Юлія ДемчинаПсевдонім

– Цього більше терпіти не можна! З цим потрібно щось діяти!
– Не ми це розпочали! І втручатися не маємо права!
– Але ж якщо ми так і сидітимемо склавши руки, все людство
загине…
– Ніщо не вічне… Вічним було лише земля і небо… Але
людство і їх змогло забруднити, як і свої нікчемні душі!
– Як же наша клятва?! Ми ж повинні захищати людей!
– Людей? Де ти востаннє бачила людину? Вони вже давно
перетворились на… Хотіли стати королями… от і отримали
корону над головою…
– Як ти можеш таке казати? Людство достойне жити далі!
– Назви мені хоча б одного достойного ймення Людина.
– Іванов Сергій. У нього чарівна сім'я, діти… Працює людина
зранку до ночі…
– І за місяць з'їдають десять Божих корів.
– Сидоренко Анна, до церкви ходить кожної неділі.
– А по понеділкам до кума свого, доки чоловік на роботі.
– Гайдученко Михайло церкву добудовує.
– Так, є й такий в моєму списку. На гроші, які поцупив у своїх
же…
– Джон Тейл усиновив одинадцятеро дітей. Дав їм опіку і свою
любов.
– Заради грошей він їх взяв, що держава на них виділяє.
– Маргарет Дублін лікує людей двадцять чотири години на
добу.
– А потім сором'язливо просить за це невеличку подяку у
розмірі трьох неоподаткованих мінімумів… Можеш далі не
продовжувати, кожна людина з будь-якої точки планети вже
потрапила до мого списку. Вони самі натиснули цю точку
відліку… Страшного Суда не оминути!

– Ні, я не вірю, що це кінець! Мусить бути якийсь вихід. Ти ж
можеш я знаю!
– У сорок п'ятому ми втратили двох наших, у дві тисячі
чотирнадцятому ще одного. Нас залишилось дуже мало, не
впевнений, що щось вийде.
– А як же діти? В чому вони винні?
– Не мені тобі пояснювати, що за гріхи батьків розплачуються
діти…
– То давай хоча б спробуємо.
– Що ти пропонуєш?
– Чорну раду!
– Зараз це дуже небезпечно, нас можуть викрити…
– Ми можемо зустрітись між світами. Ти перекажеш іншим.
– Гаразд, сьогодні опівночі ти повинна піти на цвинтар, але
пам'ятай: озиратись не можна! З безіменної могили візьмеш
квітку і дмухнеш на неї тричі, з'явиться чорний кіт, він і
приведе тебе в потрібне місце. Ми чекатимемо на тебе…
Тут зв'язок обірвався. Вона все зробила, як те звелів Михайло.
Дорога до цвинтаря була дуже складна. Вся нечисть
намагалася її зупинити. Навколо діялось таке, що не можна
було б описати словами. І тільки коли було прочитано всі
молитви з Біблії,починаючи «Отче наш» і закінчуючи
«Богородіце дєво радуйся», все зникло. Довго шукала
безіменної могили, як наче її хтось заховав. Нарешті згадала
про Емануїла, який був звинувачений у всіх сімох гріхах. Ще
змалку він ріс, як бурян'ян при дорозі. Підлітком потрапив до
поганої компанії, почав вживати наркотики, алкоголь. В
двадцять років потрапив до в’язниці за вбивство. Але там
знайшов собі товариша, завдяки якому не лише вдалось вийти
достроково, а ще й пробитися в політики. Емануїл думав, що
тепер перед ним всі дороги відкриті, що тепер, нарешті,
заживе. Думав, навіть, стати на путь істинний. Та де ж там…
Горбатого могила справить. На три роки хватило бідолахи. А

потім знов за своє… Колись прийшла до нього жінка вся в
сльозах. Просила посприяти. Матері потрібні були великі
кошти на операцію. Наш Емануїл, звісно, пообіцяв, що
зробить все, що від нього залежить. Та замість цього одурив
бідолаху, сказав, що коштів зараз немає, треба почекати. А
сам собі купив новеньку автівку, гарну таку, ще кращу ніж у
кума. Як же він тоді радів…Совість? А що совість?! Всім не
допоможеш! Та на цьому його лиходійства не закінчились.
Прагнучи піднятись все вище, він не міг і порахувати скільки
невинних душ загубив. Та кожній катюзі по заслузі. Поїхав він
якось відпочивати за кордон, катався на розкішній яхті, як
раптово почався шторм і вкоротив йому віку. Знайшли його
тіло через місяць, вже невпізнаване. От і поховала, як
безіменного.
Шукала вона його могилу дуже довго та, немов якась сила,
навмисне не давала її знайти. Тоді було вирішено знайти
Гектора, того, що власні діти відмовились хоронити. Замолоду
був він поліцейським , проте і він не зміг протистояти владі
грошей. Зіпсував він долі скільком людям… Одного разу
підкинув наркотики своєму ж двоюрідному брату, за що той
отримав чималий термін. Та йому вдалось втекти… Звісно, що
одразу ж він навідав свого родича, здійснив самосуд і
застрелився. От і лежать тепер поруч, по сусідству. Тільки у
ув’язненого є ім’я, а поліцейського поховали, як собаку, коли
довідались про всі його махінації.
Багато їх було таких… Безіменних.. Та в ту ніч, всі вони
немов кудись зникли, наче хтось накрив їх темним
покривалом і дуже сильно намагався приховати. Вже майже
почало світати. Потрібно було якомога швидше знайти…
Раптом згадала про останню, ще свіжу. Там був похований
Ярема, колишній мореплавець. Все в нього було: і дружина, і
діти, і грошей вдосталь. Жили – не тужили. Будинок гарний,
великий, садок позаду нього, а худоби… не злічити. Чотири
автівки, для всіх випадків. Та от для рідної матері не знайшов

він місця в цьому домі. Померла старенька в заміській своїй
халупі наодинці. Поховали її сусіди, думали, що родичів у неї
не було. Чи то з нудьги почав Ярема в чарку заглядати. Не
встиг і опам’ятатися, як став безхатьком, а діти ,проходячи
повз нього відвертали очі, дружина – вийшла заміж за
ліпшого друга. Здох, як щур під сміттєвим баком,
поповнюючи список безіменних могил на цвинтарі…
– Ну ось він нарешті. Знайшла. Та квітки ж нема на могилі,
жодної, самий бур’ян. Розгледіла біля хреста траву, що щойно
зацвіла. – Ну, може, вийде. Зірвала і зробила все,як то велів
Михайло. Ну ось і кіт. І раптом вир… Відкрила очі… Всі
свої…
Ну що то далі було, не можу я сказати вам, пробачте, любі
читачі, таємних знань не можна відати нікому…
– Відкривай очі, можна вже.
– Ах, Анно, як рада бачити тебе. А де Михайло?
– Немає його вже! Він ту корону одягнув на себе.
– А як же людство? Ми його врятували?
– Не можна врятувати тих, хто цього не бажає. Ми лише
відтермінували. Та Страшний Суд відбудеться! І вже тоді, усі
вони будуть безіменні!