«WorkStory»: есе переможця Назарія Вівчарика «Контекст»

2021-05-28 21:00:00 НСПУ

Нещодавно завершився Міжнародний літературний
конкурс есе і новел «WorkStory:
робота у фокусі літератури», організований «Кабінетом молодого автора НСПУ», редакціями
видань «Ukrainian people» (Чикаго, США), «Українська літературна газета»,
«Літературна Україна», компанією «Jobian» та креативною аґенцією «Баляндраси»
за підтримки видань «Золота пектораль» і «Дебют-газета». Перше місце у
номінації «Есе» посів твір Назарія Вівчарика з Черкас «Контекст». Представляємо
автора і його есе.

«Цей твір — есе «Контекст» — виношувався
довго, тому я зрадів, коли дізнався про конкурс, на який міг запропонувати цю
свою роботу. Загалом, уважаю, тема звичайних трударів, зокрема, трудових
мігрантів, у нас ще не розкрита. Більше творів про злочинців, багатіїв, диваків…
Це кажу, мабуть, більше як журналіст», — розповідає Назарій Вівчарик.

Сьогодні, після здобуття вищої освіти в Черкаському національному
університеті, Назарій працює відповідальним редактором локального інтернет-видання
«Прочерк». У практичну журналістику пішов уже з першого курсу, з 2003 року.
Працював газетярем, телевізійником, а також на радіо, був власкором Всеукраїнських
ЗМІ. Та життя змусило робити перерву, і їхати заробляти деякий час на заводах
Чехії. Звідти привіз серію нарисів про заробітчан, а в есе акумулював свої
переживання, роздуми про суть заробітчанства. Деякі персонажі взяті із життя,
деякі є збірними образами тих людей, із якими доводилося разом жити і
працювати.

Має знайомих, які досі на заробітках: хтось лише поїхав, а хтось повертається,
але не може знайти себе вдома і знову їде.

«Усі ми в чомусь однакові, але водночас різні, бо ділимося на групи. Колись
у редакції ми зосереджувалися на історіях переселенців, зараз реалізовуємо
цікаву тему, пов’язану з фемінітивами. Вкрай важливо не забувати ні про кого,
дослухатися до всіх і висвітлювати проблеми різних людей, зважаючи на вік,
професію, освіту. Заробітчанство лишилося в мені як такий собі чіп, чи,
можливо, магніт, що інколи вмикається і тягне туди, назад. Що ТАМ добре, а що
добре ТУТ? Про це я пишу в есе, бо сказати одним реченням коротко неможливо.
Потрібно справді враховувати контекст. І з розумінням ставитися до тих, хто їде
за кордон, зокрема, в Європу (маю друзів у Польщі, Чехії, Італії, Португалії) і
не хоче вже повертатися. Розумію їх, хоч мені це прикро», — додає автор.

Інколи той «чіп» Назарію подає сигнал: «Їдь звідси, там краще». Це такий
зрадницький сигнал, що може увімкнутися, коли тут вас, як пішохода, не хочуть
пропустити на переході, коли вам грубить чиновник, коли вас вганяє у «ступор»
реформа медицини, вірніше, її незавершеність, абощо.

«Однак не все так однозначно, — пояснює Назарій. — Тож важливий контекст —
середовище, у якому ми перебуваємо, яке нас формує. І щоб краще це усвідомити —
їздити треба і їздити більше, пізнавати світ: чи працювати, чи мандрувати, чи
просто відпочивати. Подорожі дають змогу краще збагнути, де закінчуємося ми як
особистість, а де починається контекст — те, що прив’язує нас до тієї чи іншої
землі, не дає забути, що ми — українці, куди б не потрапили. Загалом — це наша внутрішня система відліку».

Назарій Вівчарик

«КОНТЕКСТ»

Саня дуже вправно вкручував маленькі чорні
шурупчики. За секунду він закручував один, за вісім секунд вісім, — саме на
стількох шурупах трималася плата в телевізорах, які мали піти в масове
виробництво лише наступного року. А Саня їх скручував уже. І пишався тим, що
працює для майбутнього. Цілком можливо, що зараз ви дивитеся телевізор
«Панасонік», плати в які вкручував Саня з Чорткова Тернопільської області у
2019 році. Швидше за нього серед операторів лінії на заводі могла крутити
шурупи лише словенка Марія. Але то взагалі була фантастика, і це дуже дратувало
Саню, бо, кажучи по секрету, він не був прихильником рівності між жінками і
чоловіками та вважав, що електровикрутку й інші електроінструменти слід
довіряти лише чоловікам. Це при тому, що в нас на лінії майстром, або чеською
«містером», була жінка. Ще й настільки фахова та прудка в роботі, що наша лінія
завжди давала найкращий результат за кількістю складених телевізорів.

