Іванна Подольська: «Хочеться, щоб ми відкривали для себе справжню Білорусь»

2021-08-01 21:00:00 НСПУ

«Я б дуже хотіла, щоб з’явилася людина, яка нарешті дозволить Білорусі бути Білоруссю – здобути гідне місце і повагу до нашого статусу – центру Європи» .

У Львівській обласній організації НСПУ відбулась презентація книжки білоруського політика, вченого, письменника і публіциста Зянона Пазьняка «Гіркий запах полиновий…».

Про це повідомляє wz.lviv.ua.

Відбулась також і зустріч з авторкою
перекладу на українську мову Іванною Подольською. І все це —
в рамках V Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози
«Крилатий Лев», засновником і керівником проєкту якого є відомий
львівський письменник, в. о. голови ЛОО НСПУ Олесь Дяк.

Ми з пані Іванною домовились,
що як тільки я прочитаю роман Зянона Пазьняка
в її перекладі, — зустрічаємось і розмовляємо. Перебіг цієї
розмови пропоную, шановні читачі, вашій увазі.

«Білоруси — дуже шляхетний народ — бережуть свою культуру, традиції»

— Коли Ви переклали
цю книжку, що Вас більше охопило — «нечуваний підйом душі,
як при польоті хмар», чи очікування, що «щось приємне
станеться», сказане Вами з іншого приводу?

— Це було ні те, ні інше.
Ця книжка стала мені порятунком від депресії карантину — це був
березень минулого року.

— Як, коли ви зацікавились
романом Зянона Пазьняка «Гіркий запах полиновий…»?

— Я вже тоді співпрацювала з Пазьняком.
Мені сказали, що він має, крім поезії, крім текстів
політично-публіцистичних, фоторобіт, є ще й роман.
Ми познайомились на конференції «Світу потрібна солідарність»,
здається, у 2016 році. Я тоді перекладала з російської,
працювала в часопису «Ї». Мене спитали, чи можу перекладати
з білоруської. Я почала з верлібрової поезії Пазьняка.
А згодом дійшло до більших текстів.

До речі, це перше інтерв’ю, яке я даю.
Бо я — журналіст за освітою.

— Зрозумів: Вас як журналістку
не допитували — отже, я перший… Добре, а який запах
найприємніший для українців, для України — запах сосни чи полину, про
що йдеться в романі стосовно Білорусі?

— (Сміється).
Виходячи з роману, для білорусів — полину. А в нас —
не знаю. Для українця ближчим є запахи поля — маків, волошок,
скошеної трави. А як за минулої традиції — це запахи поля
і всього, що на полі, — сіна, скошеної трави, волошок,
жита, колосся, пропареної стерні.

— Цитую Казюка з роману. Він,
«прокрутившись у Росії, точно зрозумів характер нових окупантів.
Це не німці, правди тут не шукай. Уб’ють і не згадають». Про
це свідчить, зокрема, й агресія російського окупанта проти України
вже впродовж восьми років. Чи не так?

— Мабуть. Думаю, що так. За часи,
описані в романі, окупант не змінився і характер його дій,
звісно, не змінився. Те саме ментальне обличчя.

— Лєна переконує в романі себе
і колег: «Це не хмари летять. Це крила нашої надії видно…
Ми стерпимо все. Ми все переживемо. Ми дочекаємося».
З огляду на діяльність нинішнього Лукашенка, до чого дочекалися
білоруси?

— Вони нарешті дочекалися до того,
що їхня сила почала прокидатися. У них, білоруського населення, дуже
глибока національна свідомість, але це все було приспано, заборонено
проявлятись. Білорусам уже не страшно називати себе білорусами — тій
меншості, яка готова боротися. А манкурти-перевертні завжди будуть.
У них зараз є проти кого йти, але нема того, хто поведе
і покаже, куди рухатись. Але це вже великий плюс — виступи проти
останнього диктатора Європи.

— Зигмунт говорить: «Мусить бути
шляхта духу, честі й обов’язку». Чи є така шляхта
в Білорусі?

— Думаю, що є. Але вона себе не показує.
Живе в кожному. Але йому треба прокинутися, себе показати. Білоруси —
дуже шляхетний народ — бережуть свою культуру, традиції. Але все це —
у власній душі, у власній родині. В академічних середовищах.
Воно не виходить на вулиці. Бо на вулицях Білорусі
нині — «серп», «молот», «Лєнін».
Але, як ми бачили, скільки людей виходить під біло-червоно-білими
прапорами, — шляхта духу є. Їй треба набирати сил.
І потрібен провідник.

