Славенка Дракуліч та сувора дівчинка з України
2021-06-18 21:00:00 Читомо

Кафе «Європа». Повернення. Як пережити посткомунізм / Славенка Дракуліч; пер. з англ. Роксоляна Свято. — Київ : Yakaboo Publishing, 2021. — 240 с.

За тридцять років після Оксамитової революції Славенка Дракуліч, авторка книжок «Кафе «Європа» та «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», повертається думками в посткомуністичний простір, щоб дослідити, що тут змінилося, а що лишилося незмінним. Мігрант із папугою у центрі Стокгольма, фото дівчинки на львівській вулиці, скульптура Александра Македонського в Скоп’є, меморіальна церемонія з нагоди п’ятдесятої річниці вторгнення радянських військ у Прагу — це лише кілька поглядів за завісу, на контрасти життя сучасної Центральної і Східної Європи.

Ми читаємо уривок з книжки, який торкається роздумів про Україну, її теперішнє та майбутнє

Уперше я побувала в Києві наприкінці весни 2014 року. Україна — не те місце, куди звично їдеш, тим паче, якщо сама зі Східної Європи. Чомусь схід не тягне на схід, особливо коли є змога поїхати на захід. Але тієї зими і весни ця переважно маловідома країна стала найважливішою в Європі.

Я приїхала відразу по тому, як у країні скінчилася битва за проєвропейську політику; але головна площа міста, Майдан Незалежності, й досі нагадувала поле бою: простора і вкрита сміттям, рештками барикад, мішками з піском і саморобними багаттями, довкола яких гуртувалися люди в камуфляжному вбранні. Міська адміністрація і досі не вирішила, що робити з площею. Це було місце пам’яті, особливо після смерті понад сотні протестувальників — жертв, убитих снайперами на алеї біля готелю «Україна». Її прибирання могли б сприйняти за стирання пам’яті про Революцію — повстання проти можновладців в ім’я Європи. Але, крім того, це також найбільша площа столиці, і її не можна було лишати в такому занедбаному стані.

У будівлі Національного університету «Києво-Могилянська академія», де проходила конференція, я говорила зі студентами. Молоді, допитливі й оптимістичні: здавалося, у них не було сумнівів щодо своєї європейської ідентичності. На вигляд вони були такими ж, як студенти з Берліна чи Мілана; усі вони знали англійську і багато хто бував за кордоном. Коли я розговорилася з деким із них, їхні сподівання нагадали мені власні— сподівання нас, людей із колишніх комуністичних країн, до 1989 року: лиш би потрапити «назад у Європу», і кінець тоді всім нашим клопотам, від диктатури до дефіциту молока й туалетного паперу. Так, ніби це було лише питанням географії. Суперечки під час Майдану в самому Євросоюзі, чи ставати відкритіше на бік повстанців, їх не бентежили — вони все одно вважали себе і свою країну частиною Європи. Було зворушливо бачити цю віру студентів у те, що боротьба за долю всього ЄС вирішуватиметься в Україні.

Але, може, їхня правда; може, за їхнього життя Україна і вступить у ЄС — за умови, що сам ЄС іще існуватиме.

Під час мого другого візиту рік по тому Майдан був уже чистий. Згодом, щоразу, коли мене запрошували в це велике місто, я досліджувала буденне життя, роздивлялася види хліба в пекарнях, марки машин, вуличну моду, крамниці й ресторани. Коли я була гостею книжкового фестивалю в Києві, було щемко бачити довгу чергу людей, які зібралися перед незвичайною будівлею Мистецького Арсеналу недільним ранком. Усередині все нагадувало радше пікнік: діти гуляли коло молодих батьків, повсюди стояли ятки, в яких продавали їжу, на подвір’ї наживо грали музичні гурти. Там я обговорювала варіанти обкладинки до найновішої книжки, яку перекладали українською, зі своєю видавчинею Оксаною Форостиною, яка й сама є письменницею. Вона запропонувала фото — дуже особливе, яке, за її словами, недавно викликало чималу дискусію. Коли вона відкрила його на екрані свого лептопа, я відразу зрозуміла, що воно і справді мусить бути на обкладинці.

