наважилась дізнатись – і рвучко обернулась. Те, що я
побачила, потрясло. Якби хтось раніше мені таке оповів, не повірила б нізащо.
Перед мої абсолютно не сонні очі постав образ, зітканий зі світла, шоколадного
кольору чоловіка – чітко видимий, хоч і був повністю прозорий. Людини як такої не
було. Від цієї прозорої сутності котилося тепло, від чого приміщення хвиля за
хвилею затишнішало і затишнішало, а мою душу наповнювали довіра та спокій. Як
тільки я відчула себе в повній безпеці, мій гість завів розмову. Вона відбувалась
подумки. Про себе я чула його оксамитовий лагідний голос, який тепер
супроводжує мене повсюди. На превеликий жаль, досить часто швидко забуваю
зовнішність одного разу баченої людини, навіть якщо вона мені припала до душі,
почасти буває важко вирізнити її з-поміж інших у натовпі, з якихось невідомих мені
причин потребую добре звикнути до людини, щоб відкарбувати її риси для себе, а
тут відбулись дивні речі – від першого ж моменту зустрічі з незнайомцем я
запам’ятала і його вигляд, і його своєрідний м’який голос, що деколи дивував

басовими нотками. Ми довго ненав’язливо розмовляли, легко перетікаючи з однієї
теми на іншу, наче перебігаючи від літери до літери енциклопедії. Це була відверта
насичена розмова без набридливих думок двох дуже споріднених душ, бозна
відколи знайомих. Тривала вона, як тоді здавалось, неймовірно довго. Час таки
відчутно розтягнувся, бо коли видиво поволі розтануло, виявилось, що минуло
лише кілька хвилин. З того моменту я вже знала, що солод, який залишило це
спілкування, не лише буде постійно зі мною, а я підсвідомо весь час буду шукати
нової нагоди побути в оточенні щойно знайденого друга. Саме так – друга.

    Минуло три дні, видиво не з’являлося. Душа ж моя тяглась до зустрічі. Я
намагалась зрозуміти, що відбулось, чому, де знаходиться цей чоловік, дорогий
моєму серцю, певний час мені навіть здавалось, що він мене зрадив, хоча я не
мала би мати до нього жодних претензій, адже між нами була лише недовга в сенсі
реального часу розмова. Що привело його саме до мене? – думала я. І не
знайшовши відповіді, ще пильніше починала приглядатись до людей, які мене
оточували, прислухатись до голосів. Я пробувала витлумачувати сни, які інколи
пригадувала, а також слухати свій внутрішній голос. Четвертого дня в книгарні
навпроти свого дому випадково побачила низку оголошень про розшук пропалих
безвісти. Погляд ковзнув по обличчях зі світлин. Одна з них, я не могла
помилитись, була його. Телефон розшукувача надавався. Набирання номера не
зайняло і трьох секунд. На другому кінці почувся чоловічий голос. З інформації, яку
вдалось випитати, стало зрозуміло, що мій шоколадний друг – індус, тридцять років
тому народжений в Україні, що має останні п’ять років українське громадянство і
живе тут постійно десь років сім, а кілька днів тому вийшов з дому і не повернувся.
Чоловік, до якого я телефонувала, повідомив мене, що до нього приходили з міліції
та попрохали взяти участь у впізнанні тіла мулата, яке знайшли при в’їзді в місто. Є
припущення, що зниклий був у машині, коли водій не впорався з керуванням. Я
напросилась сходити теж. Отож – через годину ми стояли біля бездиханного тіла,
чомусь без явних ознак смерті. Так, це було саме те тіло, що відвідало мене того
дивного ранку, у крайньому разі, його досконала копія. На запитання: ким він мені
доводиться, я не замислюючись відказала: „Друг”. Мені повірили, нічого не
намагаючись уточнювати. Може тому, що з моїх очей ручаїлись сльози. Не встигла
я прийти до тями, як мені вручили тіло та якісь папери для якихось оформлень,
запитали адресу і разом з індусом завезли до мене додому, ще й занесли в
квартиру та поклали на канапу у вітальні, при цьому підбадьорюючи та нагадуючи,
що у житті кожного є випробування, і що моїм обов’язком є поховати тіло
якнайшанобливіше, бо це не простий смертний з України, а людина з корінням, що
веде до іноземної держави. Хтось з них, мабуть, найстарший за званням, нагадав
мені про відповідальність кожного свідомого громадянина за міжнародний імідж
своєї держави і пригрозив на прощання пальцем.