Тоді, у 2019 році, ми ще не знали про
пандемію і могли під час перекуру спокійно сидіти на короткій лавці, тісно
притиснувшись одне до одного. Хустину на шиї, схожу віддалік на чорну спущену
захисну маску, носив лише керівник цеху, і хтось із нашої компанії прозвав його
байкером. Так те прізвисько і причепилося до дядька. Байкер інколи покрикував
на нашу «містершу», а бувало – й на нас, що дратувало Саню, і тоді він крутив
шурупи повільніше, геть збиваючи ритм.

Заспокоював Саню й усіх нас Роберт із Латвії.
Цей чоловік був розважливим, користувався авторитетом, бо працював здавна і
взагалі був надійним робітником, який ніколи не допускав браку. Бо й таке у нас
бувало. Роберт знав багато такого, за що ми його цінували. Такий є у кожному
колективі. Зокрема, латиш знав, через яке рекрутингове агентство краще їхати на
роботу за кордон, а яке обходити стороною, знав, де в цьому чеському містечку
магазини з дешевшими продуктами та в які дні працює базар, знав, де є гарний
ставок для відпочинку і який розклад у нічних автобусів, щоб після зміни поночі
не блукати вулицями. Те, що знав Роберт, було тоді всім нашим світом, навколо
якого ми оберталися. І це — не перебільшення. Більше
нічого не було потрібно.

Я відразу почав довіряти Роберту. Інші теж.
На перекурах ми говорили про те, хто де був, що бачив, маючи на увазі не
курорти, а інші заводи. Де краще ставлення до заробітчан — у Польщі, Чехії чи,
можливо, не на заводах, а на фермах у Данії? Роберт розповідав, що він колись
працював на будівництві вілл, вивершував на них дахи в Іспанії. То було цікаво.
Всі теж хотіли чогось нового, але головне — високооплачуваного.

Усі ці мої нові знайомі з різних країн та з
різними характерами і поглядами на життя відірвалися від свого гнізда, від
свого світу і поїхали світ за очі на заводи, ферми, поля, навіть на кораблі
(там теж є робота) за кордоном заради одного — заробітку. Бо вдома, у своїй
країні, нібито не могли заробити таких грошей. Десь то воно так. Але це було
лише перше враження.

Попрацювавши з армією сучасних
«остарбайтерів», поспілкувавшись із ними, я зрозумів, що вони не стільки тікали
від безгрошів’я, скільки прагнули довіри і відповідальності оточуючих, яких їм
бракувало вдома. Принаймні, українці. Їм хотілося мати такого колегу, як латиш
Роберт або словенка Марія, котрі не підведуть і поставлять потрібну панель на
потрібне місце в корпусі телевізора і закрутять той шуруп, який повинні
закрутити згідно зі схемою. Марії довіряв і Саня, який попри свої дивні уявлення,
що має робити жінка, а що чоловік, усе ж прекрасно ладив зі словенкою, хоча
спілкувалися вони різними мовами. Також ми довіряли «містерші», яка завжди
давала потрібну і вчасну пораду, ми довіряли роботодавцю, довіряли касиру на
касі та перехожим, які чемно й люб’язно підказували, як краще пройти туди, куди
нам було потрібно, довіряли водіям на чеських дорогах, які їздять-таки за
правилами дорожнього руху. Так, до нас зрідка приходив керівник цеху, якого ми
охрестили байкером, і щось бурчав, але в підсумку, бачачи наші старання, він приплюсовував
нам бали, що давало змогу отримати додаткові кошти за понаднормову працю.

Я довго думав, що мені нагадувало оце життя в
чеському містечку Пльзень, яке майже ніхто з моїх знайомих не знає, хоча всім
відоме курортне містечко Карлові Вари за годину їзди від Пльзеня. І зрештою
збагнув, яку атмосферу мені нагадала Чехія — часи Майдану в Києві. Там ми теж
довіряли одне одному. Там була атмосфера загального братерства, був порядок.
Згадайте лише, що жодна вітрина магазину на Хрещатику не була розбита
мітингувальниками, які з’їхалися тоді з усієї країни. Пам’ятаю, як одного разу
поклав на бруківку біля Головпоштамту важкий пакунок, щоб перепочити, а тоді
відійшов. Похопившись, повернувся. Пакунок чекав мене на тому самому місці.

