Вибач, але така атмосфера сучасної української поезії: 27 віршів військових

2024-06-20 21:00:00 Анаїд Агаджанова

У межах читання мілітарної поезії «#Фронтмени», організованому «Культурним десантом» під час фестивалю «Книжкова країна», прозвучала низка поезій українських військових. Вірші полеглих та зниклих безвісти побратимів, а також тих письменників, що не змогли прибути на подію з фронту, виконали інші військові, оприсутнивши їхні імена. 

Публікуємо другу частину добірки цих віршів. Першу можна прочитати тут.

Артем Антонюк

Військовий, автор поетичної збірки «Подвійний БК» та книжки «Торба», що побачила світ 2007 року, лауреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип».

 

***

постій присядь і припини свій біг 

я знаю дорогий що ти був зляканий зі сну 

я пробачаю те що ти мене убив 

твоя вина тепер розділена на взвод ніхто із вас не пригада моє ім’я 

усує лиш носитиме між спальником бк і карематом до кінця 

тому посидь цю ніч зі мною дорогий відбудь допоки ще не вічний як у мене твій наряд

 

***

ми вийшли з лісу й повертаємось у ліс 

на хвилях вибухів ми стаємо людьми 

які під час штормів і штурмів піднімають ніс 

по вітру й автоматом хвіст тримають і кістьми 

лягають розчиняючись в землі 

яку ніхто не зможе відібрати в нас якій тисячоліттями належим ми в імлі 

вечірній тьмі нічній і в досвітковий час

 

***

все зайве відпадає як дренаж із тіла 

усе потрібне липне як дубове листя до вікна 

крапалик віри все що ти колись хотіла 

від мене в мене є тепер війна 

теж має два боки медалі 

рукою однією відриває ногу 

а другою рукою далі 

життя дає нове й розлоге

Артем Полежака

Поет, автор поетичних збірок «Стіхи о жизні» (2016) та «Навісні пісні» (2018). У квітні 2022 року вступив до лав Національної гвардії, став піхотинцем. Отримав спеціальність кулеметника. Разом із побратимами брав участь у Харківському контрнаступі, звільненні Балаклії та Куп’янська.

 

***

Ось тобі раз – 

Донбас.

Ось тобі на – 

Війна.

Ось тобі штик – 

Ніж.

Ось окупант – 

Ріж.

Ось тобі брат – 

Кат.

Ось контрабас – 

Відкат.

Вдома сусіди – 

Хами,

Видали б з потрохами.

Де в головах – 

Ад,

Там випада град.

Бах – 

І даху нема.

Добре, що не зима.

Що у вас там? 

Тіло.

Вчора знов прилетіло.

Ось тобі степ

Бай степ.

Суки, порвали ЛЕП.

Бачиш, яка красота?

Тра-та-та-та-та-та!..

 

***

“От повернуться хлопці з війни,

То вони вже покажуть!..”

Що вони там покажуть,

Боюсь уявити.

Хлопець, що прийде з війни,

В цьому сенсі

Не зробить нічого. Хіба що

Ляже собі і буде лежати.

В перервах, можливо, пити.

Хлопець, що прийде з війни,

В цьому сенсі

Не вдарить і палець об палець.

Не те щоб там типу

”Тягар на серці…”,

А просто, щоб всі від’їбались.

Прийде, якийсь взагалі нецікавий,

Не швидкий на язик, 

Буде глушити літрами каву,

Просто тому, що звик,

Занурюватись у ванну,

Вивчати види безсоння,

Курити безперестану,

Ховаючи сигарету в долонях.

Хлопець, що прийде, 

Захопиться дивною грою —

Не дивитись всередину себе 

І на зоряне небо,

І більше ніколи не візьме до рук зброю,

Якщо, звичайно, на те не буде потреби.

 

***

— Та я, єслі чесно, пішов на війну із-за баби.

Вона ж така видна, навколо мужики роєм.

Думав, хоч так на себе зверну увагу хоча би,

І стану її Єдиним Бляха Героєм.

 

От знаєш, все шо не зроблю — все якось не так.

Дідько попутав, придумав собі Дульсінею…

Як відшила мене — все пішло наперекосяк,

Навіть здається, що війна почалася з-за неї!

 

І пів року (пів року!) від неї — суцільна тиша.

Як підкотить до горла — пиздець! — і хоч вовком вий!

