Ворожіння на книжках: 3 дебюти в українській прозі
2024-06-17 07:00:00 Валерія Сергєєва

Шляхи письменників несповідимі, як і долі їхніх літературних первістків. Одні автори-початківці стартують зі своїх козирів, а потім «здуваються» з кожною наступною новинкою, інші ж — вдосконалюються й ростуть від книжки до книжки. Тож ставлення до дебютів завжди обережне й по-своєму трепетне. Читаючи їх, так і підбиває ворожити: чи це короткий, але одиничний спалах, а чи навпаки — старт довгої літературної кар’єри? Тим цікавіше, коли дебюти направду вартісні, як-от у цій добірці з трьох свіжих українських романів.

«Віндобонський апокриф»

Катерина Девдера. — Л. : Видавництво Старого Лева, 2024. — 296 с.

Пухкенькі херувимчики, nature morte для міщанських їдалень, ідилічні сімейні портрети — ось присуд жінок, що наважилися писати й перед носом яких гучно зачинилися двері професійних освітніх закладів. 20 жовтня 1878 року українсько-французька художниця Марія Башкірцева, оглянувши паризьку академію, скрушно запитувала у своєму щоденнику, чому їй зась навчатися в цих стінах і невже на малярські здібності аж так сильно впливає стать, а відтак снувала мрії про те, що колись зафундує власну художню школу для жінок. На час дії роману «Віндобонський апокриф» Катерини Девдери (а це fin de siècle — доба як емансипанток, так і лікарів, що лікують «слабку стать» від «істерії») нічого особливо не змінюється. Віденська академія мистецтв все так само пропонує жіноцтву цілувати клямку й надалі обирати поміж двома варіантами: забути про всі свої «примхи» й змінити пензель на ополоник або ж — для найупертіших! — бути окраденими увагою й тулитися в майстернях приватних учителів. Головній героїні, художниці Марті Кравченко, завдяки протекції впливової бабусі вдається обвести всіх навколо пальця, в буквальному сенсі зодягнути чоловічі штани й таким чином, ніби казковий вуж у дванадцяти кожушках-линовищах, відвідувати студії. Вибір бути «самій-собі-ціллю» та присвятити все своє життя артизму не аж такий легкий, на що зокрема вказує біблійне ім’я героїні, в якому, між іншим, так і вчувається голос Ганнусі з «Valse mélancolique»: «А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе».

Зважаючи на те, що любовного в цьому романі більше ніж мистецького, протистояння двох «царств» обертається протистоянням двох чоловіків — і в цьому є певна безвихідь. Земля — це лікар-фройдист Антоній, що влаштовує персонажці карпатський «ретрит», готує хліб і шакшуку, обмежує час роботи за мольбертом, набирає купіль із любистком — і так лікує її натягнуті, як лук, нерви. Небо ж, або сліпучий ефір мистецтва, — це розпусний і певний себе художник Стефан Лупул, що цей тугий лук напинає і чия любов нерозривно пов’язана з навчительством: вони мовбито й рівні з Мартою, але під час роботи над нею повсякчас нависає запобігливе «а що скаже Майстер?». Зрештою, тут навіть і порядного спойлера не вийшло б, оскільки всі фарби вже давно змішали й розклали на палітрі або заявлений неканонічний виклад подій (перша пара), або фройдизм (друга пара). Річ у тім, що друга любовна лінія дещо нагадує схему аналізу «Градіви» Вільгельма Єнсена, який здійснив Зигмунд Фройд: дитяча любов, яка була заміщена на мармур/заняття латиною й ботанікою, раптом проривається в сни, щоб згодом воцаритися вже наяву. Між іншим, зробила це Катерина Девдера дуже тонко й ненав’язливо.

Тож у цій ситуації лишається говорити про царства сюжету й стилю, що, зізнатися, навіть цікавіше. «Віндобонський апокриф» має струнку й добре продуману структуру, що ніде не провисає, — і це приємна рідкісність поміж текстів поетів і поеток, які вирішують спробувати себе у прозі. А от зі стилем усе трохи складніше. З одного боку на читацтво очікує симпатична речевість, але з іншого — вона аж надто солодкава й рожева. Тож, коли епіграф попереджає про «казкову оповідь», варто бути готовими до того, що на нас вже готують розбійницьку засідку милі кавнички, червоні троянди, ясминове мило й хмаринки ванільного морозива, в якому сидить Бог, спраглий дарунків у вигляді «шоколадних негренят і цукрових балерин». Прикметно, що кулінарні метафори тут абсолютно переважають, хоч здебільшого вони не надто вмотивовані. Пам’ятаєте відомий опис весільного пирога Емми Боварі: скелі з печива, озеро з варення, маленький амур на шоколадних орелях? Це насправді були пролегомени до орнаментальності «Віндобонського апокрифу». Та до честі роману варто зазначити, що його друга половина в цьому сенсі вже дещо вирівнюється або ж принаймні читацький «шлунок» призвичаюється до раблезіанських порцій. Послуговуючись відповідними образами, можна підсумувати, що на балу дебютанток книжка зарекомендувала себе добре, хоч і дещо переборщила з рюшами.

Купити книжку

«Там, де заходить сонце»

Олена Пшенична. — К. : Лабораторія, 2024. — 240 с.

