Даніела Тороній

духмяний дощ й занадто 
тихий ранок. 
кроки на асфальті ледь живі. 
і мов нестримні
шапочки
кульбабок
лягають тіні 
ніжно
до землі

ти ловиш світ й не можеш 
мить
спіймати.
торкаєш сонце кінчиком
руки. 
і ось дерева, вбрані в сиві
шати, 
лоскочуть твого
неба
береги

геть тліє вечір, думки
замовкають. 
без злості, без лику глухих
протиріч. 
ще трішки й крізь чергу
попадем до
Раю, 
відвертості снів
що подарить 
нам
ніч.

Життю вже більш нічого не потрібно,
Лише красу та трішки доброти.
І гнів щоб зник без тями і безслідно,
Бо люди – мов натягнуті дроти.

І душі в них жорстокі та тривожні,
Й серця немов несправжні, а скляні.
І в головах далеко не вельможність,
А лиш високі гордості стовпи.

Увімкни темряву і полети як пил,
Пофарбуй свідомість у незнаний колір.
Ти – людина й без багатства, крил,
Ти є той у кого власний говір.

Вимкни тишу й просто підіймись.
Підіймись туди, де чути зорі, 
Де в обіймах ночі неба вись. 
Підіймись туди, де звик ти будь собою…

І знову буденність: 
темрява, світло…
Думки всі як завжди проходять
крізь вікна, 
а голос 
крізь стіни…
Хіба це дарма?
Молитва любов’ю твоя
зацвіла.
І вже вмить 
в е с н а

Ти хочеш вдихнути той смак, 
А він наче в такт
без певних
ознак
стає зовсім інший…

І знов все не так! 
Хоч ти святий, 
хоч ти 
грішний… 

Світ вміє зникати з-під ніг. 
Сповільниться темп, 
прискориться ритм
твого серця.
І ти, наче янгол живий,
воскресиш 
надію, що в грудях 
давно вже 
не б’ється.

і знову цей зимовий вальс
сердець.
вони відчувають стан
невагомості,
нестримний потік свідомості,
і дещо, що важливіше за тисячі
герц.

снігова заметіль. ти в ній
став прекрасним
наріжним каменем,
племенем,
що відділяє «можливо» й
«напевно»,
даремно.

дорога до Голгофи
чи до себе?
це майже одне і те ж.
ну ось, подивися в небо,
хіба там немає
меж?
сузір’я, плеяди, молитва…
постійна запекла
битва
себе і реальності.
жах!

буває часом зриває дах,
і не можеш нічого
вдіяти.
залишається тільки мріяти.
сіяти
спогади
/квіти/,
незважаючи навіть на
в і т е р

знаєш, коли тобі добре –
не пишеться. 
та, можливо, щось і 
залишиться,
можливо, комусь таки вдасться
змусити
ходити по стінам, 
плакати, 
рвати на собі 
квіти, 
та давно вже минуло те
приторне
ніким не забуте
л і т о

і ми вже не діти.
згадуєм.
хвилини прасуєм, 
складуєм…

/годі, давайте почнемо
жити!
садити ті кляті квіти.
любити.
і просто бути 
щасливими, 
поряд навіть із 
зливами/

перше березня, та сама п’ятниця
певно, це був найдовший тиждень
моєї весни.
я ходила попри будівель, наче їх
власниця.
я ходила попри них довго, а десь поруч
вештався й ти…

я співала собі колискові після сніданку
і блукала поміж кав’ярень інших світів.
геть забула про кави стару
філіжанку,
що охолола через нав’язливі
подихи слів.

доволі жива, вже не та, що хотіла
тікати.
краще всередині бути без втрати, та носити
на собі втому,
не впустити свій розум далеко-далеко
за ґрати,
а одразу вловити той запах
терпкого
наполеону.

подаруй цій осені себе повністю,
подаруй їй барви своєї совісті.
дай сонцю знов торкнутись повік.
і не встигнеш помітити, як будеш навік
ним розбещена.
ти напевно вже вкотре приречена
стати гордістю спогадів.
і хоч як би не було важко,
скільки б не було здогадів…

ранковий туман геть затьмарює розум.
чашка зеленого чаю і аркуш, наповнений
прозами.
купа несказаний слів, зворушених сивими
грозами…
все це турбує до болі знесилене тіло,
все це не те, що від осені ти так хотіла…

і нехай вулиці встелені кількома
килимами,
нехай вірші знецінені сотнями зайвих
обрАз,
та кілометри нас обіймають думками,
а долоні просочені твоїм запахом милих
фраз.