Написав. А вона мені, чуєш, у відповідь пише:

“А, це ти? Ну, привіт. Ну, я рада, що ти живий”.

 

В мене тут відчуття, що відпрацьовую якусь хєрову карму.

Хоч і не думав, що я настільки вже грішник.

Нє, ну я розумію, що не те, щоб до біса гарний,

Так у неї завівся якийсь блін чмошний айтішнік!

 

І от чуєш, хоч це як повидло мішати з васабі,

А по факту в кінцевім рахунку — воно ж все не зря.

Знаєш, чому мені легко стріляти в кацапів?

А я уявляю шо то її єбаря!

 

А вона ж мене всюди забанила, шоб типу не стежив.

Але як переможемо (рано чи пізно, як не крути),

Позаводжу нові сторінки у соцмережах,

І перелайкаю заново всі її фоточки і пости.

 

***

Вітя і до війни був дебілом.

Тупо по жизні, та плюс ще наркотики.

А скажуть: “От бач, що війна наробила!

Бідні наші, нещасні котики…”

 

Сірьога бухав, вважай, що з дитинства,

Раз пляшку замість гранати кинув.

А люди скажуть: “Як став ото триста,

Вернувся і з горя п’є без упину”.

 

Славік сидів за вбивство і кражу.

Дому нема — хоч вертайся за ґрати.

Візьметься знов за своє, а скажуть:

“Це ж вони ТАМ всі навчились вбивати…”

 

А Вова, наприклад, був будівничий.

Вова, як Вова — людина проста.

Прийде з війни, відпочине як личить,

І піде робити нові міста.

 

Андрюха до справи візьметься знову,

Залишивши спогади в шанцях заритими,

І вулиці міст, що збудує Вова,

Андрюха засадить деревами й квітами.

 

Не менше, не більше — нам більше й не треба,

Дасть бог, коли вийдем живими із бою,

Повернемось якось додому й до себе,

Щоб стати нарешті самими собою.

Микола Кулініч

Поет, перекладач, учасник слем-руху. Випустив дві поетичні збірки. Член музично-поетичних проєктів «Ахіллес і Черепаха» та «(й)КЛМН».

 

Другий раунд: товариство мертвих поетів

 

За ціною всього двох чашок кави на тиждень в тебе виникає унікальний шанс

отримати необмежений доступ до мудрості та невичерпних запасів слів, над якими не владний час.

Пропозиція діє до тридцять першого числа цього місяця. Або до тридцятого, якщо у місяці тридцять днів.

Ласкаво прошу до другого раунду. Вдягай 3D-окуляри, вставляй у рот капу. Ти сам так цього хотів…

Аудиторія зустрічає тебе стандартними фразами: хто ти? Звідки такий зухвалий? З якого зліплений тіста?

Вони кажуть: що він робить на нашій галявині? Куди дивиться цар лісу? Тут за кожним закріплене місце!

Вони кажуть: в нього немає шансів! Ці аплікації склеєні штучно, чужі метафори переростають в суцільну форму…

Але уявіть: ми у Кіншасі, і Кассіус Клей підбирає суцільну метафору Джорджу Форману.

Хтось обмежується композицією з трьох акордів, хтось вдається до головоломок, хтось скоромовкою

Зводить із глузду гутаперчевих хордових, хтось споглядає канатоходців, хтось дивиться на арлекінів та скоморохів.

Хтось складає тексти про місто, осінь і каву. Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.

Для того, щоб стати справжнім поетом, як відомо, потрібно 10 тисяч годин… А насправді – ні.

Нескінченний намір нездійсненного акту, довге очікування овацій — ось ключові функції справжніх митців.

Тому тобі пропонуються опції: приєднатися до товариства мертвих поетів, або жити у товаристві ходячих мерців.

Не турбуйся, смерть із косою на безлюдній дорозі не страшніша, ніж лікар та нотаріус біля ліжка.

Чорт не страшніший від бога. Бог із машини не страшніший від бога, що ходить пішки.

Чого варті герої, ті, хто кидають виклик безмежній ночі?

Чого варті ми, ті, хто кидають все і йдуть на заклання мовчки?

Чого варте мистецтво, яке вийшло за рамки канонів, але зупинилось на новій умовній межі?

Чого варта людина, яка підкорила весь світ, але втратила тихе світло своєї душі?