— Що скажете про діяльність
«Відродження» — художньої течії?

— Це вже зараз політична течія. Боролася
за свідомість білорусів. Збереглася діяльність «Відродження». Шукали
виходу через засоби мистецтва. А зараз —
це Християнсько-демократична партія Білоруського народного фронту — «Відродження».
Вони — не при владі, не в опозиції. У них був шанс
у 1994 році.

— Чи багато в Білорусі
таких людей, як Йосько, який, зокрема, пропонував запровадити російську
мову?

— Я думаю — дуже багато. Із села —
в місто, аби «окультуритися», переходять на російську. Паплюжать
культуру і мову. Я й сама їх доволі зустрічала.
Це люди, які свого цураються, а чужого не навчаються.

— Чи хтось відреагував
на тезу, що «книжка — то брехня»?

— Це була розмова у вищій партшколі.
А таких людей не переконаєш. І в Україні є багато
людей, які не читають, — їм того не треба. Їм вистачає
соціально-побутового життя. Можливо, що для них не настав час книги.
Переконати, що художня література має вартість, — не вдається.
Але читання можна виховувати.

— Як сприймати читачеві
висловлювання Казюка: «Не говори дурниць. Білорус буде своїм допомагати?
Ти що? Забудь. Гробити буде!»?

— Він мав на увазі білоруса, який
доривається до влади. А влада, як знаємо, завжди була про… так
само і в нас.

— Ще й таке читаємо
в романі: «В колгоспі всі крадуть. Тільки не всіх
за це садять». А в нас було те саме?

— Думаю, що було.

— Чи знаєте когось
з українських комуністів, який «нічого не мав проти Бога
і релігії та вважав, що «щось є»?

— Я знаю українських комуністів, які твердо
виступали проти Бога, а ходять до церкви. Людина, мабуть, просто
підлаштовується під обставини.

— Кого люди більше бачать
в хмарах — ангелів чи птахів небесних, що летять
в дальні незвідані краї?

— Ангели — душі людей. Людей, які стали
ангелами, і женуть зло зі своєї землі.

«Я — ровесниця Незалежності…»

— Як Ви сприйняли вигадку
«доцента-професора», що поляки придумали білорусів, їхню мову,
а «німці… хохлов придумали»?

— Може, побутувала думка, що поляки
виокремили білорусів, а німці це вчинили, щоб забрати наше тіло від
Росії. Бо ж дехто вважає, що українці та білоруси —
складові московитів.

— А що Ася конкретно має
на увазі, коли каже Антосю: «Гарні жінки бувають примхливими.
Це їх прикрашає і багатьом навіть подобається»?

— Це, здається, один із «бабських
комплексів». Не знаю, кому б мала подобатись «примхлива жінка».

— А твердження Асолі «Жінка
повинна себе любити, інакше перестає бути жінкою»? Можете його розшифрувати?

— Кожна людина повинна себе любити, поважати
думку іншої людини, поважати себе, думати про себе. Скажу так: коли мені
потрібен спокій, — я ні з ким не спілкуюся. Уважаю: любити
себе — це захищати себе і поважати інших.

— Равіч переконує читачів,
що «весь білоруський дух загалом був досить лівим і спрямованим
на селян». А український дух? Мабуть, можна говорити про
паралельність нашу з білорусами — чи не так?

— Так, паралель. Плюс український рух був іще й із
селян сформований.

— «Європа й гадки не має,
що таке ця монгольська Москва», — знову висловився Равіч.
А нині має? — запитаємо. Нещодавно Меркель і Макрон досить
інтенсивно шукали формат діалогу з Росією…

— Нині ще більше гадки не має. Зараз
ще менше, ніж колись.

— Ще одна теза Равіча: «Плювати їм було, цим кремлівцям, на комунізм. Головне — білорусів ліквідувати». Я б уточнив: головне — Україну ліквідувати. Погоджуєтесь? Білорусь вони постійно «дипломатично» прихиляють до себе, ба більше — керують нею. А от з Україною московитам проблема — її не проти ліквідувати, бо вона головний їхній ворог.

— Так. Вони не проти знищувати свідомість
національну і в Білорусі, і в Україні. Досі якраз
це відбувається. А біомаса буде їм потрібна.
І це насправді страшно.

