Дар’я Загребельна

Ті ж самі помилки, дівчинко,
Ти знову робиш ще гірше.
Ти хочеш стати його частинкою,
Та він лише герой твоїх віршів.

Що ж попереду, знову лиш розпач?
Що ж утримає дві несумісності?
Що ж писати, як думки линуть врозтіч,
Всупереч нерозгаданій дійсності.

Знову вигадала химерне майбутнє,
Знову зрадила власний закон.
Знову слабкість розчинила у буднях
І одвічний у ньому полон.

В ньому море не знає меж,
В ньому просто немає дна,
Ти ідеш під ніж соцмереж
Ніби зАвжди була одна.

Впритул до закінчення сцен,
Впритул ніч дихає в спину,
Він сам лізе знов на рожен,
Кожен день, і роки, без зупину.

Загубилась у ньому й втонула,
Знов лишила свою половинку.
Незаповнені ніким клитинки
Вже давно під віковим мулом.

Ті ж самі помилки, бачиш?
Ти знову його втратиш?

Моє кохання, мáбуть, безмежне,
Або надзвичайно безглузде.
Бо стало чогось залежне
Від того, хто ніяк не відпустить.

Моє серце, мабẏть, завелике,
Хоча ні, ти все уже знищив.
Вмить усе зробилося диким,
І не можна дістатися ближче.

Ти, здається, чиясь фантазія,
Що чомусь мене шантажує.
Ти моя вже четверта стадія
На межі, де ніхто не врятує.

Моє кохання мене ж добиває,
Бо не вивезу стільки я сліз.
Землю з під ніг вибиває
Сильний біль, який ти не довіз.

юність не буде вічною,
кохання закінчилося вчора.
ти не була святою –
гріхи ж не ховають за штори.

такі молоді вісімнадцять,
а тріщини вже повсюди.
коли роки пролетять,
залИшаться лиш етюди.

постійність грається в хованки,
рівень напруги зростає.
до нього нескінченні сходинки,
а час чимдуж долю гортає.

юність іде за лаштунки,
забирає вогонь з очей
і минулий вантаж з плечей,
аби в тридцять не мали рахунків.

допоки всередині б'ється,
допоки дихати сила –
заражений вогник в'ється
і йти я його не просила.

ㅤㅤㅤㅤㅤ
ступати непевні кроки
ти можеш, допоки бачиш
шалені погляду збоку.
лиш ніж у спині не пробачиш.

ㅤㅤㅤㅤㅤ
ділися своєю пітьмою,
дай ковточок цієї отрути.
ти станеш моєю тюрмою,
бо це лиш частина спокути.

ㅤㅤㅤㅤㅤ
не бійся ставати янголом
у сірих буденних людях.
носи свою темінь у грудях,
аби та не гуляла по скелях.

здалеку – очі карі
трохи ближче – безкрає море.
вже давно відлетіли зграї,
та чомусь через тебе я хвора.

засинаючи, взлітаю над прірвою,
і не падаю – раптом ти зловиш,
голубкою лину я сивою,
зранку думаю – раптом подзвониш.

забагато у мені твоїх рук,
скоро осінь накриє Одесу,
а я досі чую твій стук,
ніби вітром повз тебе пронесло.

потяг зухвало забрав мою душу,
за вирієм везе геть, назавжди.
відсутність твою пробачити мушу.
нема сенсу шепотіти "зажди".

жар спада, бо самотність лікує,
хай лиш посмішку, душу хтось ліпший,
польоту глибинами справді бракує,
твої ж очі носитиме інший.

в очі дивитися і не дотягнутись,
сильно п'яніти, в тобі я – безмежна.
ми не змогли, нажаль, розминутись,
інакше я була б обережна.

війна протирічь – потонути у небі,
до краю агонії – дотик.
все, що я маю, то дози потреба,
тебе, мій єдиний наркотик.

кінцева – то омут без антидота,
ломка ховає безбожно.
не дихає той, хто у кого нудота,
у кого все вже порожнє.

крах стін. війна без початку
залишила по собі безсилі тіла.
остання від мене полетіла стріла
і все. я поставила крапку.

мене не можна рівняти з іншими,
я не граю в подібні ігри.
мої мрії могли бути більшими,
але через тебе всі збігли.

мене не можна рівняти з іншими,
я не граю в подібні ігри.
мої мрії могли бути більшими,
але через тебе всі збігли.

мене не можна кохати як інших,
цілувати й торкатись шаблонно.
нехай у тебе багато колишніх,
у мені ти втонув безборонно.

ㅤㅤㅤㅤㅤ
я не вони, затям це,
така я одна, не цінуєш?
замовить б на захист хоча би слівце,
та не буду, допоки існуєш.

ㅤㅤㅤㅤㅤ
мене не можна рівняти з іншими,
інакше назавжди втратиш.
та я буду не просто колишньою,
а коханням, за яке ти заплатиш.