Любов — це єдина річ однаково варта життя і смерті, скажуть ті, хто нас супроводжував, і ті, хто нас проводжав…

Перед дверима чекає валіза. В каламутному передпокої тремтінням зламана довго не влізе рука в рукав.

Одягайся. Мерщій тікай з цього міста — крізь ніч, вздовж неонових вервиць з аптек та ліхтарів.

Буде день. І нехай це буде день радості. Вічної радості за день подвигу на землі.

 

***

Я знав цього солдата. 

Тепер я точно згадав, я знав цього солдата.

Його впевнений погляд, його ледве помітна посмішка, сива щетина.

Що він шукав серед наших полів і лісів?

Що він шукав тут? 

Що могла йому дати наша нещасна країна…

Що непокоїло його серце? Яких історій ми вже ніколи не дізнаємося про нього?

Хто буде першим з нас, щоб повідомити? 

Хто буде першим, хто наважиться набирати залишений номер?

І що ти скажеш тепер? 

Гукни мене! 

Крикни через півнеба! 

Закричи що є сили! 

Так, щоб я тебе чув, солдате.

Ніч така місячна, зоряна, ясная. 

Я сиджу біля лампи, пишу донесення про безповоротні втрати.

Олена Герасим’юк

Поетка, письменниця, парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Лавреатка премії літературного конкурсу «Смолоскип».

 

***

Де б ти не був

Де б ти не читав цей вірш

 

ВІДІЙДИ 

 

ВІД 

 

ВІКНА

 

Зараз

у момент його написання

тут почалась повітряна тривога 

 

А це означає що

нам треба вивчити

багато правил:

 

не знімати роботу ППО

не поширювати відео

не викладати адреси

не виходити на вулицю

та ін

 

Вибач але така атмосфера

сучасної української поезії

Я безсила змінити це

хоч би і як намагалась

 

Умовність творчості

вийшла за межі паперу:

тепер і у тебе також

виє сирена

 

За кожною сиреною стоїть чоловік

він натискає важелі

вона захоплює в горло вітер

вони виють обоє

для усіх нас

 

Де б ти не був

Де б ти не читав цей вірш

 

ОБЕРЕЖНО

 

ЛЯГАЙ

 

Обличчям донизу

закрий його краще руками

 

Не обов’язково дивитись

на війні «бачать» на слух 

різний калібр — звук різний

 

Ми вчимося розрізняти їх швидко

поки у цьому

ще є

хоч якийсь 

сенс

 

Де б ти не був

Де б ти не читав цей вірш

 

ПРИЛЬОТ

 

ВИБУХ

 

ЯК ТИ?

 

Пам’ятай: нижчий силует — 

вищі шанси

 

Нехай тобі щаститиме якомога довше

 

Бо рано чи пізно 

всьому настає кінець

 

і везінню на жаль

і будь-яким перевагам

і нам зрештою

 

P.S. Вибач за вибиті вікна

це заключна кода

 

Фінал таких історій

завжди має бути

відкритим

 

***
І знову лишаєтесь із самотою самі

І втомлено одна одній втуплюєтесь у вічі

Минають роки відчуваються ніби дні

І кожен за сотню калічить

 

Кожен мов сотня інших залишає розлогий шрам

Як закохані підлітки що втекли від усіх і раді

ножем на шкірі дерев столітніх видряпують

Гостровухі серденька і у них імена

 

І спробуй забудь, і спробуй забий, затуркай

У сірий мішок душі, нарости епідерміс-кору

Листя падає — лісом іде потривожений гуркіт

Я вже спробував стільки болю

Що ніколи тепер не помру

 

***

І знову розсиплеться світ

Ніби сніг

Навесні

 

І заким із себе збереш

Нецікавий

Цілісний пазл

 

Згадаєш своїх і сховаєш

На вістрі 

У сні

 

І довго так довго

З туману цього

Прокидаєшся

 

Це у всесвітах вщент

Розгубив себе

До простоти

 

Крізь зализану рану

Тупий пробивається

Шрам

 

О як добре жилося

Коли на цім місці

Кровило

 

Я здається за біль

Той віддам

Без жалю все віддам

 

І знову розсиплеться світ 

Ніби сон

Навесні

 

І син повернеться

З походу холодний

Мов сталь

 

І ніби ще літо а вже

Пролетіли

Роки

 

Все менше шкодуєш

Аж ось вже й нічого

Не жаль

 

Вірші поетки можна читати на її твіттер-сторінці.