    Вийшовши із заціпеніння, я певний час ще відходила від упізнання тіла, їзданини по
місту і сусідства трупа, а потім кинулась до паперів. У наданих мені довідках
вичитала точне ім’я індуса, телефони батьків, що перебували на той час в
Індонезії, розшукала міжнародні коди та зателефонувала. Для себе вирішила
сказати так, як було насправді, і прохати допомоги, звісно. Не встигла набрати

номер, як почула: „Дякую, донечко, можеш не переповідати. Вчора Вікрам нас
відвідав. Ми про все знаємо. Дуже просимо до нашого приїзду не ховати тіла,
оскільки наш синочок живий”. Я хотіла продовжити розмову, але на другому кінці
поклали трубку. Не залишалось нічого іншого, як змиритись. Потім були дзвінки від
його друзів, знайомих, близьких і далеких родичів, з турагентства, де він працював.
Всі співчували та питали, коли похорон і чим допомогти. Я записувала номери та
обіцяла дати знати, як тільки точно стане відомо, наразі благала не приходити,
обґрунтовуючи своє рішення проханням його батьків дотримуватись їхніх місцевих
традицій – без них нікого не підпускати до тіла. Індуса я теж, не знаю чому, не мала
за мертвого. Єдине, що мене насторожувало, звідки геть усі знають хто я, чим
займаюсь, та мої приватні номери телефонів, адресу врешті-решт. Це мені,
одверто кажучи, аж ніяк не подобалось – жила собі тихо, непомітно, серед книг, а
тут маєш тобі!

    До вечора я не могла зосередитись, спорадично бралась до якоїсь роботи та не
доводила її до кінця. Потім спокійно присіла біля Вікрама і почала йому жалітись на
себе дурну та на ситуацію ще дурнішу. Заспокоюючись, цілу ніч розповідала йому
то одне, то друге. Він тихо вислуховував – і мені ставало легше. Під ранок я
протерла вологим рушником Вікрамові обличчя та шию, бо мені здалось, ніби він
трошки впрів, навшир відчинила вікна, а не лише кватирки, підклала йому під ноги
валик, щоб було зручніше лежати. Він мовчав, але мені біля нього було добре.
Потягло на поезію. Я читала йому вголос дещо з „Махабхарати” та „Рамаяни”, а він
уважно слухав. Мені забаглось розшукати збірки з віршами індійських поетів, серед
своїх книжок познаходила усе, що лише могла, починаючи від Калідаси, і
продовжила читати. Були тут і Валі, і Мірза Галіб, і Ікбал, і Тагор, і Аббас, і мій
улюблений Вікрам Сет. Коли мені привиділось, що мій друг втомився, я ввімкнула
один з індійських фільмів, який дивом зберігся у мене. Насправді ж не особливо
люблю індійські стрічки, але йому, я була того певна, вони до душі. Не знаю як
довго тривало моє спілкування, одначе я часом провалювалась у дрімоту, а потім
знаходила себе у незвичній позі біля ліжка, усміхалась, стріпувала з себе
знетямлення і читала далі.

