Діана Анджейчик

Спогади вертаються раніше за птахів —
В лютому, знебарвлені, за вікнами вони.
Вдома не сховатися, надворі — поготів.

(Місто оголошує свій перший карантин)

Вирій не приваблює блукаючі думки —
Ходять коридорами занедбаних квартир.
Губи замуровують мереживом цупким.

(Вулиці мов аркуші, сліди — їх кращий твір)

Мовчки додаю туди вервечку власних слів:
Зрештою, нікому з нас від себе не втекти.
Висновки докурюю при вході на щаблі.

(Повно цигарок іще в осінньому пальті)

Жодної не знайдеться для часу крадіїв —
Годі брати слухавку, промови рятівні
Є найменш доречними, щоб спокій зберегти.

(Іній не маскує біль — розтане навесні)

Ввечері з’являються палаючі птахи —
Дім картонний попелом розвіюють в мені.
Зранку я полегшаю на декілька гріхів.

(Місто відбудоване занурюється в сніг)

Ми — рядки ненаписаних віршів,
ми — чиясь беззмістовна нудьга.
Надто класні, щоб автор облишив,
і не досить — щоб нас дописав.

За сюжетом між нами щось більше,
у житті — проковтнув язика.
Чи помітив, що ти мене нищиш,
що мовчання — це крига тонка?

Нас словами припнули навіщось
до четвертого знизу стовпа.
І кружляє той ритм, мов ігристе,
але танців не хочу вже я.

Прибери знаки оклику з тиші,
геть з паперу, навік — з олівця!
У чернетці, що поверхом вище,
потопає кімната твоя.

Ти фінал невблаганно пришвидшив
і мене в сторінках поховав.
Це нічого, бо автором віршів
від початку завжди була я.

Спробуй збагни суміш жанрів
У моїй на диво
Вигадливій голові.
Щойно здобув — знову втратив.
Відтепер у жилах
Вирує коньяк терпкий.

В ліжку моєму безхмарно,
Та не всім щастило
Позбутись хмар у мені.
Трунку твого полонянка —
Володію тілом,
Вустами збуджую сни.

Спрагло ковтнули кохання —
Без страху, без міри
Пошились у дурні ми.
Може, колись ти був гарним
І слухняним звіром,
Що згодом собі набрид.

З ним кожен дотик задарма,
Хоч заледь впустила
До серця когось з чужих.
Вдвох роздягнемось до карми —
І прикрасить килим
Палких обійм оксамит.

Чула, останнього разу тебе
бачили на карнавалі Марді Гра.
(Чи набридне тобі втішатися,
Чи набридне тобі зловтішатися?)
Срібне від фарби сплетіння ребер —
У пристрасті часу ти не гаяв дарма.
(Чи властиво тобі вважатися,
Чи властиво тобі розважатися?)
Дуже охоче ганьбили себе
страченням чеснот шляхом тисячних зрад.
(Чи соромно тобі вмовлятися,
Чи соромно тобі домовлятися?)
Свідчить наочно твій сталий сюжет —
Із чарами впоратись зміг би навряд.
(Чи достатньо тобі спиратися,
Чи достатньо тобі опиратися?)
Ігри з вогнем напували тебе
спалахом барв впереміш з сяйвом свічад.
(Чи належить тобі скидатися,
Чи належить тобі прикидатися?)
Хаос у вухах дзвенить дотепер —
Ти втратив мене серед зваб дефіляд.
(Чи болісно тобі збуватися,
Чи болісно тобі позбуватися?)
Наче востаннє, благала тебе
встояти осторонь свята Марді Гра.
(Чи завадить тобі вслухатися,
Чи завадить тобі дослухатися?)
Попліч жагучих тіл мій пульс комет —
Вранішній піт викрив сновидь маскарад.
(Чи траплялось тобі звертатися,
Чи траплялось тобі повертатися?)

Я розкладу пасьянс на твій Чумацький Шлях,
На вишиту світами скатертину.
Ти не здивуєшся і не спитаєш:“Як?”,
Бо ж сам з орбіти соняхів прилинув.

У парнику тамтешнім зоряний врожай
Плекав ти, щоб достиглі насінини
Допомогли тутешнім з вибором бажань,
Змінили хід подій завжди незмінних.

В дитинстві я читала долю по сльозах
Олії з галактичної стеблини.
І майорів привітним цвітом жовтий стяг
Планети, що у сонечок на спині.

Та обпекла найближчі мрії наднова,
До чорної діри став курс на зміни.
Тож хай би хто і скільки злагод обіцяв —
Однаково усім колись загиблим.

І білий пух світила заховав між хмар,
Кометами джмелі вдарялись в стіни,
Бо їх супутник більше цінував свій скарб,
Аніж той край, що спільно ми створили.

Тепер ти тут — п’єш чай на місячних ланах,
В пророцтвах визираєш зниклі тіні.
Чи мало сенс стирати Всесвіт жартома,
Щоб дійсно я була “твоя єдина”?