Олександр Кудь

Поет, фронтмен гурту Busicama та співзасновник LitSlam. Від 2022 року перебуває у лавах ЗСУ, молодший сержант батальйону безпілотних систем 33 механізованої бригади.

 

ІІІ СНІГ

 

Сніг огортає тіла мертвих поетів-кулеметників і снайперІв

з особливою ніжністю,

починаючи з ніг 

і тільки в самому кінці

ховає обличчя.

 

Зазирає під повіки,

розшукує памʼять,

вивчає останні сни.

Чудернацькі і гострі

сурікени-сніжинки

назавжди вростають 

в здавалось ще живі зіниці,

зливаються з ними 

в єдине ціле.

 

Осінній піксель покривається

зимовим камуфляжем.

Вірші мертвих поетів стають історією.

Поети — стають героями.

 

Вірші поета можна читати на його фейсбук-сторінці.

Олексій Івакін

Поет, натхненник і учасник культурного центру «Харківський SLAM», боєць 82-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ. Загинув наприкінці вересня 2023 року під час боїв на Запорізькому напрямку. 

 

На українську мову його вірші переклала поетка, парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри» Олена Герасим’юк.

 

***

Так повертаються герої

Під крик худого вороння

Ідуть понурим темним строєм,

додому йдуть за небокрай

 

Криваво-чорним сонце світить

на вітром спалене лице,

а лиця стали сірим цвітом,

дірки пусті замість очей

 

Закинули щити на плечі,

несли товаришів убитих.

Венера — поминальна свічка,

лунає голосна трембіта.

 

Не радість… Сльози на очах,

коли вернулось вдвічі менше,

а інші всі вже на щитах,

і перші з нас вже не тутешні.

 

Без од, овацій і без крику,

додому важко йду, неспішно.

Вовки завиють, голос хриплий,

женуться за легкою ціллю.

 

так повертаються герої,

під стогін тих, хто жде спасіння,

виконуючи власні ролі

заради інших поколінь.

 

***
Я себе розсипаю рядками,

квартирами, вписками, барами,

пробираючись з ночі до ранку

крізь стаканчики та склотару

 

крізь брудні кутки проституток,

крізь спальні райони та гетто,

крізь перші — останні маршрутки,

крізь «Ей! Пригости сигаретою!»

 

Я себе на шматки роздираю,

на частини, на частки, на звуки.

Зафальшивив і десь-таки втратив,

і нема як зігріть твої руки.

 

І нема що залити в стаканчик:

ні портвейн, ні вина, ні горілки

у нагрудній кишені намацаю

«я люблю тебе» знітилось тихо

 

Я останні всі гроші розтренькав

пробираючись з ночі до ранку.

Сталось так, що я став пацієнтом,

Це суттєво занижує планку.

 

А водій в останній маршрутці

допиває останнєє пиво.

І мені  вже не страшно, а смутно,

що чимдалі тим більше фальшивлю

 

***
Революції робляться влітку,

Влітку кров на піску не лишає слід,

Розвивається прапор на вітру.

Влітку ліпше палає потомлений схід.

 

Помирають зазвичай в осінь.

Осінь  ніби фінальна сцена драми,

Прикрасить легенька просідь,

або жовто-блакитна фарба.

 

Життя нове починають взимку,

снігом білим засиплять хиби.

Губи під шарфом дивним

ховають, а з ними і сміх.

 

Вдихай повні груди — лише весною.

Тільки весною вертаються зграї

птахів перелітних знову додому.

І з ними любов.

Можливо.

Не знаю.

 

Павло Вишебаба

Письменник, військовий, музикант, громадський діяч у сфері захисту довкілля. З початком повномасштабного вторгнення вступив у лави 68-ї окремої єгерської бригади. Молодший сержант, командир відділення польового вузла зв’язку.

 

м о л и т в а

 

Подаруй трохи спокою, кинь у глибокий тил,

полежати під сонцем в компанії трьох мудил –

тих людей, що, направду, люблю я до краю сил.

 

Підпиши для твоїх волелюбних, та вірних, слуг

нетривалу відпустку, бодай перевести дух.

Це найгірша з молитв, що торкалася твоїх вух?

