Поетика падіння: куди зник герой коміксу «У м’яті»?

2021-06-16 07:00:00 Тетяна Калитенко

Борис Філоненко. Антон Рєзніков. Данил Штангеєв. У м’яті. – Київ: IST Publishing, 2020 – 64 с.

Якщо ви стежите за українським коміксовим ринком уже досить давно – маєте пам’ятати ті часи, коли перекладів культових і відомих коміксів майже не було, а в повітрі зависало питання: «Яким має бути український комікс? Про козаків? Про козаків у космосі? Про кіберкозаків?». Та час, на щастя, рухається вперед, «Вартові» з «Маусом» уже видані українською, а нові й нові мальописи перекладаються і створюються.

Здається, «козацька доба» в коміксах трохи відступила вбік, а автори почали потроху експериментувати, вибудовуючи власні унікальні наративи. Як приклад, на початку грудня 20-го року у видавництві IST Publishing вийшов комікс Бориса Філоненка, Антон Рєзнікова та Данила Штангеєва «У м’яті», що став абсолютно непересічним явищем для нашого з вами простору.

 

«У м’яті» – це саме той твір, де форма превалює над сюжетом, оскільки він є по-абсурдистському простим: хлопець учиться кататися на лижах і зникає під час свого першого стрибка з трампліна. Проте те, як розказана ця історія і в який контекст вона обрамлена – є підставою навіть до мінідослідження, що може привести не так вглиб тексту, як углиб себе. Чи вглиб темряви. Як пощастить (чи не пощастить).

 

Запитаєте: «А який зв’язок між лижами та м’ятою?». Відповім: дуже тонкий і ледь уловимий, неначе запах м’ятного чаю, який головні герої – Іван та Маша – п’ють разом уже кілька років поспіль, попри те, що м’ята, мовляв, «може порушити функції внутрішніх органів, викликати алергію, не дати розкритись потенціалу». Та час іде, чашка вже протікає, і це дає нам зрозуміти, що у стосунках між героями щось не так – десь пролягла ледь помітна тріщина або ж серйозний такий круглий отвір-провалля, який є червоною ниткою, що добряче тримає купи цей комікс і водночас прикрашає його. 

Провалля утілене за допомогою образів падіння, темряви, що вглядається в людину, темного тунелю метрополітену, але найпотужнішим візуальним образом тут є круглість, що набуває різних форм, а відтак від нього неможливо сховатися. «Дві точки згасаючого світла, що червоніють в темряві», наліпки з цитатами із «Фрагментів мови закоханого» Ролана Барта, зображення у чашці чаю, дверці пральної машини, очі овець, чорні діри в міському ландшафті, дві чорні точки наприкінці твору – інколи може здаватися, що ці елементи скупчуються у надмірі, але саме надмір починає охоплювати всю історію, засмоктуючи її вглиб.

 

Власне, навіть сама назва добре працює у цьому контексті, адже в ній можна вбачати смислову подвійність: «у м’яті» – історія про тих, що оточені м’ятою; «ум’яті» – оповідь про тих, кого хтось або щось поглинуло, з’їло. Ум’яло. 

 

Читати також: У 2020-ому обсяг українського ринку коміксів склав 69 млн гривень – дослідження

 

Отже, головний герой Іван щезає. Він з’їжджає з трампліна,  падає, провалюється в кучугури й зникає безвісти, розчиняючись у ніщо, падаючи у темряву тунелю метро, провалюючись у чорну діру. Що з ним сталося насправді – достеменно невідомо. Проте коли герої напередодні обговорюють цей стрибок – здається, що вони розмовляють не зовсім про лижі. А після зникнення Вані, що підсумовується замальовкою з північноєвропейського життя XVI ст., відбувається перемикання на іншого оповідача, а точніше – оповідачку Машу, що дає змогу почути дві сторони, двох учасників історії.

 

Монолог дівчини ще більше оприявлює проблемність її стосунків із Ванею. Оповідаючи про власну виставку, що присвячена огорожам, які стоять навколо ям-проваль у місті, вона каже, що це – «персональна версія відповіді на питання “як жити разом”».

 

Ця оповідь – тягла, вона змушує читача уповільнитися, розглядаючи локації продірявленого міста, що розвалюється, мов проїдена комахами деревина. Таке місто-друшляк видається метафорою відносин, що стали неможливими через брак комунікації: «Як би ви спитали Ваню, – каже героїня, – як в нього справи, він скоріш за все назвав би фільми, які дивився». 

Комікс – це та форма оповіді, що допомагає інтенсивніше говорити про ті чи інші проблеми, охоплюючи не лише текстовий, а й візуальний рівні. Зокрема графічний роман «Маус» став легендарним не лише через тему Голокосту, а й саме завдяки графічній мові, яка «озвучує» цю тему. А що ж як не зображення може краще розказати про проблеми діалогу? Ваня, що говорить про почуття цитатами з Барта, що вчиться кататися на лижах лише в теорії, що може цитувати фрази із фільмів – носій типової проблеми кінця XIX — першої половини XX ст. – проблеми мови. Зокрема тут напрошується поняття тиранії мови, що пов’язане із взаємодією суспільства й людини.

