«Таємна зброя» Хуліо Кортасара: гра з уявним м’ячем
2021-06-07 07:00:00 Анна Лип'ятських

Хуліо Кортасар. Таємна зброя / пер. з ісп. Галини Грабовської. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2020. — 176 с.

До збірки «Таємна зброя» Хуліо Кортасара (1914 – 1984) увійшли одні з найуславленіших творів аргентинського класика, які при уважному прочитанні складаються в єдине концептуальне ціле. Їхня дія розгортається в Парижі, де Кортасар прожив понад 30 років. Вони позначені тематичною і стильовою печаттю автора: це кінокадри богемного життя Міста світла, суміш реальності й фантазії, експериментування з мовою та багато іншого.

Ми гортаємо український переклад збірки Кортасара, який не так давно вийшов у «Видавництві Анетти Антоненко», й розповідаємо, чого чекати від текстів відомого аргентинського автора.

Увага! У тексті є спойлери.

Джонні, музикант-саксофоніст із «Переслідувача» Кортасара, у своїх наркотичних тріпах бачить поля з урнами, наповненими попелом небіжчиків. У гарячці він роздряпує землю руками, думає: от ця урна — пуста, вона — моя. Проте він помиляється — урна заповнена.

Незабаром після цього випадку музикант робить один із найпрекрасніших своїх записів. Відомий критик, друг Джонні, пише про нього книжку, де розмірковує про джаз, про концерти, про відкриття і досягнення, але не згадує про урни, хоча вони — чи не найголовніше. «І не твоя провина, що ти не зміг написати те, чого я також не можу зіграти», — говорить музикант, який усе життя намагається зіграти «так, як треба», переслідує те, чого не наздогнати. Власне, уся збірка — це спосіб упіймати бажану мить, відчуття, здогад, і на секунду це таки вдасться: якщо не самому Кортасару, то Мікеланджело Антоніоні в екранізації його оповідання.

«Слина диявола»: спіймати те, що спіймати неможливо

Було по десятій, коли вітряного листопадового ранку Роберто Мішель помандрував паризькими вулицями, охочий зазнімкувати Консьєржері i Сен-Шапель. Вітер ущух, а сонце залляло все довкола своїм млосним теплом, тож Мішель блукав цілком щасливий і безтурботний, доки не натрапив на безлюдний майданчик із самотньою парою — старшою жінкою і зніченим юнаком. Фотограф закурює сигарету і мляво роздумує над постатями зустрічних, прокручує у голові сценарії: досвідчена звабниця намагається причарувати ще зовсім молодого хлопця, майже дитину, а той не знає, чи поплисти назустріч любовним пригодам, чи опиратися, піддавшись внутрішньому страху. Мішель робить знімок, потім ще один, аж раптом щось іде не так: жінка його помічає, вона розлючена, тим часом юнак тікає, а на сцену виходить інший персонаж — чоловік з автівки, що стояла неподалік.

Збірка була опублікована у 1959 році в Аргентині, за чотири роки до появи «Гри у класики», чи не найвідомішого тексту автора, і за сім років до виходу Blowup («Фотозбільшення») Мікеланджело Антоніоні — культової стрічки італійського режисера, натхненної оповіданням Кортасара. Хоча до написання «Гри» ще кілька років, в оповіданні вже вчувається властива їй — а пізніше і роману «62. Модель для збирання» — автобіографічність. Роберто Мішель — перекладач, франко-чилієць, що гає вільний час за прогулянками з фотоапаратом. Орасіо Олівейра, протагоніст «Гри», — безробітний філософ, аргентинець, що також мешкає у Парижі і з друзями-інтелектуалами створює Клуб Змії для розмов про джаз, літературу і живопис. Головний герой «Моделі» — аргентинський перекладач Хуан, що, як і сам Кортасар, працює на ЮНЕСКО і знає кожен куток Латинського кварталу. Всі ці постаті — ніби одна, щоразу та сама і водночас інша, множинні альтер его автора.

Химерність Мішелевої історії розкривається, коли він проявляє плівку — на фото видно те, чого не було помітно в моменті (або те, чого насправді й не було). Потойбічний жах огортає оповідача — речі стають прозорими й несправжніми, нізвідки опускається туман, не зрозуміло, що у цьому хиткому світі є реальністю, а що — вигадкою.

Власне, слина диявола — це нитки, що зникають, стають прозорими на сонці.

В тексті Кортасара є помітний соціальний аспект: жінка зваблює не для себе, вона тільки посередник, що заманює хлопця до чоловіка-педераста. Антоніоні йде далі, виводить історію на цілком метафізичний рівень, де важливо не так те, що насправді відбулося, як взаємозв’язки між людиною і реальністю, що її оточує. Остання сцена Blowup, де міми грають у теніс з уявним м’ячем, — майстерний завершальний акорд у дуеті оповідання-кінострічка: коли герой, вгамувавши подив, включається у гру, у кадрі стає чутно звуки справжнього м’яча. Здається, це саме та мить, якої прагнув Джонні — спіймати те, що спіймати неможливо.