 

Незбагненно, чому ти пустив нас в такий галоп –

нам епоха дісталася з шаблями наголо

і у цьому стрибку надто рано казати «гоп».

 

Ця епоха зніматиме пробу із наших вір:

вкоротила рідню, і країну, і скарб, і зір.

Почуваюся часом, як загнаний в полі звір.

 

Не жаліюсь, а прошу покірно: пошли нору

лиш побачити друзів, кохану та дітвору,

пару днів відпочинку – і знову приєднуй струм.

 

Щоби знову я бачив могутність твоїх діянь,

щоб прийняв і трагічне, і вічне, і інь, і ян.

Я платитиму вправно, яку ти призначиш дань. 

 

І хоча твоїх іспитів більшість я запоров,

я не вішаю носа, як бачиш із молитов,

певно, краще тобі прислухатись до тих промов,

 

що з останньої сили звертаються до молінь.

Надішли трохи спокою кожному зі створінь,

дай їм, боже, цю крихту з «навіки віків».

 

Амінь.

 

м о в ч а н н я

 

Щоб сховатись від смутку та порожнечі

ми говоримо про дріб’язкові речі,

так світанок розмінюється на вечір.

 

Опадає пітьма під вагою зливи.

Кожен злочин обтяжується мотивом.

Кожен з нас замовкає про особливе.

 

Темнота спонукає себе картати.

Пам’ять знає навпомацки кожен кратер.

Врешті-решт ми усі мовчимо про втрати.

 

Мовчимо про усе непідвладне мові,

гарячково розставлені розділові,

непромовлені вчасно слова любові.

 

Про утрачений рай і своє вигнання

із дитинства, можливо, чи-то – зі спальні, 

де не чутно ні стогону, ні мовчання.

 

Про змарнований час, що крізь пальці лине.

І якщо перевести в пісок години,

ми би йшли через дюни, мов бедуїни. 

 

Те, про що говорити не стане сили,

у пітьмі проступає волоссям сивим

і виводить мовчання німим курсивом.

 

***

Юра мовчки скрутився у спальнику.

Ден промацував Санін кітель.

Ната поралася з вогнепальними.

– Діти нудились, бо це ж діти. –

Ярослав чаклував над вечерею.

Влад за бронік тягнув старлея.

Гучно падала туша імперії,

присипаючи нас землею.

 

з а п а м ‘ я т а й  м е н е  д е р е в о м

 

Коли тобі до рук траплялась дерев’яна фігурка,

припустимо, солдатика,

ти одразу бралась вивчати її деталі,

вирізьблені аж до ґудзика на мундирі,

розфарбовані аж до гачка на мушкеті,

чи що там у нього за зброя,

і останнє, над чим ти могла б замислитись,

що колись він був деревом.

 

Я лежу на теплому асфальті

у місті, назву якого не знають за його межами,

вулиці якого ще настільки тихі,

що можна ось так лягти посеред дороги

і розкинути руки.

Я дивлюсь угору і уявляю,

яке чудове буде у мене життя,

проростаю в серпневе небо,

а звідти, як жуки з листя,

зриваються зірки.

 

На вершині півострова

де не зустріти людей, зустрічаю ранок.

Навколо безліч шумних комах,

а десь за рослинами — тихих лякливих тварин,

та все одно стає нестерпно самотньо

і я заводжу small talk із сосною.

Дякую, що завчасно скинула з себе сухі гілки,

і тепер я можу приготувати нам чай.

«Ось, спробуй трохи», — переливаю з підкопченої кружки у землю.

«Як тобі?» — притискаюсь до сосни вухом, заплющую очі.

Якщо так стояти достатньо довго,

то можна відчути себе стовбуром.

 

На узбережжі тільки ми двоє.

Літня жінка показує мені сітку з устрицями,

які встигла зібрати під першими променями.

Напевно, їй ціле століття,

але вона дивиться на мене не як прабабуся, а як мати.

Зриває з каміння устрицю,

відкриває черепашку чорними нігтями

і простягає мені. «Дякую, мам». 

Я не розумію її мови, а вона не знає моєї,

ми довго говоримо.

Сидимо на уламках скелі, бовтаємо ногами в океані,

дрібні риби покусують шкіру,

звиваються, як дощові хробаки навколо коріння.

 

Якщо чесно, я вже не пам’ятаю,

як воно – бути деревом,

але я точно, абсолютно точно

ним був.