    Невдовзі приїхали його батьки, вони відвели мене в іншу кімнату, поклали спати,
тому нічого не можу пригадати. Коли я прокинулась, його не було, вони пояснили
мені, що його душа час від часу покидає тіло. Цього разу вона заблукала, і тому
вони забирають Вікрама з собою, бо душа ще мала би навідати рідний дім. Якщо ж
за найближчі три дні вона не повернеться, доведеться тіло спалити, а попіл
розсіяти. Якщо ж навернення відбудеться, то оскільки вже минуло більше, ніж три
дні, він ніколи не буде такий, яким був. У вас, сказали вони мені, це називається
божевілля.

    Тепер я живу разом з батьками Вікрама, щодня відвідую його у будинку для
психічно хворих. Його кімнату я обставила меблями кольору шоколаду. Нанесла
сюди книжок з шоколадними палітурками. Вивчила малаяльську мову, якою тут
спілкуються. І до нього теж доводиться говорити його рідною, бо мою він не завжди
розуміє як слід. Зрештою, взагалі він мало що розуміє правильно. Хоча інколи й

мені важко себе зрозуміти. Може, я теж не зовсім здорова?! Може тому він саме до
мене тоді приходив?!

(Зі збірки ,,Світів невичерпних душа”, вірш опубліковано вперше в газеті “Просвіта” 1994 року)

Дитина

Розпукнеться.
Ти витечеш із лона
З рікою захисту й достатку.
Законна спадкоємице життя,
Законна Ладо сталого порядку…
Нехай спочатку
Призібрана, поморщена, сліпа.
І світ цей – відкриття й невідкриття.
Де все таке знайоме і чуже,
Де хтось танцює па-де-де,
А хтось, піднявшись, знов

Впаде.
Ти випурхнула.
Все.

І ти шукаєш голосом тепла,
Розпачливо благаючи рятунку,
Хоча б напитись помічного трунку,
Якщо не радості сповна.
Крий Боже, щоб ще раз
Ти так колись волала,
Бездомно, одиноко задихалась

Ковтком свободи і життя.

Так, ти – людина.
Туго затягнена шкірою, як барабан,
Оперезана ременем часу, відведеного тобі,
Під ударами долі
Стискаєшся,
набираючи голосу всередині себе
Для вибуху назовні.
Так, ти – людина,
Частина простору, що обмежена серцем своїм
І впольована словом.
Всюдисущим.
Барабанними ударами долі покльована,
Щоб неміряним відзвуком звитися,
Пробуючи стати впрост.
Ти – людина.

голосом
земля вистелена
птах птахові на крила наступає
поки не злетить
поки не пронесеться
проз прозу
з човнів вух воду вихлюпає
і на мовчазній хвилі губ
завмре
наступає
поки не навчиться
з повною довірою дивитись на сонце
без страху тіні

Твого тепла падучий п’янко квіт,
Розводить вуст солоні небозводи.
І вигнута півмісяцем у ритм,
Ти – первісна.
І витончена в подих
Тонким звиванням талії, плечей,
Колоссям пальців,
Грацією, блиском.
У танці часу ти – земна колиска
Й опора вічності розхитаних очей.

тобі подобається йти
собою переймати вітер
стаючи декою
на сни
скидатись
з ними мліти
то посеред жагучих хвиль
то кораблями на глибинах
підводними
під в’юнний штиль
зринаючи
у луни линуть
тобі подобається йти
поволі танути у слові
безмежнучи
час
тче
роки
а ти їх сієш від любові

Жив колись в одному царстві,
Не простому, а лицарськім,
Цар, не дуже вже й великий,
Десь завбільшки з черевика.
Кажуть, був він не то саксом,
Не то шведом, мав він таксу,
Коней мав, палац, картини,
Їздив часто, без упину,
Оглядав свої маєтки,
Успадковані від предків.
Кажуть, був той цар печальний,
Тихий був, сентиментальний,
Трохи надто романтичний,
Що царю не зовсім личить.
Але коні – що за коні:
І булані, і вороні,
Чалі, красі та гніді,
Гливі, в яблуках, руді,
Сиві, білі… Слід згадати,
Щоб побільше їх назвати.
Гривані та безгриваті,
І рахманні, і дичкаті,
І поважні, і баскі,
І покірні, й ворозькі.
Вміють гопки, вміють ристю,
Знають „гейта”, знають „вісьта”.
Тільки гира — і-го-го,
Вже зірвались за село.
Там пожумрають травиці
І поп’ють з джерел водиці.
І було б усе чудово,
Якби в царство те казкове,