Це знімок із першотравневої демонстрації у Львові, зроблений 1968 року, погожого сонячного дня. Кольори дещо збляклі, ніби вицвіли чи перетримані. Є контраст між чітким переднім планом і дещо розмитим заднім.

На передньому плані, яскраво осяяному сонцем, на клаптику трави на пагорбі стоїть дівчинка, а за нею видно вулицю, повну людей, і фасад будинку на тлі. Це міг бути парк, адже дівчинка стоїть біля дерева. Їй десь вісім років, і вона вбрана в просту блакитну сукенку і білий фартушок. Цілком можливо, що це її найкраще урочисте вбрання, домашнього пошиття, а до нього пара бавовняних колгот. Колготи на неї трохи завеликі, мішкувато висять на колінах, зібралися в складочки на кісточках і, мабуть, сповзають через не надто еластичну гумку в поясі. Її маленькі мештики — білосніжні, і це свідчить про те, що цю пару взуття вона вдягає лише з особливих нагод, як-от на державні урочистості.

Власне, на тлі ми бачимо імпозантну будівлю, фасад якої прикрашено червоним прапором і чотирма великими зображеннями комуністичних лідерів, а також гаслом, виведеним на червоному банері.

Усі народжені за комунізму миттю впізнають ці декорації, типові для кожної офіційної урочистості. У ті часи першого травня відзначали Міжнародний день праці, і це було державне свято. А тому й нагода для ще більшої пропаганди — від промов про надзвичайну продуктивність планової економіки й непорушну підтримку робітників із боку Партії до нагороджень політичних лідерів.

Кульки в руці дитини і великий бант на голові підкреслюють урочисту атмосферу. Дівчинка має світло-каштанове волосся і типову для шістдесятих коротку стрижку: волосся, яке ледь прикриває кінчики вух, і коротенький чубчик. Її вигляд дещо роздратований — так наче її щойно відірвали від ігор і поставили перед фотоапаратом. Але що найбільше утримує погляд глядачів, то це її обличчя: насуплений, навіть трохи злий погляд із-за окулярів, отриманих, звісно, за державним рецептом — одна з двох моделей, доступних у той час. Ох, як же вона нагадала мене саму десь у тому ж віці: цей ненависний бант на голові й окуляри, які я не терпіла ще більше; сукенка, в якій мені забороняли гратися, і противні колготи, що вічно сповзали…

Дивлячись на це фото, я згадую себе на Перше травня, коли нас із однокласниками вишикували вздовж вулиці із червоними прапорцями в руках, якими треба було махати, вітаючи парад духового оркестру, робітників, сільськогосподарської техніки, юних спортсменів і солдатів. А з голосників тим часом шановні товариші верещали нескінченні промови. Цей день однаково відзначали в Україні, СРСР і Югославії. І ця дівчинка була однією з мільйонів дівчаток, що жили в різних країнах за комуністичного режиму: мабуть, її притягнули із собою батьки, які звикли демонструвати класову солідарність і підтримку режиму. Невтаємничені глядачі скажуть, що її погляд висловлює незручність, роздратування або принаймні дискомфорт від ситуації, в якій вона опинилася. Але інтерпретувати його можна і в ширшому, іронічному, сенсі — як символ загального ставлення до режиму.

Дивлячись на те фото, я знала, що не є невтаємниченою глядачкою, бо ж усі ми привносимо в образи власні досвід і пам’ять.

