Як читати комікси, якщо не відрізняєш Флеша від Аквамена

2021-07-26 07:10:56 Ганна Улюра

Уявіть ситуацію: лауреатом Нобелівської премії з літератури у 2030-му стане автор графічного роману. Складно уявити? Легко уявити? Принаймні це вже можливо уявити. Комікси у середині 1980-х різким стрибком піднялися з “низової літератури” до “провідної”. Ми маємо з ними справу, навіть якщо ніколи не читали жодної книжки коміксів — передивляючись черговий “марвелівський” літній блокбастер, наприклад, чи розпаковуючи коробку сухого сніданку з Диво-жінкою на обгортці.

Комікси мають шалений культурний потенціал саме зараз, і він буде лише зростати. Ми тільки-но звикли, що живемо в “епоху картинок”, що увагу споживача можна привернути лише візуальним контентом, бо люди розучилися читати. Аж от починається бум соцмереж, всі беруться писати твіти, пости, телеграми — ми споживаємо шалено багато слів щодня. Комікси — це поєднання слова і картинки, де рівне (!) значення мають обидва (!) компоненти.

Читайте також: “Чим зайнятися вдома під час карантину, щоб провести час з користю“

Кажуть, що людина, яка вперше читає комікси, або роздивляється малюнки, або читає слова. Позаяк одночасно це робити ще не вміє і сильно від того втомлюється. (Хто мав такий досвід, той погодиться: саме так, перший комікс насолоди не принесе). Кажуть, що діти-аматори коміксів мають вищі показники IQ, бо таки здатні легко поєднувати візуальну інформацію і вербальну. Такі діти — майстри розгадувати ребуси, бо дивляться на повідомлення у специфічний спосіб — зигзагом. (Зигзагом читають комікси, жанрові картини, флеш-анімацію, спливаючу рекламу і… тести-завдання на інтелект.) Кажуть, що комікси — це один із найприбутковіших бізнесів початку ХХІ ст. А ще кажуть, комікси — це завжди жорстко скомпонований сюжет, це історія, яку нам розказують, а ми її бачимо; коротше, це цікаво. І це впливає на суспільну думку так, як годі уявити найбільш пробивній промоції та агітації.

Комікси — специфічний медіум. Це особливий тип комунікації, розвага, яку треба вміти споживати, а якщо навчишся, то точно “підсядеш”. Читати комікси треба вчитися! І є книжки, які цього вчать. Скажімо, підручник “Сила коміксів”, написаний трійкою фанатів — Данканом, Смітом і Левіцом, що буквально днями вийшов українською. Не лякайтеся слова “підручник”, книжка зовсім не схожа на вашу “Органічна хімія. 10 клас”, але це таки підручник. Три великих розділи — про історію коміксів, форму та культуру споживання. Тим, хто давно в темі, либонь, цікавим буде третій розділ, новачкам ідеально зайде перший; після прочитання другого виникне певність, що вам уже давно час почати виготовляти власні мальописи. А розділ “Форма”, між тим, найважливіший: саме він вчить читати комікси: пояснить, наприклад, яка різниця, якщо слова героя оформлені в овальну бульбашку, зазубрену, квадратну чи круглу (говорить, кричить, репліка подумки тощо), або що таке панель і чим вона відрізняється від стрипа.

Автори “Сили коміксів” кажуть, що був один конкретний момент, один квадратик, один “звук” на малюнку, який змінив усю графічну прозу. 1973 року “Марвел” випускає чергову історію про Дивовижну Людину-Павука (№121, Джеррі Конвей і Гіл Кейн). На одній з панелей триває зіткнення Спайдермена і Зеленого Гобліна. Гоблін викрав Гвен, дівчину Спайдермена, і скинув з моста. Людина-Павук останньої митті схоплює її павутинням за ногу, підтягує до себе, і має розпочатися бійка з Зеленим Гобліном. На одній з картинок Павук кричить: “Вийшло!” і поруч є маленька бульбашка зі словом “Хрусь”. Це зламалася шия Гвен, яку занадто сильно смикнув на себе супергерой. Ані Гоблін, ані Павук смерті людини не помітили, продовжують собі битися. Занадто реалістично, казали вони, ясно, що людина від такого маневру, напевно, саме так би і померла, але комікси не мають бути реалістичними, казали вони.

