Це так дивно… Я у тому, старому, житті ніколи не чула й не бачила,
Як зірки спалахнули, спеклися і попелом зникли в матерії темряви.
І як сонце, шалене від люті, все вкрилося білими хижими пащами.
Ми тоді не злякалися. Бо були заховані всі під чорними землями,
Під родючими милями. Ми були невблаганні, незграбні й знедолені
І дивились з підніжжя прадавніх віків, запрокинувши вибриті голови.
А легені наповнював запах з дитинства. (у повітрі пахло фенолами)
У повітрі пахло гуашшю. І ставала за правду невпізнана помилка.
Ми блукали мерцями, до істин і культу підносячи наше невігластво.
Ми губили себе, одне одного, змісти і (всього щасливого зречені)
Одинокі стояли. Лежали. А ледь що відчули — за хмарами бігли ми
І сплітали безглузді й безсилі слова у наївні обірвані речення.
Ми були наркоманами. Ми були Іісусами. Ми були навіть Юдами!
Хай нам, всесвітом проклятим, грець! Ми закуті містами. Ми — люди
нелюдяні:
Зупинилися в часі, як дим в янтарі. А як визрієм — першими будемо
З тих, хто ступить у лоно колиски життя, але так і не станемо мудрими.
Тумани тиняються, як сновиди вночі.
Ти від нас відпочинь,
Земле, що вкрилася кригою звільнених душ.
За сонцем, зірками і місяцем руш.
А дикі ліси причаїлися хижими пащами.
Ми станемо іншими. Станемо кращими.
Ми станемо скинутим вогнищем попелом,
А очі від спогадів робляться мокрими.
Полиш цей відкритий у вічність світанок.
Зціли всі прадавні, негоєні рани.
І всесвіт віддячить, очистивши карму.
Зів'ються всі змісти. Зів'ються думками.
І більше не буде своїх і чужих.
Ні болю, ні зради, ні всіх інших лих.
Ми йдемо туди, де осердя доріг
З'єднались у вузол – від сліз оберіг.
День, коли ти потонеш у власному димі і світлі,
Він настане не скоро. Колись, коли сонце згорить.
Коли чорне намисто гарячої ночі осліпне.
Коли декілька вічностей стиснуться в крихітну мить.
Подивись. У морях потонула твоя біла стрічка.
У повітрі розчиниться розум. І зійде вогонь.
Ти ніколи не втратиш зв'язку зі сліпим потойбіччям,
Що тече між твоїх вкритих сіллю і попелом скронь.
Визрівають нежиті літа. Ти ідеш, де нелюдно.
Твій ліхтар розчинився у небі, між снів і зірок.
Не лютуй. Заспокойся і дихай. Тобі стане мудро.
Краще так – коли світ не почує невпевнений крок.
Хай тече в ліс туман. Лиш тебе на шляху оминає.
Там земля збожеволіла, збуджена лоскотом крил.
Ти народишся знову і знову, все далі і далі
Від своїх найтепліших, найперших, прадавніх могил.
Ти втрачала вогні тих, хто був на зорі, на початку.
Ти боялася з ними втрачати частини себе.
Малювала на серці і розумі полум'ям гратки.
Намагалась не чути, як хтось підсвідомість шкребе.
Де їх душі? Чому ти не здатна себе відшукати?
Місто вкриє туман, що надмухує ввечері ліс.
Там, у ньому, одвічно блукає твоя перша мати.
І примара тебе. Сивий образ. Свідомості зріз.
Десять світанків розмиють у ріки дороги.
Десять світанків промінням обпалять весь світ.
Ми перетнули останні здоланні пороги,
Ми розчинились. Розбились об камінь і лід.
Вітер гуляє і долі ламає. Співає.
Спечене сонце розлито на шкіру долонь.
Холодно. Зорі збираються в ластівок зграї
І відлітають крапками в розмовах зі скронь.
Світ розколовся на друзки, нечутне й свідоме.
Світ розлетівся на атоми. Вислизнув скрик.
Ти не виходь. Зупинись. Залишайся удома –
Там сім морів і останній живий материк.