Наче пташка до гнізда,
Не прискочила біда.
Першими відчули коні
Щось неладне. У загоні
Стали сумом сумувати,
День за днем лише мовчати.
Й такса все сидить на ґанку,
Скиглить звечора до ранку.
Хлипає. Бува, трясеться,
Аж цареві пука серце.
Мало їсть тепер небога.
Що робити? На підмогу
Кличе бахмата швидкого,
Чи не знає що й до чого.
Кінь похнюпився та зблід,
Мало знає кінський рід.
Такса ж тільки ревно плаче.
Гарячкує цар, одначе
Все ж велить: „Дуби рубайте
Та рови як слід копайте.”
День і ніч майстри ладнають,
Добудовують, рівняють.
Вже й мости нові підняли,
У всю довж шляхи проклали.
Хвіртки й брами теж готові
Із заліза та дубові,
Із засувами, замками,
Тристоронніми ключами.
На запас – каміння, порох,
Стріли, списи, різний мотлох.
Мужів сильних відібрали,
Все до цятки врахували.
Рада старців теж не спить,
Радить, що і де робить.
Човни стали майструвати,

Весла нашвидку стругати,
Щоб готовими були
Захиститись від біди.
Ґрунт потрохи занедбали,
Поросло зело, де мали
Відбірні поля яринні.
Що поробиш, чи ми винні?!
Коні в стайнях дичавіють.
А гуляти і не сміють.
Вже й не снять погарцювати,
Дрібошити чи ступати.
Кращих хоч беруть до воза,
Щоб служили для розвозу.
Рідко й цар до них заходить,
Не завжди тепер виходить.
Пустопаш не випускає,
Не сідлає, не плекає.
То й огнисті присмирніли,
А плямисті – посіріли.
Їм би вискоком в овес,
До трави допастись… Де ж!
Гучать сурми до роботи,
Не про них людські турботи.
Досить того, що помиті,
Сіно є, вода в кориті,
Позатикані всі шпарки,
Ані зимно, ані жарко.
А тим часом у селі,
На відшибі між полів,
Об’явився чоловік,
Що давно забув свій вік.
З бородою, як стіною,
Та з торбиною цупкою.
Має він штани протерті,
Просить їсти, щоб не вмерти.

Як дадуть – не їсть, ховає,
Тільки воду попиває.
Потім знову йде у поле.
А то людям очі коле.
Хочуть знати, та без жарту,
Як проходить він крізь варту?
Звідки він? Та йде до кого?
Де лежить його дорога?
Спершу бочились від нього.
Потім звикли ніби… З того
Все й почалось. Мовби просто,
Без наруги та без злості,
Уночі, коли йдуть спати,
Стали коні пропадати.
А на ранок, як світнуло,
Коні є, все так, як було.
Та занадто вже пустують
І звертань до них не чують.
Цитькали до них, кричали,
Доконечне перестали.
Це нічого не дає.
Може бити? Шкода. Все
Доокола так, як слід,
Мабуть, коней мучить дід.
Гай-гай-гай! Коби то знати,
Щоб не просто ґвалт кричати.
Не на віру! Бог боронить!
То не жарт, то триста коней!
Якби різками хлящав,
Чути було б між отав.
То хіба вони плазують
Аж за царство, де вартують?!
Думали собі, гадали,
Поки коні не пропали
Вже назовсім, назавжди,