«Переслідувач»: метро як машина часу

Ті, хто читав «Гру», пам’ятають, як учасники Клубу обожнювали джаз: платівка ставилась за платівкою, наповнюючи кімнату бентежними звуками. Це ще один автобіографічний момент, адже Кортасар був неабияким поціновувачем цієї музики (мало того — сам грав на саксофоні), тож не дивно, що «Переслідувач» — оповідання-ода Чарлі Паркеру, одній з найвизначніших постатей в історії джазу.

Музикант-саксофоніст Джонні — головний герой оповідання — як і Чарлі Паркер узалежнений від наркотиків: це нестабільний геній, що однієї хвилини може видати блискуче соло, а іншої — загубити чи розтрощити інструмент, зірвати концерт, влаштувати сцену в кафе. Для Кортасара Джонні — це хворий ангел, що живе серед людей. (Прикметно, що юнака з попереднього оповідання автор теж порівнює з ангелом — із картин флорентійського художника часів Відродження: «налякана птаха, ангел Фра Філіппо, рисовий пудинг»).

Ці ангели — істоти нетутешні, що дратують своєю безвідповідальністю, непристосованістю до земного життя, проте можуть подарувати світові насправді прекрасні речі, як-от платівки Джонні. Оповідач — музичний критик, від якого ми й дізнаємося цю історію — заздрить джазистові за можливість відчувати те, чого не відчувають інші, бути «по той бік».

Одна з одержимостей Джонні — це метро: коли він їде від однієї станції до іншої, час пришвидшується, ущільнюється і поводитися зовсім по-іншому. Метро — велетенська валіза, у яку могло би вміститися усе місто, і якщо розгадати секрет цього винаходу — можна жити сотні, навіть тисячі років. І хоча опісля, коли виходиш на вулицю, такі роздуми видаються божевіллям, там, у моменті, вони цілком логічні. Власне, кожне з оповідань Кортасарової збірки — це спроба сказати, що є зовсім інша, недоступна чи вкрай далека більшості реальність, проте з-поміж нас є провідники, ті, хто може потрапити за її двері.

Краса «Переслідувача» — у ніжності, з якою Кортасар оповідає історію свого кумира. Винятковий талант і надчутливість медіума органічно сусідують тут із брудом дешевих готелів, потворністю хворого тіла і лихими наркотичними мареннями.

«Мамині листи», «Добрі послуги», «Таємна зброя»: смерть як метафора переходу

У чотирьох із п’яти оповідань збірки є небіжчик — він не обов’язково у центрі історії, але щоразу стає важливим елементом її розгортання. Немає покійника тільки у «Слині диявола», проте він з’являється в екранізації Антоніоні — чоловік, чиє застигле тіло лежить посеред моторошного нічного парку. Смерть тут стає метафорою переходу, подією, довкола якої витончується простір, і у звичну нам реальність потрапляють потойбічні речі. Це аж ніяк не містика, скоріше форма образності, що дозволяє зазирнути вглиб людської свідомості.

«Мамині листи» — історія про пару, що перетнула океан і намагається почати нове життя (можна здогадатися, що географія та ж сама — Буенос-Айрес–Париж). Видається, що минуле позаду, і єдина тонка нитка зв’язку з ним — це листи, які мама надсилає головному герою.

Проте насправді минуле завжди тут: сидить всередині нашого тіла і раз по раз визирає крізь наші звички й страхи. Кортасар ніби говорить: від своїх спогадів, як і від себе самого, не втекти.

«Добрі послуги» — спогади мадам Франсіне, старшої жінки, удови, що підпрацьовує покоївкою. Одного разу її кличуть допомогти — приглянути за собаками, щоб ті не заважали гостям під час свята: зачинена у кімнаті із шістьма псами, вона сидить у присмерку на старому віденському стільці й намагається притлумити голод, дивлячись на їхні миски з відбірним м’ясом. Власники дому ще звернуться за її послугами пізніше — це буде вкрай дивна пригода, що залишить по собі спогади до кінця життя. Прикметно, що під шаром містики й гротеску тут постає помітна соціальна критика — як-от у «Слині диявола».

«Таємна зброя» — текст, за яким названа збірка — закільцьована історія з Франції після Другої світової. Найзагадковіше оповідання, якому — на відміну від решти — немає раціонального тлумачення. Під час війни Мішель зазнає насилля з боку німецьких окупантів, зараз дівчині двадцять чотири, вона ледь упоралася із травмою, але події повторюються. Це можна було би інтерпретувати як психологічне явище, але таке пояснення розбивається об сюжетні деталі: новий кривдник має серію флешбеків і візій, так ніби вже переживав цей досвід — у ньому оживає пам’ять німецького солдата, на той час вже померлого. Перевтілення душ, розгортання історії як спіралі, проблематика травми — автор залишає безліч варіантів для потрактування.

***

Про Кортасара можна говорити довго: поза глибокими й не завжди прозорими сенсами, є ще мовне поле. Те, що уповні розкриється у «Грі» і «Моделі для збирання», тут прозирає у вигляді набряклих бруньок — неочікувані образи, незатерті порівняння, типові для «нового роману» словесні експерименти й жонглювання. Якщо ви любите романи автора, збірка неодмінно принесе читацьке задоволення. Втім, вона може стати й гарним приводом для знайомства.