Десять світанків стоять, наче вісники смерті.
Десять світанків загострюють лезо буття.
Ми відчайдушні. Розбиті. Потворно-відверті
Ті, що зреклися себе і свого почуття.
Колесо котиться. Ще повільно, тихо й непевно.
Нові соки насичують нові трави й дерева.
Все інакше. Все чисте і в скронях ще мертво і темно.
Все крихке і бентежне. Тендітне. І Все ще непевне.
Світ народжує світ. Розчиняє у всесвітах шкіру.
Розриває зв'язки. Розриває реальність. Мінливо
Павутинки малюють блискучі мости через прірву.
Металеві мости. А у небі клубочеться злива.
Перша злива. В якій ненароджене сонце остигне,
Буде битись в долонях. Як серце. І буде відлига.
Щось шепоче. Так ніжно… Не чую. Іще зовсім тихо.
Невідчутно за болем – у душах розтріскалась крига.
Зорі просипались крізь мої очі.
Всі — як уламки далеких світів.
Кожного вечора й кожної ночі,
Кожного ранку, що річкою сплив
Свічка згасає і на підвіконнях
Краплі вогнів, що уже — небуття.
Ладаном плачуть прадавні ікони
І забувають мерці про життя.
Понад горою туманів отари
Мовчки, як пір'я, водою пливуть.
Тут монохромні, пастельнії фарби
І відчувається в подиху суть.
Кінь постає там, де згасло сузір'я
І крізь безодню на поклик іде,
Линуть обабіч голоднії звірі,
Кличе ніщо і веде у ніде.
Трави підносяться вгору і знову
Падають, спалені вогнищем, вниз.
Все, що у небі — опиниться долу,
Щоб розчинитись як в просторах бриз.
Вогнище гасне. Вода розлилася.
Дим розплескався в повітрі лісів.
Землі згорнулися. Дихає щастя.
Бог усміхнувся. І стомлено сів.
Остигає вівтар. Ще зима не завершилась.
Понад чорними горами попелу падає сніг.
Ми злякалися. Ми були крайніми. Першими.
З тих хто випустив шлях з-під розбитих і стомлених ніг.
Розчинилися в білому чистому просторі,
І в той час нас нечутно поглинув холодний ефір:
Всі світанки зробились сухими і гострими.
Ми без страху губами торкалися пащ чорних дір,
Заглядали нетямні в безодні знедонені.
І на дні все ж знаходили відблиск минулих себе.
Ми шукали свій шлях під своїми же скронями,
А під ребрами стиснуте місто лютує й реве.
А на серці розтріскалась крига і хмарами
Вириваються спечені душі, безтілі, як дим.
Почуття, що раніше здавалися кармою –
Застрягають в ключицях. І крутиться колесо змін.
Закривається читана книга. І знищено
Те минуле, де в мороку ночі пливуть кораблі.
Ти зв'язала себе із Повітрям і Вічністю.
Але тут. Не виходячи з меж. На безпечній Землі.
Зореніють далекі шляхи. І який з них обрати –
Так важливо й вагомо і, в той час, без жодного сенсу.
Коли брат перетворює кожного стрічного в брата.
Коли названі сестри дарують одна одній весни.
Коли поле вкривається стиглим налитим колоссям.
Коли ріки насичують вени, долоні і серце.
Коли Всесвіт щось мудре говорить. Тобі не здалося –
Він нарешті крізь морок зневірень і суму продерся.
Тихий вечір шепоче про літо, гармонію, правду.
Ти сприймаєш за істину пісню, що в думці почула –
І ніколи вона не проллеться, не дасть собі раду,
Тільки лишиться десь там під скронями, разом з минулим.
Вечоріє, як було учора, до тебе й раніше.
Безпорадно всі миті розсипались фотокартками.
Ти тримай своє слово і віру. І волю міцніше.
І не бійся іти крізь безодні та пекла роками.
Намалюй із абстракцій уквітчане місяцем небо.
Намалюй все що хочеш. Побач як земля оживає.
Як би все не котилось – все є і все буде як треба.
І життя неупинно продовжує рухатись далі.
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.