 

д и с т о п і я

 

Роботи-археологи відкопали дещо по-справжньому цінне,

знахідка рівня виявлених колись імперій Ацтеків та Інків.

Країна, в якій більше зброї, аніж вцілілих будинків,

 

більше рацій, ніж популярних смартфонів. У їхніх підвалах

стояли консерви, книги, живопис поруч із бойовим арсеналом.

Вони прокидались, щоб захищатись, якщо взагалі засинали.

 

Замість паспорта там видавали залізний жетон на шию,

на повноліття – бронежилет, розгрузку та іменну нашивку.

Їхні пляжі сортовані по мішках, щоб стало на кожну шибку.

 

Лікарні були розкидані річковими берегами.

Після вдалих пологів немовлят подавали мамам,

загорнутими у піксель, бо інших тканин не мали.

 

Цілодобово там працювали лише військторги.

Невідомо чому це тривало. Невідомо як довго.

Вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого.

 

Їх останній поет друкував на машинці, потім писав чорнилом,

згодом дряпав ножем і каменем одні й ті самі рядки на брилах:

Господи що вони з нами зробили

що вони з нами зробили

що вони з нами зробили

 

Вірші поета можна читати у його телеграм-каналі.

Сергій Харчук

Поет, військовослужбовець, учасник «Культурного десанту».

 

***

Я сам з собою чесний і відвертий.

Для чого я пішов на цю війну?

Чому стояв у військкоматі в черзі?

Бо міг же відкосити. То ж чому?

 

Не потребую я гучного гасла,

Мені не треба пафосних промов.

Лиш просто й досі в серці ще не згасла

До України рідної любов.

 

І річ не в тім, хто зараз коло влади,

Хто намагається ту владу повернуть.

Ми, українці, можем дати ради,

І тих, і тих за пояс ще заткнуть!

 

Проте, коли орда рабів безликих

Прийшла від волі нас “асвабаждать’,

Коли дітей ґвалтують дикі пики,

То треба їм по пиках добре дать!

 

Я знаю ціну справжньої свободи,

Я вірю в України майбуття.

Я знаю, хто я і якого роду!

Це варте того, щоб віддать життя.

 

***

Я дуже хочу, щоб ви всі жили!

Ви, мої побратими і посестри.

Ми добровільно цей вантаж взяли,

І маємо, як хрест свій його нести.

 

У кожного Голгофа є своя,

У кожного свій камінь спотикання,

Але наразі — ми одна сім’я!

На нас лиш в України сподівання.

 

Ніхто з нас не родився для війни,

Ніхто з нас смерті в полі не шукає.

Та є чи будуть доньки і сини.

Це їх майбутнє зараз захищаєм.

Ми мусим встояти, бо це наше життя,

Бо нам ще відбудовувать руїни.

На нас чекає мирне майбуття.

Ми переможем. Слава Україні!

 

***

Ви знаєте, як хочеться кричати, 

Коли стікає кров’ю побратим?

А ти не можеш голову підняти

Під обстрілом, хоч майже поруч з ним.

 

А Ви знаєте, як хочеться завити

По-вовчому, і вирвати кадик,

Тому, хто аби ордена вчепити,

Простих солдат на вірну смерть прирік?

 

А знаєте, як хочеться душити,

Коли рожевощокий депутат

Скиглить про те, як важко йому жити

І віднімає гроші у солдат?

 

А знаєте, як хочеться кохати,

Коли лиш трохи більше двадцяти?

Глибоко в серці почуття ховати

І крізь війну зуміти пронести? 

 

А знаєте, як хочеться додому

Вернутися і рідних пригорнуть

До серця, попри біль і втому

І всі війни жахіття враз забуть?

 

А знаєте, як хочеться здобути

Нарешті Перемогу в цій війні?

І щиру радість всім єством відчути,

Що вижити вдалось тобі й мені.

 

Читати вірші поета можна на його інстаграм-сторінці.

Федір Рудий

Письменник, поет, солдат 72-ї об’єднаної механізованої бригади ім. Чорних запорожців, воює на Східному напрямку фронту.

