Як змарнувати час і стати письменником: гайд Джона Бірмінгема

2021-04-21 07:00:00 Вікторія Фещук

Джон Бірмінгем. Він помер з фалафелем у руці: автобіографічна повість/Джон Бірмінгем; пер. з англ. Гєника Бєлякова. – Київ: Букрейн Паблішинг Хаус, 2021. – 176 с.

 

Уявімо, вам від двадцяти до тридцяти з гаком років. Тобто ви ще можете стати молодим лауреатом або долучитись до спілки письменників чи знайти інший спосіб ідентифікації себе як автора/авторки. Але от халепа – книжки не пишуться, премій немає і довкола постійно щось несеться, якийсь дрімучий фатум не дає розквітнути письменницьким пориванням. Знайомо? 

Джон Бірмінгем був у вашій ситуації й на прикладі майже свого досвіду написав посібник із виживання для митця замолоду під назвою «Він помер з фалафелем у руці». Хоча ні, інакше – зафіксував проживання без сенсу й моралі, від будинку до будинку, де сенси то виринають, то потопають у морі пива та поламаних меблів.

Уявімо, ви рушили.

 

У нашого поводиря немає імені, але назвемо його «Джоном», на честь автора. Йому від двадцяти до тридцяти з гаком. Хлопець перебивається паскудними роботами, історіями про персонажів серіалів, випадковими знайомствами та рибними паличками з кетчупом. Іноді з сирним соусом.

 

Йому розбивають серце і час від часу крадуть їжу (у нього  й для нього). Джон не має сталої адреси, австралійські ціни на оренду захмарні. Але все це умовності, бо він письменник, тобто «байдужий спостерігач зі скляними очима та диктофоном замість серця, який записував життя тих, кого прибивало припливом і забирало відпливом».

 

 

І Джон справді спостерігач, його біографія це низка історій інших людей. Вони діляться своїми страхами й загиджують кухні, чистять раковини тими ж щітками, що й посуд, а потім нарікають на сусідів. Джон занадто нормальний, щоб мати місце у їхніх розповідях, він людина широких поглядів і навіть миє за собою сковорідку. Відповідно його функція – бути збирачем чужих досвідів, називати себе то Федором Достоєвським, то ідіотом, іронія чого буде доступна хіба йому ж самому. 

 

Читати ще: Гізер Морріс: «Відчуваю себе привілейованою слухачкою людських історій»

 

Збирати справді буде що. Кілька десятків героїв та героїнь, серед яких любителька вчасної оренди та плямистих штанів Тигриця Сатомі. Альбінос Ніл, який любив засмагати під місяцем. Чутливий гей Дірк, який вважав прибирання «гетерофашистською змовою». Агресивно-авторитарна Ніна, колишні співжителі якої утворили клуб «колишніх співжителів Ніни». Наркозалежний Джефрі, який (спойлер!) помре з фалафелем у руці. Занадто маскулінний марксист Адам та всі його чоловіки на прокат. Прото-хіппі Вероніка з чорним поясом з айкі-дзюцу. Студент економічного і стриптизер Сиймон. Божевільна капелюшниця Люсінда.

 

Усі сунули далі, власними дивакуватими траєкторіями. Їм ніколи не сиділося на місці. Усі вони постійно були в дорозі або прагнули того – рухливі мішені, безцільні волоцюги, люди, чиї життя тримаються на такій непевній штуці як інерція.

 

Інерція – це також доречне слово для структури повісті, яка полягає у вибірці історій від імені Джона плюс уривки історій від інших випадкових співжителів. Тобто виходить як розмова в гуртожицькій кухні, де твій наратив перебивають сусіди, а також їхні друзі, і випадкові гості. Проте розмова триває, і твоя історія обростає досвідами інших. 

 

За сто вісімдесят сторінок повісті герой переїде тринадцять разів, до того – ще з десяток. Усе це під звуки вечірніх передач, сварок, сексу, сатанинських ритуалів, футболу, поліцейських рейдів та клацання друкарської машинки. Джон мріє про публікації у Penthouse, бо ж камон, це двадцять п’ять тисяч баксів за одне оповідання.

 

 

Справжній Джон (Бірмінгем) втілює мрію свого персонажа і друкується в Penthouse, Playboy, Rolling Stone і навіть у віснику в’язниці Long Bay. Пише бестселер «Левіафан: неавторизована біографія Сіднея» і отримує за неї Національну премію Австралії за найкращий нонфікшн. Випускає урбаністичне фентезі, альтернативні історії, кримінальне чтиво. Створює мотиваційні гайди щодо сексу та марнування життя.