У чеському гуртожитку ми варили локшину після
зміни на газовій плитці в коридорі, курили і гомоніли. Комендантом гуртожитку, хоч
як прикро, був наш, українець, а може, й не українець. Він був із Мукачевого, а
це, як жартували хлопці, — інша країна. У чому була прикрість? Що порядки в
гуртожитку нагадували наші, рідні, українські. Комендант завжди готовий був
здерти додаткову плату за прання одягу в пральних машинах у підвалі, хоча в
інших гуртожитках ця послуга була дешевшою. Тут інколи могло щось зникнути. Траплялися
сварки і суперечки, наприклад, коли комендант раптово підселяв до вашої кімнати
новенького заробітчанина, а потім виявлялося, що то він пускав переночувати
випадкового стрічного, який міг поцупити якісь речі. У гуртожитку не було
довіри. Тут кожен був сам за себе і свої цінні речі носив у сумці, а під час
змін залишав у шафці в заводській роздягальні. Там було безпечно…

Так от — про локшину. Поки вона варилася, ми
курили і говорили. Як то водиться в українців, усі розмови поступово зводилися
до героїчної минувшини. Так, це строкате товариство, яке обліпило газову плитку
в коридорі, говорило саме про історію України! Міркували, як повинно було все
історично скластися, щоб ми дійсно жили, а не животіли на рідній землі. І хоча
до цього були обговорені плани міграції, плани «купівлі» румунського чи
угорського паспорту для виїзду з Неньки, здобуття якогось розряду і подальшої
роботи на заводі, завершувалося все розмовою про рідну землю та її сумну
історію. Відкривалося справжнє обличчя цього, на перший погляд, непатріотичного
і національно несвідомого гурту. Цим людям — таким різним за віком і поглядами,
за місцем народження, регіональністю (східняк чи західник), мовою спілкування
(україномовний чи російськомовний) – їм усім однаково бракувало Батьківщини.
Просто всі вони, вочевидь, у якийсь момент утомилися: один — від хабарів при
працевлаштуванні на роботу, при проходженні медкомісії, другий — від того, що
його державну мову нібито не розуміють на касі магазину в Києві, третій утомився
працювати в копанці на крутелика з амбіціями олігарха, отримуючи при цьому
копійки, а потім іще й лікуючи легені від пилу після зміни, четвертий утомився
боятися ризику бути застреленим бовдуром із ватою в голові, що репетує «Путін
прійді!». Усе це — невигадані історії. Такі заробітчани є, і я з ними
спілкувався. Десь там у них жевріє бажання повернутися. Вони про це не
говорять, це у них між словами. Бо все ж удома ти принаймні розумієш, за що на
тебе покрикує начальник цеху, і можеш відповісти, вдома ти не матимеш у такій
ситуації вигляду дурника. А щодо всього іншого…

— Уяви! Я замовив документи, все оплатив,
навіть кур’єрські послуги, а мені у Вінницю документи з Києва прислали із
запізненням. Вони буцімто дорогою десь загубилися, їх шукали, знайшли, але
втратили час, і я через це не втрапив на завод із виробництва кондиціонерів. А
там, кажуть, оплата вища, ніж у нас, — каже Сергій і додає болісно: — У нас все
так.

Тобто, у нас все не так. Чи можливо, що тут у
Сергія загубляться якісь документи? Звісно. Але шансів менше, бо й сам Сергій
тут, на чужині, більш зосереджений, зібраний. Водночас, установи тут працюють
так, як ми лише мріємо. Сергій пригадує, що йому за п’ять хвилин зробили
чеський проїзний у вигляді надійної пластикової картки з фотографією, а в
Україні його батько довго вибивав собі законну інвалідність, потім місяць чекав
на посвідчення, і воно, несучасне, тобто — звичайний заламінований папір, — швидко
поламалося і зіжмакалося в кишені.

«У нас усе так», — знову повторює Сергій. А
хотілося б, як тут. І, можливо, ви припустите, що після чергової зміни влади
Сергій повернеться на Батьківщину й буде там жити і працювати? Малоймовірно. Бо
він складав свої плани чітко і далекоглядно: спершу — ця поїздка на завод на
три місяці, потім робитиме візу на пів року, вчитиме чеську мову і їхатиме вже
наступного разу на завод із дружиною. Дитину вони хочуть народити в Чехії. Чи
здійснилися його плани, я не знаю, можливо, завадила пандемія. Але, якось,
випивши пива на вихідних, Сергій почав говорити про політику, копнув глибоко,
дійшов до Хмельницького, а тоді підсумував, що наразі в Україні такого лідера
ще нема. «Прикро буде, якщо я колись дізнаюся про нього звідси, а не вдома», —
замислився над кухлем Сергій…