 

Колись

 

Колись я буду скучати

за тим, що тепер пройшов

за терпким гарячим чаєм

і тишею, що як шовк

 

стікає з бійниць в окопи

змиваючи згірклий страх

із губ, мов з обличчя – попіл

а ніч фронтові міста

 

кладе, як згорілі руки

в діряві кишені стін

за ношами із грязюки

які на собі нести

 

щоразу, як дощ ховає

зотлілий, як кості, степ

за поли прозорих мантій

і смутком, що з них росте

 

за тим, як плювали сталлю

розбиті від мін шляхи

за друзями, що зостались

і друзями, що пішли

 

за тим, як арта все важче

ламає землі печать

як спалені трави плачуть

і коники їм сюрчать

 

забуту в дитинстві пісню

загублених літніх днів

як вересня гостре вістря

малює осінній німб

 

над кожною із посадок

над кожним із бліндажів

як вітер хрипить надсадно

нахромлений на ножі

 

поламаних щогл акацій

що не полишили стрій

як міцно стискають пальці

надщерблене лезо снів

 

і навіть якщо це ранить

я все пронесу в собі

морозні зимові ранки

та змучений щирий сміх

 

як більшало гільз позаду

як клинило автомат

і пороху кислий запах

вдихали мов аромат

 

по-літньому теплих квітів

розсипаних на межі

донецького краю світу

де кожен заледве жив

 

як воду ділив на тиждень

і множив життя на нуль

вклоняючись щораз нижче

голодному свисту куль

 

і може, колись все згасне

забудеться і мине

залишивши тільки згадки

тремкі, як вчорашній день

 

де спогадів гострі жала

затупляться ніби совість

а я буду жити далі

хоч може ще з теплотою

 

вслухатимусь в грізну пісню

далеких ударів грому

 

та зараз я надто сильно

скучив за Домом.

 

Застиглі слова

 

Чашка. Пара.

Час, що лишив на потім.

Обсипається вечір, як стіни окопів

Вистигають слова 

Кислувато-гіркі –

Ложка кави і ложка цукру.

 

У калюжі й рови

Сни стікають з бійниць

І стриножений вітер

З них питиме сутінь

 

Грію руки

Стискаючи теплий метал –

Ложка кави і ложка цукру.

 

Біжить степом табун

Рве приходів ланцюг

На зіницях застиглого неба

Виблискують краплі ртуті

 

Запах пороху і тютюну

Дим, як пам’ять, важкий –

Ложка кави і ложка цукру.

 

Сторожка сіра тиша

Вилазить із нір

Обсипаючи землю в окопах.

І з холодної чашки

Вихлюпує ніч

Як застиглі слова

Що залишив на потім.

 

Гільзи

 

Коли вже відстріляні дні

ще не муляли під ребром

ми збирали на пам’ять гільзи

ховаючи їх у бронік

7,62 та 12,7

щоб потім

підписати і вислати

друзям або знайомим

мовляв от який я

воїн

 

Колись

коли ще земля не пекла

як гарячий від пороху ствол

ми збирали в посадці осколки

дивись: це від «граду» а це

мабуть сто двадцятий

важкий

як холодна зими рука

гострий

як тривогою зірваний сон

 

Ми 

діставали їх із землі

збираючи урожай

ніби

це ми їх шукаємо

а не вони – нас

 

А потім

один сивий дядько сказав

не беріть нічого з війни

бо війна візьме щось із вас

бо вона

буде бігти за вами як пес

носом торкаючись ніг

не беріть нічого її

забирайте лише своє

 

І тепер

коли стрічка однакових днів

клинить як ДШК

та іржаву бляшанку життя

відкриває відпустки ніж

так хочеться тут залишити все

і відмитися від війни

але вже

ніяк

 

Читати вірші поета можна у його телеграм-каналі та тікток-сторінці.

 

Також під час поетичного вечора прозвучали вірші Сергія Рубніковича і Максима Кривцова.

 

Читати вірші поетів і поеток-військових можна також у медіа, що присвячені безпосередньо цій темі: фронтмени.media (засновниця Анаід Агаджанова) та «Ритм. Пінакотека воєнної поезії» (засновниці Ірена Миколів й Олександра Марущак) та низці ветеранських видавництв.

 

Культурний десант — військовий підрозділ, що займається морально-психологічним забезпеченням бійців на різних етапах військової служби, а також просвітницькою діяльністю, роботою зі зміною деструктивних переконань і формуванням іміджу бригад та родів військ.

Оригінал статті на Suspilne: Вибач, але така атмосфера сучасної української поезії: 27 віршів військових