 

Річ у тім, що масові й поширені мовні структури не дозволяють індивіду висловити по-справжньому свою думку своїми словами, а тому ми зазвичай послуговуємося чужими фразами, що були сконструйовані колись давно і кимось іншим. Особливо це резонує з думкою неможливості висловити ірраціональне, емоційною мовою, яка насправді є раціональним конструктом.

 

Тож Іван, уникаючи банальних фраз, використовує слова Барта, що аж ніяк не покращує ситуації.

 

Семен Джунь у своїй рецензії «Communication Breakdown: рецензія на комікс “У м’яті”» говорить, що у коміксі наявний надмір «культурологічного сленгу» та неймдропінґу, що потребує звикання. Але це академічне перенасичення виконує роль павутини теорій, що облітає головного героя, перетворюючи його на персонажа інтелектуальної прози початку XX ст. Згадаймо до прикладу Іполіта Миколайовича із «Дівчини з ведмедиком» В. Домонтовича – хіміка-теоретика, який купував книжки, щоб оправляти у різний матеріал, але не читати їх, бо Іполіт не любить літератури, не любить слів, бо «слова його зраджують, віддають на поталу». Це відбивалося й на його особистому житті, де він ніяк не міг застосувати емоційність і емоційну мову на практиці. Схожим чином, поринувши в інтелектуалізм, Іван із «У м’яті» не практикує чуттєвого й душевного діалогу, так само як і уникає практики катання на лижах.

Мабуть, це буде неочевидний приклад для порівняння, але мальопис «У м’яті» дечим нагадує фільм Арі Астера «Сонцестояння» (Midsommar) 2019-го року. Суто поверхнево – це типовий трилер про американців у європейській глушині, що потрапляють до секти й по одному гинуть від рук адептів язичницького культу. Проте прибравши весь екзотичний антураж, бачимо, що перед нами – історія, яку можна інтерпретувати по-різному, залежно від актуальних внутрішніх переживань. Це розповідь про потребу соціальної єдності й емпатії, про бажання мати по-справжньому близьких людей.

 

Це історія про відчуження й дистанцію, що пролягає між рідними людьми. Є думка, що фільм викриває кризу сучасного християнства. Та перш за все, сам режисер акцентує на тому, що «Сонцестояння» – це історія про розлуку. Крістіан згорає у полум’ї. Ваня тоне в сніговій кучугурі.  

 

Читати також: 20 тисяч солдатів проти 5-ти підпільників: про що комікс «Наразі непогано»

 

У творі Арі Астера також, хай і не розлого, але таки порушується питання мови. До прикладу, головна героїня Дані починає говорити шведською, якої не знала до того, зі своїми партнерками по ритуальному танцю. Звісно, все ірраціональне можна приписати до наркотичного сп’яніння й шалу танку́, але насправді це важливий маркер зближення героїні з громадою, яка згодом прийняла її й дала їй те, чого вона так прагла. На противагу цьому Дані та її емоційно віддалений хлопець Крістіан ніяк не можуть знайти спільної мови попри те, що англійська для обох є рідною. Та якщо Астер демонструє мовне питання за допомогою ритуальної свідомості й тілесності, то Філоненко використовує крайній інтелектуалізм.

До фольклорно-поганської тяглості відсилає ще одна деталь коміксу – імена головних персонажів. Іван і Маша, яку герой називає Марічкою, відсилає до головних героїв «Тіней забутих предків», що насправді не є випадковим збігом, оскільки свого часу Борис Філоненко брав участь у створенні коміксу «Тіні забутих предків. Графічні історії», що присвячений і фільму, і «Тіні забутих предків. Виставка».

 

Враховуючи, що Марічка із «Тіней» гине, зриваючись зі скелі, падіння в «У м’яті» можна розцінювати як певне ритуальне причащання, як перехід до іншого світу, іншої онтології: «Фалес падає в яму. Аліса падає в нору. Ленін падає з постаменту». «Чи будемо ми у парі?», – запитує зрештою у мертвої Марічки Іван, якого затягує потойбіччя. І тут відповідь не є однозначною, бо вона вже звучить в іншому світі, що прихований від очей тілесних, як Невидима сокира.

 

Чи будуть у парі Іван та Марічка Філоненка? Відповідь набагато ясніша: вони вже не в парі. 

 

«У м’яті» – річ непересічна для українського коміксового ринку, що розвивається. Ба більше, це саме той текст, який встановлює планку, а надто для «замороченого» читача. Це саме той мальопис, що піддається до розбирання на візуальні й текстові цитати, який спонукає до повернення на кілька сторінок назад, щоб іще раз роздивитися всі деталі, та змушує роззиратися навколо у пошуках персональних проваль і дір.

 

Купити книжку на сайті видавництва

 

Матеріал створений у співпраці

Оригінал статті на Suspilne: Поетика падіння: куди зник герой коміксу «У м’яті»?