Пам’ятаєте кумедну кіношку “Маска”? Нудний клерк знаходить чарівну маску, яка перетворює його на трікстера-мультяшку, і він починає боротися зі злочинністю. Матимете нагоду, почитайте відповідну серію коміксів Джона Аркуді і Дага Менкі. Страшно — не те слово. Це один із найкривавіших коміксів в історії жанру. Навіть не такі криваві супергеройські книжки, де на позір все зрозуміло: от — герой, от — злочинець, усе зводиться до моральної дилеми колосального масштабу. Супергерой ніколи не діє на боці закону (тому він протиставлений поліції чи армії зазвичай), він — на боці справедливості, але порушує закон. І все це починалося з одного “Хрусь!” на одній маленькій картинці в черговій книжечці про Спайдермена. І це мала бути саме Людина-Павук, бо це перший із супергероїв 1960-х, з яким можна було легко ідентифікуватися: Пітер Паркер живе й простим людським життям із купою підліткових проблем, він регулярно приймає неправильні рішення. І тут, розумієте, таку свиню підклав.

Зате віднині комікси (поруч із комп’ютерними іграми і кіно-жахастиками) будуть отримувати регулярні звинувачення: вони спотворюють наш затишний світ, навчають агресії і жорстокості, розшматовують морально-етичні уявлення споживачів. (Я ж казала, комікси впливають на нас, навіть якщо ми їх не читаємо. От бачите, кажуть, вони нас роблять гіршими людьми. Між тим, “Маус” визнаний одним із найвпливовіших свідчень про Голокост зі слів уцілілого, хоча автор переказує нам історію батька, зробивши євреїв мишами, а нацистів — котами. Але, якщо вірити, до цієї книжки ми всі були такими милими людьми…) Хрусь.

Культура коміксів дуже ностальгічна (особливо супергеройських). Найчастіше об’єктом ностальгії є середина американських 80-х: економічна стабільність, кінець Холодної війни, початки “супердержавного” мислення без сумних поки що наслідків. Є ще й дуже внутрішній контекст цієї ностальгії. (У коміксах є одна спокуслива риса: вони значить рівно те, що значать — не більше, не менше). 1986 рік для культури коміксів — це тамтешній Грааль. 1986 року одночасно оприлюднили три книжки коміксів: “Маус” Арта Шпіґельмага, “Вартові” Алана Мура і “Повернення Темного Лицаря” Френка Міллера. (Всі три уже є українською.) Важке читання. Книжка про Голокост, книжка про те, яку ціну платить людина, що вирішила стати Героєм, і книжка про те, яку ціну заплатить світ, що потребує Героя. Усі три видання прогулялися списками найпрестижніших літературних премій, стали класикою — і назавжди позбавили мальописи звання “легкого чтива для дітей та інфантилів”. Культура коміксів ностальгічна: але марить вона не добою втраченої невинності, а моментом, коли людина усвідомлює себе дорослою у складному світі, який не витримує прямого погляду (скоса, зигзагом дивитися — прошу).

Комікси — це не тільки специфічне медіа. Це ще й специфічне повідомлення. І на нього треба зважати. Автори “Сили коміксів” розказують ще одну повчальну історію, хоча й роблять дещо сумнівний висновок із неї. 1948 року в США були президентські вибори. Перемогу Гаррі Трумена передбачити було складно (попередні опитування свідчили про його поразку). Трумен переміг з перевагою в мільйон голосів. “Сила коміксів” згадала: під час виборчої компанії випустили книжку коміксів “Історія Гаррі Трумена”, вперше агітаційний матеріал подавали у такій незвичній формі. І тираж того коміксу становив якраз мільйон примірників. Може так бути, припускають автори підручника, що саме комікс вплинув на виборців. Може так бути, припускаю я, що коли ми стикаємося з чимсь, що пояснити просто не вийде, згодиться найнепростіша і неочевидна відповідь. А де ще шукати відповідей, як не в підручниках? Наприклад, у підручнику, який навчить читати комікси.

Ренді Данкан, Метью Сміт, Пол Левіц. Сила коміксів. Історія, форма й культура / Переклад Дениса Скорбатюка. Київ : ArtHuss, 2020. 512 с.

Читайте також: “Стівен Гокінґ як майстер Йода. Огляд серії книжок про хлопчика Джорджа у космосі“

Оригінал статті на Читомо: Як читати комікси, якщо не відрізняєш Флеша від Аквамена