— Який відсоток українців, цитую,
«здійснюють чисту молитву до Бога»?

— У серцях десь, частіше — аніж у церквах.

— «Вся наша молодь, наша свідома
білоруська молодь зараз читає Багдановіча, знає і цитує», — стверджує
Брильовська у розмові з Антосем. А кого нині українська молодь
читає, знає і цитує?

— З класиків почалось круте переосмислення
Шевченка. На нього не моляться, а уявляють, що він —
тут. Нині — нове сприйняття Шевченка і його творів. Шевченко перестав
бути пам’ятником. Став більш живим.

А в Білорусі — Янка Купала, Якуб Колас
і Багдановіч. Янка Купала виріс у селі, перегукується його доля
з долею Шевченка. У дитинстві він чув пісні, а це були
Шевченкові вірші (пісні). Уже в дорослому віці він це зрозумів.

— Чи вдавалося Вам чути шепіт
вічності в шумі українських сосен?

— Я не дуже люблю ліс і гори. Чую
шепіт вічності — хмари, зірки. Словом, у небі — шепіт вічності.
А ще той шепіт на кладовищах відчувається.

— Чи маєте лад у душі?

— Є моменти, коли той лад настає.

— Який відсоток людей
на різних владних рівнях мають відчуття «високої цілі і дару служіння
Україні» (Євген Сверстюк)?

— 10−15% в Україні.

— Як Ви вважаєте:
чи хочуть люди жити краще? Якщо — так, то чому реально
не прагнуть цього досягти?

— Хочуть, але не розуміють, що треба
звільнити державу.

— Енергетика Вашої особистості
сильна?

— Думаю, що так. І — характер. Енергія
і характер — різні речі. І характер, уважаю, сильний. А про
енергетику можуть сказати люди, які мене оточують.

— Чи був у Вашому житті
Вчитель?

— Поки що — ні. Але є багато людей, які
при спілкуванні дали уроки, з яких я зробила висновки. У кожної
людини можна вчитись.

— Чим частіше живете: розумом
чи серцем?

— Завжди (на 90%) — розумом, логікою.
Але серцем приймаю найвагоміші рішення, найважчі для життя. Раз —
на кілька років. А в побуті — розум.

— Про що мрієте?

— Мрії часом змінюються — це апріорі.
Я — ровесниця Незалежності.

— 1991-го?

— Так. І я б хотіла, щоб моя країна
зайняла гідне місце у світі. Щоб була слава Київської Русі. Хочу для
України зробити щось у подвижницькому сенсі, щоб вона гордилася моїм
іменем. Щоб моє ім’я асоціювалось з моєю країною в позитивному,
інтелектуальному і подвижницькому сенсі.

— Що я Вас
не запитав, а Ви хотіли б про це відповісти?

— У контексті Білорусі. Вона має величезний
потенціал людей, культур змагарської традиції (змагарство —
це боротьба). Я б дуже хотіла, щоб з’явилася людина, яка нарешті
дозволить Білорусі бути Білоруссю — здобути гідне місце і повагу
до нашого статусу — центру Європи. Ми абсолютно не знаємо
Білорусі. Але хочеться, щоб ми вивчали і пізнавали, відкривали для
себе справжню Білорусь.

— Пані Іванно, щиро дякую
за цікаву розмову.

Довідково

Іванна Подольська — ровесниця Незалежності України, народилася 1991 року в с. Болехівці Дрогобицького району. Вчилась у середній школі в Болехівцях, у ВПУ № 19 м. Дрогобича, Інституті підприємництва і перспективних технологій НУ «Львівська політехніка» (філія в Дрогобичі; заочно; бакалавр).

Працювала в часопису «Ї», народному музеї Т.
Шевченка в Палаці мистецтв (Львів), у газетах «Будекспорт», «Високий
замок»; у Дрогобичі — в газетах «Каменяр» і «Вільне слово»;
у журналі «Слово жінки»; зараз — у Львівській обласній бібліотеці для
юнацтва імені Романа Іваничука. Випусковий редактор дитячого журналу «Вечірня
казка».

Спілкувався Богдан Залізняк, член НСПУ і НСЖУ

Фото з фейсбуку — Іванна Подольська

Оригінал статті на НСПУ: Іванна Подольська: «Хочеться, щоб ми відкривали для себе справжню Білорусь»