Роман «Там, де заходить сонце» перший у багатьох сенсах: це не тільки літературний дебют, а й початкова репліка-імпульс у розмові, що триватиме навіть після того, як останню сторінку буде перегорнуто. Олена Пшенична говорить там, де більшість мало того, що замовчує сама, так ще й інших зацитькує, адже тема старості, а тим паче питання будинків для літніх і досі табуйовані в нашому суспільстві. Тож велика заслуга цієї книжки полягає в поверненні старшим людям суб’єктності, а також у підсвіченні того, що світ не є чорно-білим і часом складні рішення — це насправді єдиноможливі рішення.

Головна героїня — 72-річна колишня вчителька Віра Петрівна — після повномасштабного вторгнення потрапляє до одного з приватних закритих закладів, які в народі охрестили «стардомами»: така звична для літератури XX століття санаторійна локація прецікаво трансформується в геріатричний пансіонат. Поступово нашорошені сусіди Віри Петрівни наважуються розкрити свої серця — і персонажка (а разом з нею і ми) бачить, наскільки різні історії ховають однаково сиві голови. Авжеж, у книжці багато болю, але знаєте, що вирізняє роман Олени Пшеничної як літературу високої проби? Цей біль чесний, як і чесна емпатія до зболених. Та й не можна не зазначити, що сум тут, ніби стіна плющем, обвитий гумором — і так, ще не встигнувши обтерти сльози, вже неспинно гигочеш над черговим пінг-понгом дотепів. До речі, як зауважує авторка, щодо цінностей й ставлення до життя літніх людей вона консультувалася з власною бабусею, але є ж ще й чудово схоплена мова персонажів! Це написано так переконливо, ніби й не вигадка зовсім, а стенографія реальних розмов.

Тож попри печаль роман залишається дуже світлим, а всюдисущість сонця доходить до зворушливого. Окрім бурштинових репродукцій «житейських морів» Айвазовського, це й поява «Гаррі Поттера» в читацькому клубі «Вставні щелепи». Бо, як писав Дерек Мерфі в книжці «Jesus Potter Harry Christ», лев — символ Ґрифіндора — відсилає нас до сузір’я Лева, перебуваючи в якому, Сонце набирає сили й перемагає астрологічну Гідру — волдемортівську темряву. Сонячна любов неуникненно кладе на лопатки смерть і в романі Олени Пшеничної. За що їй хочеться не тільки по-читацьки, а й просто по-людськи подякувати.

Купити книжку

«Мертва жива вода»

Світлана Кострикіна. — К. : Віхола, 2024. — 424 с.

На літературному суді авторку-дебютантку Світлану Кострикіну можна запросто засудити в злочині проти сну. Знайомство з її детективом «Мертва жива вода» окошується тим, що вранці наступного дня читачі приходять на роботу невиспаними й із величезними мішками під очима, бо перед цим всю ніч не могли відірватися від книжки. Бідолахам-книголюбам можна сподіватися хіба на чудодійну силу «живої води» в кавовому кухлі, а літературним оглядачам — на те, що про цей роман говоритимуть ще жвавіше, адже це хороша і, що важливо, зріла жанрова проза.

Головна героїня Майя працює на рейтинговому телешоу, де хвацькі журналісти розкручують реальні кримінальні справи: реконструюють хід подій, шукають незбіги, беруть інтерв’ю в учасників. На перший погляд, мета благородна — відновити справедливість і стати рятівним канатом для людей, що втратили надію. Однак телебачення має свої закони, які часто суперечать вищим пориванням і уявленням про журналістську відповідальність — на цьому середохресті, авжеж, постають етичні проблеми. Особливо ж, коли одного дня екран перестає бути захисною ширмою, а сюжет чергового злочину починає розгортатися в справжньому житті.

До лютого 2022 року Світлана Кострикіна й сама була редакторкою та сценаристкою кількох телепередач. Що це нам дає? По-перше, розуміємо, що авторка достеменно знає, про що говорить, а по-друге, відчувається рука професіоналки, яка вміє працювати з матеріалом: жодної затягнутої сцени, правдоподібні персонажі, відточене вміння тримати інтригу. Характерного шарму додає роману й особливий сентимент до Півночі та її мітів, а також присутність карт таро. Система таро, що стає чимось більшим за банальну гру у ворожіння, — зовсім не новина для української прози: згадаймо хоча б «Любовне життя» Оксани Луцишиної. Світлана Кострикіна теж не напинає таємниче шатро в зірочки й місяці: колода з атрибута горе-езотериків виростає до потужного інструменту для саморефлексії. Прикметно, що хоч напряму в «Мертвій живій воді» з’являється лише декілька карт: Туз Мечів, Туз Кубків, Сила, — насправді їх там більше. Навіть «третього ока» не потрібно для того, що побачити, що така важлива для роману «Турмалінова вежа» теж є дитиною таро — 16 старшим арканом. Вона символізує глибоку кризу, коли весь світ руйнується й із гуркотом летить додолу, а потім ррраз — і усвідомлюєш, що апокаліпсис виявився звільненням. Боляче, страшно, але без цього неможливий подальший шлях: все приблизно так, як із видаленням хворого зуба. Ну, або з казками, де є чітка послідовність дій: спочатку бризкаємо мертвою водою, тоді дістаємо живу. Запитуєте: що відтак? Відтак у чарівному алгоритмі стоїть чіпляння до знайомих із порадою прочитати роман Світлани Кострикіної. Бо він того вартий, повірте.

Далеко не відкладаючи колоду, можна з певністю сказати, що з такими дебютами розкла́д для української літератури вимальовується якнайпозитивніший. Добре зроблені й цікаві книжки перспективних авторів та авторок. Як то кажуть, жодної магії — лише аналітика!