Тільки хто би знав куди.
Де кобилки, де лошатка?
Залишилась тільки згадка.
Цар аж хильці став ходити.
І хиріти, і марніти.
Потягнувся до вина –
Порожніє геть казна.
Бо вино – то знає всяк –
Справжня трута. Позаяк
Коней військо йде шукати
Пішаком. А в тих палатах,
У затемнених покоях,
Наложити головою
Обіцяють його вої,
Але коней із собою
Привести сюди назад,
Щоб цар був безмежно рад.
Бо ті коні – справжні коні:
Скачеш одвукінь, то жоден
Не відстане, не зіб’ється,
Огир то чи кобилиця.
Цукор лижуть просто з рук,
Очі перлами навкруг
Сяють, грають, мерехтять,
Заворожують, манять.
Якби навіть осікались,
То швиденько б поправлялись.
Сіно, трави та овес –
Їм смакує корм увесь.
Вміють коні копитами
Танцювати до нестями!
Ще й розпушують хвости!
А як вміють вплав плисти!
Як здіймають вгору гриви,
Повні величі та сили!

Хтось мов чапелька чвалає,
Хтось, стрімкий, орлом сідає…
Блиск від шкіри, кінський пах,
Шиї, ноги – справжній смак!
Такса ж горе ділить з паном,
Пестить він її, як панну.
Тільки їй смачні наїдки
І свої, і хтозна звідки.
Сам купає у купелі,
Сам розчісує кучері.
Та по ночах сняться коні.
Відгульні, без сідел! Воля!
Грають коні, землю б’ючи,
Як згадає — серце мучить.
Сняться вольні пасовища,
Де трава голів повище,
Де пахнота серце крає,
Де земля розмаєм сяє,
Де цар верхи на баскому
Скаче день і ніч без втоми.
Хутко стали дні минати,
Такса почала линяти,
Сиплеться жмутами шерсть,
Ще нудніше відтепер.
Ось і військо повернулось,
З лиця спало, геть зігнулось,
Вкрай обкурене шляхами,
Вщент заморене гадками.
Очі долу опускає,
Тільки скоса позирає.
А за військом йде дідок,
Наче маковий чубок.
Вправно, гарно, мов танцює.
Мабуть, дід той щось мудрує.
Цар як вгледів, так і зблід.

Ухопившись за живіт,
Сів на дзиґлику дубовім
І завмер напоготові.
Обережно, з пів поклоном,
Дід спинився біля трону.
І таке прорік протяжно,
Дуже чітко та поважно:
„Або – такса, або – коні,
Швидко вибирай сьогодні”.
Цар одразу скрикнув: „ Коні!
Я кохаю їх. З собою
Ти привів усіх? Кажи.
Як я скучив, як тужив!”
Тут одразу дубленисті
Та жовтавозолотисті,
Карі, сірі, ще й брунатні,
Мов вельможі дуже знатні,
Затопили цілий двір,
Хоч очам своїм не вір.
І запряжені, й без пут.
Поусюди там і тут.
Коні славні, любі, милі,
Навіть паконі у силі.
І обнюхують носами.
І обмахують хвостами.
Шиї вгору підіймають,
Гриви врозтіч розкидають.
Скільки радості та дива!
– А що такса?
– З неї діва
Найпрекрасніша постала,
Так, що сонцем обійняла.
Отакої ще краси
Цар не бачив, хоч бери
Та лети назустріч. Очі

Тягнуть поглядом дівочим,
Стан — мов стелиться весна
І голубиться… Та ба,
Цар не бачить, цар не чує,
Вкотре коней знов рахує.
З кіньми так і залишився,
Дід став голубом і звився,
Юнка теж пірнула в небо
Горличкою. Мабуть, треба
Вже казати вам бувайте
І мені. Не забувайте

Про царя, про таксу, коней
І про тих, хто світ боронить
Від біди та від напасті,
Бо без них – хіба пропасти.