Може, цю світлину з гордістю зробив тато дівчинки на нову камеру й кольорову плівку, що їх він якимось дивом роздобув із-за кордону. На той час фотоапарати в Східній Європі були великою рідкістю. На кінець 1970-х у родинні альбоми ще вклеювали маленькі чорно-білі знімки з білими зубчастими рамками. Але це не родинне фото. Це — вуличний кадр, який належить Іллі Павлюку і нині зберігається у віртуальній колекції Музею історії фотографії у Львові. Коли його виставили на музейному пабліку 2017 року, фото зібрало понад 7 тисяч лайків і 5 тисяч поширень. У перші дні після публікації з’явилися сотні коментарів — немало для України. Це було доволі незвично, адже фото, хоч яке вдале, не викликало б такої цікавості, якби не той неймовірний діапазон реакцій та інтерпретацій на його онлайн-публікацію. Невдовзі стало зрозуміло, що різні люди прочитують знімок геть по-різному.

Здавалося б, аутсайдерам — людям з іншого світу і з іншим минулим — важко зрозуміти, у чому ж полемічність такого звичайного кадру, знятого п’ятдесят років тому на камеру, і то, можливо, цілком випадково. Що в ньому такого, що викликало всі ці реакції в соцмережах? Переважно пости були доволі банальними: «Вона така бідна, недоглянута, мабуть, інші діти з неї знущаються». Або: «Мабуть, вона сирота!» Чи: «У неї надто добрий одяг як на сироту». Значна частина коментарів була, цілком логічно, від старшого покоління — тих, хто виростав за комунізму: «У мене є точнісінько таке саме фото!», «О, і в мене була така стрижка!», «Ох, ці колготи, які обвисали на колінах!», «Я теж на дитячих фотках завжди була похмура!». Були також і роздуми: «Ось яким було радянське життя», «Її погляд каже все про радянську систему. Як за цим можна ностальгувати?». Та лише досвідчені глядачі могли помітити поділ серед коментаторів, який ішов по лінії не тільки поколінь, а й класів, а ще між тими, в кого була історична перспектива за спиною, і тими, в кого її не було. Але чому ці нюанси важливі нині?

Оксана Форостина розповіла, що масові реакції на фото з «похмурою дівчинкою» привернули увагу однієї з найпопулярніших українських сучасних письменниць Оксани Забужко. У листопаді 2017 року вона написала колонку для української версії сайту Deutsche Welle, в якій проаналізувала прочитані пости. Письменниця була переконана, що реакції на це фото не лише заслуговують на окремий есей, а й спонукають згадати університетський курс соціології. Прочитавши всі коментарі, які знайшла, вона збагнула, що фото водночас дуже вдало підловило «момент щирости», але також чимало розповідає і про нинішню Україну. На ньому ми бачимо сцену, епізод, який, зафіксований на камеру, раптом стає «сюжетом», the story. Ця подія і ці деталі до того звичайні, що раптом відкривають двері до минулого.

Але що в цьому справді незвичайного, то це те, що знімок відкриває можливості для різних інтерпретацій — і з них можна також «зчитувати» «колективну свідомість», як це називає Оксана Забужко. Вона звертає увагу на інтерналізацію того, що люди звикли бачити в системі, яку вона називає «візуальним тоталітаризмом». І справді, багато коментаторів писало про те, на кого подібна дівчинка: Арсенія Яценюка, Юлію Тимошенко чи ще когось із сучасних політиків у дитинстві, бо обличчя, які інтернет-користувачі знають найкраще, — це не обличчя телечи кінозірок, а саме обличчя політиків. І це, на думку Забужко, значно зловісніший симптом, аніж може спершу здатися.

Суспільство, в якому найупізнаванішими є не зірки, телеведучі чи інші представники розважальної індустрії, а саме політичні фігури, насправді інтерналізувало політику й ідеологію такою мірою, що ті стали звичними явищами, які не викликають більше жодних сумнівів. Це виявляє ступінь домінування політики в буденному житті та приватному часі людей, показує, як вона впливає на їхні асоціації, спогади та емоції. «Великий Брат» уже не потребує стежити за вами: він уже «у вас», усередині — як черв’як у яблукові».