Син загинув на війні. Горе та гордість у книжці «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
2024-07-19 07:00:00 Ігор Котик

За десять років війни, що її затіяли московити в Україні, загинули десятки тисяч наших громадян. Пам’ять про більшість із них живе в серцях рідних, друзів, знайомих. Портрети багатьох із них можемо бачити на центральних площах міст, в церквах, в інтернеті. Порівняно невелике число полеглих поіменно меморіалізовано у книжках спогадів та у документальних фільмах. Особливе місце серед меморіальної літератури посідають книжки, що їх написали матері про дітей. Про своїх дітей, яких поглинув ненаситний ворог, що упродовж кількох століть п’є українську кров. Очі матерів, які втратили свою єдину дитину — єдину надію на продовження роду — сльозитимуть ще роки й роки, бо горе їхнє то незагойна рана.

Бізнес-аналітик на війні

Книжка Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач» — про горе, що випало на долю самої авторки, письменниці, син якої не повернувся з Бахмута. Водночас це книжка і про певні противаги горя — про гордість за сина, що виявив героїзм у боях російсько-української війни, про його особливий характер, помітний ще з дитинства, коли хлопчик Михайлик дивував дорослих своїм впертим бажанням брати на себе роль дорослого чоловіка. «Мама виховувала воїна, а не сучку!» (с. 7), — його слова. Тож коли загроза повномасштабного вторгнення російської армії виразно намітилася, молодий айтівець, бізнес-аналітик, зайнявся власною підготовкою до війни: навчився стріляти, придбав зброю, зробив операцію на очі, аби бути готовим до виконання бойових завдань. Далі — тероборона і захист Києва, переведення з власної волі до Збройних сил і набування досвіду у боях на півдні України, після чого — приєднання до захисників Бахмута, так само добровільне. Шлях доволі промовистий.

Олена Чернінька. Лемберґ: мамцю, ну не плач: коротка проза. — Львів: ВСЛ, 2024. — 224 с.

Авторський текст у книжці переплітається з коментарями Михайлових побратимів, колег по роботі, друзів і рідних. Командир кулеметного підрозділу 206 батальйону тероборони Олексій так характеризує свого підлеглого: «Не було такого, щоб він від чогось відмовлявся… Він завжди рвався до бою, аж мені інколи здавалось, що він щось чи то комусь, чи собі хотів довести» (с. 207–208). Не менш виразним є спогад командира підрозділу аеророзвідки Роя. Коли в його підрозділ перевівся «пухкий гіпстер» Міша — синуля Роєвої приятельки Олени, — то командир подумав, що досить дати цьому маминому синочкові понюхати пороху і той зрозуміє, що не створений для війни. Але — не на того натрапили.

Цей засранець, замурзаний, наче порося, був щасливий! Йому все подобалось! На відміну від інших, цей горів війною.

(с. 130)

Набувши нових навичок і досвіду, піхотинець-розвідник-мінометник з позивним Лемберґ, вишколений настільки, що його, за словами Роя, «хотів би мати в себе кожен командир» (с. 131), на початку 2023 року перевівся туди, де була найбільша потреба й небезпека — в Бахмут.

На самому початку книжки Олена Чернінька подає Лемберґів текст «Про Бахмут», написаний 11 березня 2023 року. В одному з абзаців воїн називає Бахмут місцем страху, а в наступному — місцем хоробрости. Коментар до цієї антитези такий:

Хто би що не казав, але хоробрість — це не відсутність страху. Хоробрість — це розуміння того, що є речі, важливіші за твій власний страх.

(с. 10)

Останнє речення дуже значливе, у нім — вичерпне пояснення мотивації таких хлопців, як Лемберґ і його найближчі побратими — Бананчик (навіки 21-річний Володя Колишев) та Махно.

Емоції за кермом

У книжці «Лемберґ: мамцю, ну не плач» авторка наводить власні спогади про Михайла (переважно з часів, коли він був цивільним), розповідає про те, як змінилося її життя з початком повномасштабної війни, про проблеми зі здоров’ям, що виникли внаслідок переживання втрати сина, викладає сенс вчення Віктора Франкла і т.д., але стрижнем її сюжету є дослідження обставин зникнення головного героя книжки. Очевидно, кожній матері не давало б спокою оте розмите формулювання: зник безвісти.