 

Та найголовніше – пише автобіографічну повість «Він помер з фалафелем у руці» 1994 року, що забезпечує його славою і теплим будинком. А також міцним зв’язком з тим першим Джоном, який виникатиме й у графічній адаптації роману, і в екранізації Річарда Ловенштайна 2001 року, і в театральній п’єсі, де героя грали такі ж безробітні мрійники.

 

Ти критикуєш себе, аби вивищитись над будь-якою критикою. Ти приймаєш постмодернізм, щоби уникнути власних думок. Ти прагнеш того, що ненавидиш, і ненавидиш те, що прагнеш.

 

 – каже про головного героя Аня, його муза і фам фаталь, яка (спойлер!) відіб’є у нього близьку подругу і кохану. Проте любовні перипетії детальніше розкриті у кіноадаптації «Фалафелю», де письменник з поміччю Ноа Тейлора матеріалізується у достоєвськівського героя-романтика, тобто героя-аутсайдера.

 

Саме в екранізації буде і внутрішній конфлікт (я письменник чи я ніхто) у рамці зовнішнього, любовного трикутника між Денні (так звали Джона у фільмі), а також бісексуальними Анею і Сем. Саме у стрічці поміж гонзо історій проступить ще більше алюзій – акорди California Dreaming, саундтрек Doctor Who, перекази сюжету «Соляріса» та суперечки з приводу сексуальної орієнтації героїв Тарантіно.

 

 

Для фільму, як і для книжки постмодернізм та його заперечення виступають ключовою стратегією. Коливання між нігілізмом та наївністю супроводжують усіх героїв та героїнь. Усе вже було під цим місяцем, отже немає сенсу в індивідуальності твого шляху, байдуже, куди ти переїдеш завтра чи з ким подивишся чергову серію Twin Peaks. Відповіді на свої найсокровеніші запитання можна віднайти у попкультурі, що, проте, не робить тебе менш вразливим чи менш банальним.

 

Читати ще: Гумор як комунікація: коли серйозне стає смішним

 

І якщо ви подумали, та ну, цей Джон мені когось нагадує, в українській літературі теж щось таке було, наприклад, Герман із «Ворошиловграду» і  «Депеш Моду», то подумайте й про наступне. У того самого Річарда Ловенштайна була ще одна важлива стрічка, нішева класика 1986 року – Dogs in Space, із Майклом Хатченсом із INXS у головній ролі.  З тим же панк-рок духом, який ви могли відчувати на концертах однойменних «Собак у космосі», починаючи з 2001-го року, а потім вже й з 2007-го – коли до них долучився Сергій Жадан. Збіг? Та хтозна.

 

Справедливо, що як і Герман, Джон достоту дитинний, він уникає відповідальності, рахунків і серйозних стосунків. Персонаж не шукає змін, а піддається їм, піддається усім численним переїздам, що підтримують його внутрішній безлад. 

 

Я й сам став тим хаосом, в оточенні якого перебував… І розумів, що так само мчав безкінечною швидкісною трасою крізь усе це безумство.

 

У післямові автор дякує усім співжителям (трішки менше тим, хто досі не віддав йому борги), бо freaking out experience перебування з ними і зробили Бірмінгема тим, ким він є – титулованим письменником з тонким слухом на абсурд довколишньої дійсності. Ми не знаємо, хто з описаних співмешканців справжній, а хто вигаданий, але точно знаємо, що автору не вдалося б так точно відтворити дух напівпрогнилих винайнятих будиночків Брисбену, якби він чекав свого натхнення у чотирьох стінах кабінету. 

 

Якщо ви все-таки скористаєтесь «Фалафелем» як посібником для молодого автора/авторки, то мораллю книжки може бути наступне: якщо ви вже втратили все, усвідомили власну нікчемність і смертність, то спиніться і перевірте свої кишені. Може грошей якраз достатньо, щоб замовити пива і піци друзям, і влаштувати грандіозну вечірку, а зранку подати рукопис до видавництва. І хто знає, можливо вистрелить?

 

Матеріал створено у співпраці

 

Придбати книжку на сайті видавництва

 

Оригінал статті на Suspilne: Як змарнувати час і стати письменником: гайд Джона Бірмінгема