Анна Фадєєва

Пульсують спалахи.
В сплетінні – сонячно.
Вже пахне свіжістю, бузком і чарами…
У грудях – золото,
мов пух, лоскочеться;
а стебла – тягнуться, танцюють парами,
а стебла мружаться,
вростають пальцями,
у косах губляться,
зітхають втішено
і шкіра міниться протуберанцями,
і Всесвіт – ковдрою,
і Всесвіт – тишею.
Тендітне полум’я розквітло маками,
мережить іскрами і ходить колами,
все креслить рунами, рясніє знаками;
поблідли сумніви,
упали кволими.
І небо хилиться
шовками й зорями,
земля – колискою під ним гойдається.
Всі звуки й порухи стають прозорими.
Пульсують спалахи.
Все починається…

А в дитинстві –
усе, що блищить, – те золото.
Всяка біда – то справа «твоєї парафії»,
всяка дорога – пригода.
А десь там, за рогом..,
…все, що за рогом – то вже кінець географії.
Губи – в шовковицях,
пальці – у плямах горіхових;
весело й ствердно
все небо в калюжах виблискує!
Ластівки дружно домівки будують під стріхою;
грає кухонний концерт різнобарвними мисками.
Соло виводить
тарілка з червоним баранчиком
(кашу не з’їв – не побачиш ні носа, ні хвостика).
Мед зачерпнеш ще гарячим рум’яним окрайчиком –
і підгодовуєш потай рябого Барбосика.

А в дитинстві –
усе, що нове, – те радісне!
День – все життя – безкінечне, донині небачене!
Кожен камінчик на стежці,
кульбабовий цвіт за порогом,
кожна комаха –
послання, для тебе призначене.

Запах герані й любистку,
фортеця із ковдр,
і подушка з білим шиттям,
і старенькі за склом фотографії,
чашка улюблена (та, що з надщербленим вушком) –
все залишилось на тому кінці біографії.

Ніжність зосталась до всього крихкого й минущого.
Час – павутинкою мріє й маліє у значенні.
Знов прихилюся до спогаду того цілющого,
знову покличу дитинство моє на побачення.

Я не буду простою,
хоча малодушно й хотіла б,
хоч цей зрадницький мир,
може, й кращий за правду війни.
Хай не лебедем – вороном буду,
а, все ж таки, білим,
бо твоя нелюбов,
ні, не варта такої ціни.

Я не буду легкою –
думками я повна по вінця;
я під серцем від тебе пісні і печалі ношу.
Не штовхай надаремно –
лишатись не стану, не бійся.

Це лиш тінь.
Та твоя – вже далеко пішла за межу.

Цвітом, світом,
мій голубе,
сонцем, і морем, і горем,
гострим страхом металу,
що тонко торкнувся спини, –
був.
Й не став.
Тільки пустка з собою говорить.
Вимкни світло на вході.
І час по собі зупини.

Найкраща розмова –
у риби з морем.
Ви тільки на мить собі уявіть:
воно обіймає —
тривке, неозоре,
вона — прислухається і мовчить.

Те море вирує,
розносить піну,
штовха у безодню,
реве, хрипить..,
рибина ж — пливе і голубить хвилю;
впіймає промінь — луска блищить.
Замислиться море, заграє в мудрість —
виносить дива зі своїх глибин.
Радіє риба,
хоч знає: солі
у ньому більше й брудних крижин.

І будуть звично – шторми і штилі.
Підступні рифи, легкі човни –
зустрінуть разом,
поділять навпіл,
напевно, також
одні сни.
Найкраща розмова —
у риби з морем.
І що б не чекало десь там, у кінці —
воно обіймає — тривке й неозоре
і сяйво тремтить у її плавці.

Мій антуріум кращий за сотню коучів.
Він буяє у сірому пластиковому відрі.
Він простягає яскраво-зелене листя
і нехтує всіма-всіма новинами.
Він стверджує:
— Я житиму все своє життя,
і це точно більше, ніж ваші прогнози.
Він визначає свій вид
як «Nolite te bastardes carborundorum».
Він каже:
— Не рюмсай —
ось в мене є квіти для тебе;
не надто кімнатні,
рясні й вибухово червоні —
хай дивляться всі, як правдиво ще служить зір!
Він ігнорує тривалу відсутність мене
і навіть нестачу води.
Він сигналить мені у вікні:
— Будь собою.
Будь певна, що я — дочекаюсь.
Неприборкувана тотемна квітка любові.

Співати повз ноти,
голосно;
і по калюжах босими
бігти навипередки до води,
креслити літаком у хмарах сліди;
сміятись, задерши голову,
а краще –
мовчати й слухати,
як шепочуться всі сонця,
як піщинка за вітром котиться…

У життя смак терпкий і радісний.
У життя – час тонкий, оманливий.
Йому було сказано:
– Часе, лети! –
і він летить
(серед хмар сліди).

А душі – чують спорідненість
через юрбу і згарища.
І проростають проліски
через бетонне марево.
Яснами ясно всміхається
Всесвіт –
премудрий старець:
бавить буття майбутнє,
водить одвічний танець…

А тому – розкриваю обійми,
і кажу Тобі:
– Дякую!
І промовляю:
– Відчуй, це ми –
біжимо до води навипередки,
в хмарах креслим сліди
крильми!