«Я уявляла страшні події, учасником яких був мій син, і серце рвалось на шматки. Живий чи загинув: А якщо загинув, бо ж був поранений, то чи довго мучився? Які були його останні думки? Чи жалкував, що пішов на велику війну? Чи згадував мене? Божечку, як же він там залишився одиноко лежати на цій проклятій окупованій землі… Я уявляла, як розвівається блискуче чорне волосся мого сина, як вітер торкається щік, як змінюється плоть… Я плакала ридма. Потім втішала себе, що бувають чудеса і Лемберґ міг вижити в полоні. Ці емоційні гойдалки у мене завжди. Ця невизначеність і страх. Страшні картини перед очима мінялись час до часу місцями із картинками солодких спогадів нашого життя ще до великої війни. Дитячі роки сина, перші кроки, перші слова, перший клас, перші паркури й автостопи, перший курс в політехніці, кохання, навчання, робота, весілля… Весілля. За чотири місяці до великої війни ти одружився, мій дорогий сину…» (с. 108–109).

У книжці чимало картин, що відображають емоційне переживання матері, її любов і розпач, її прагнення повернути контакт зі сином. Один з таких епізодів — це коли Олені кажуть, що перед нею авто, яким їздив Михайло, а вона у відповідь просить дозволу сісти за кермо, притуляється до того керма губами, цілує, уявляючи, що цілує синові руки, після чого затискає в руці пасок безпеки і їй здається, що вона тримає у своїй долоні долоню сина. На стилістичному рівні прагнення наблизитися до сина відображено у той спосіб, що приблизно половина книжки написана у формі звертання до сина. (Прийом, який використовується у літературі такого типу, скажімо, Олеся Хромейчук у книжці «Смерть солдата», де йдеться про загибель на фронті її брата Володимира Павліва, в окремих розділах теж вдавалася до такої уявної розмови з загиблим).

Пошуки інформації про обставини синового зникнення приводять Олену Черніньку до певних висновків про проблеми, які існують в армії. Попри те, що бригада, в якій Лемберґ служив останні місяці свого життя (зголосився до неї сам і не скаржився), загалом належить до найбільш славних наших бригад, авторка книжки на основі свого розслідування вбачає у ставленні командирів до життя солдатів легковажність, використання воїнів як розхідного матеріалу. Це перша проблема, але є ще й друга — вона стосується категорії зниклих безвісти. Як показано у цій книжці, зниклим безвісти затягують чи не виплачують посмертних виплат і відмовляють у присвоєнні звання Героя України. Фінал воєнної біографії Лемберґа і його побратима Бананчика наводить на думку, що найбільш самовіддані наші захисники, пожертвувавши усім, що в людини є, — життям, врешті-решт позбавлені навіть пошанування. Так ніби їхнє зникнення не є загибеллю при виконанні військових обов’язків, а нещасним випадком.

Руфер у космічній безвісті

Про зниклих безвісти кажуть, що існує ймовірність завбільшки з незначну частку відсотка, що вони не загинули. Теоретично можна припустити, що настане день, коли виявиться, що Михайло, син Олени, чоловік Марти, який добровільно пішов на війну, взяв собі позивний Лемберґ і зник в окупованому Бахмуті 20 травня 2023 року, мешкає на даху Гарнізонного храму Петра і Павла у Львові. Храму, де відбуваються прощання з багатьма захисниками України, полеглими на війні з російськими загарбниками. Саме на даху цього храму він, Михайло одного разу вже побував ще дитиною, у час свого захоплення руферством.

Але є інші відсотки, з якими не можна не рахуватися. Їхнім метафоричним відображенням став описаний у книжці сон Юлі Чернінької — Олениної сестри, що її Михайло називав і своєю сестрою, бо різниця у віці між ними не надто велика. А сон такий: Михайло телефонує, тричі вітається, усміхається, а тоді Юля здає собі справу, що в її руці не телефон, а горнятко, на дні якого замість кави — космічна безвість…