Наші герої, наші видатні постаті — вони завжди
серед нас, і це той контекст, у якому ми виростаємо, який краще помітний на
відстані, коли ми рухаємося, мріємо і бачимо щось інше. Можливо, Сергій не
перелічить усіх тих видатних героїв, які так чи інакше пов’язані з Вінниччиною.
Можливо, він не знає і наших світочів, таких, як Галшка Гулевечівна, Костянтин
Острозький, Байда Вишневецький, Петро-Конашевич Сагайдачний, Пантелеймон Куліш,
Михайло Коцюбинський, Микола Леонтович, але він любить співати стиха і якось
мугикав собі під ніс «Щедрика». Це він дав нашому начальнику цеха прізвисько
«байкер», бо десь бачив зі схожою, як у цього чеха, хусточкою Василя Вірастюка.
Власне, Сергій мало не побився із Санею, сперечаючись, чи Вірастюк у душі
більше богатир, чи байкер. Чи знають ці два заробітчани прізвища якихось
чеських особистостей? Не думаю. Усі ці Хмельницькі, Шевченки, Вірастюки — ось
їхній контекст, і на відстані вони відчувають тугу за цими іменами. Хоча,
звісно, чемні чеські водії, від яких не доводиться шарахатися, які
прогнозовані, дуже підкуповують.

Цей порядок навколишнього мікросвіту в Чехії,
ці чемні «містери» на лініях у цеху і дають їм витримати чужину. Звісно, і в
Чехії є мінуси, але Сергій із Санею намагаються на них не концентруватися, бо
мінусів таки менше. Тож перезавантаживши себе, вони по завершенні трьох місяців
повертаються додому, у знайомий із дитинства світ Вітчизни. Вони повертаються у
наш спільний простір, із його вадами і перевагами. Тут світ хиткий, тут слабша
економіка, проте тут Сергій і Саня відчувають себе не просто засобом для якоїсь
дії, не просто викрутками, які закручують шурупи, а хай і поганенькою, але
рушійною силою. Тут вони серед своїх. Так, тут їм увесь час слід обирати: вони
на боці світла чи темряви? Тут часто доводиться докладати безліч зусиль для
отримання тієї чи іншої довідки, стежити за водіями, переходячи дорогу на
пішохідному переході, виводити на чисту воду нечистого на руку бригадира. Однак
тут вони свої, тут у них зберігається зв’язок поколінь, тут є ті, хто підтримають,
є рідні та друзі, зрозуміла мова.

Але й відвідування іншої країни йде на
користь. Принаймні я знаю, що Саня вже не проти жінок у політиці, і взагалі він
став більш просунутим у цьому сенсі. Ба більше, він навіть започаткував власну
справу!

Що ж до інших закордонних друзів, то й вони
під час пандемії поїхали туди, де завжди можна відсидітися в часи негоди — до
рідної домівки. Хоча ні, не всі поїхали. Заводи адаптувалися до коронавірусу і
працюють. Проте й Роберт — удома, там у нього дружина, і чоловік якось раптово
зрозумів, що стосунки на відстані — це не життя.

Тож хоч би як не було важко на рідній землі, хоч
би як не обсідали проблеми, але дим від багаття на Батьківщині – найсолодший. У
Чехії світ був пластмасовий, натертий до блиску, а вдома він свинцевий, тяжкий,
бо ваги додає контекст, який ми пропускаємо крізь себе. Однак тут ми — господарі
(принаймні пробуємо ними бути) і маємо цінності, схожі з тими, що мають люди,
які нас оточують. Я тепер знаю про закордонні заробітки більше, ніж знав до
цього, але також краще пізнав у цих поїздках наших людей — українців. Міркую,
чи не тому той наш комендант чеського гуртожитку був таким злим, що загруз на
тій роботі назавжди? Водночас, можливо, словенці Марії вдавалося так натхненно
і швидко крутити шурупи, бо вона знала, що за тиждень-другий завершується її
робоча віза і вона повернеться до свого додому, де в неї — рідні люди, де її
світ і контекст.

Кожен із нас щодня ухвалює силу-силенну
рішень, але якісь ми робимо рефлекторно, якісь — виважено. Та все це — наш
шлях, який за нас не пройде ніхто, так само, як ніяка інша країна не пройде той
шлях, яким іде Україна. І в цих умовах наше перебування вдома, напевне, таки
важливіше для майбутніх поколінь. Може, воно позбавить їх вагань: їхати світ за
очі чи ні? І вони завзято будуватимуть тут нашу Україну, яка не буде гіршою за
ту саму Чехію. Але ж хіба досвід, набутий нами на чужині, не знадобиться в цій
справі?..

Оригінал статті на НСПУ: «WorkStory»: есе переможця Назарія Вівчарика «Контекст»